Зміст



Український менталітет

ілюзії – міфи – реальність

Київ,  видавницво "Книга", 2008-2009 р.  (українською мовою) 
Київ,  видавницво "Подоліна", 2008 р. (російською мовою) 

 

 Рим

Стародавній Рим, у якому було сформовано базові принципи політики, економіки, військової справи, юриспруденції, так чи інакше вплинув на менталітет усієї планети – від Парижа до Хабаровська, від Каліфорнії до Берега Слонової Кістки. Але, ймовірно, в Парижі його вплив відчутніший, аніж  у Хабаровську. А як він позначився на сучасних киянах? полтавцях? одеситах? Мешканцях села Соснівка Луганської області? Давайте розберемося.

    Історія Давнього Риму бере початок із VІІІ ст. до н. е. Одначе про себе як про „центр світу” Римська імперія заявила у ІІ ст. до н. е. В цей час вона захопила території від Іспанії до Сирії, від Британії до Північно-Західної Африки.

Північне Причорномор'я потрапило до орбіти інтересів Риму в І ст. до н. е. Після перемоги в римсько-боспорській війні (45–49 р. н. е.) Рим встановив контроль над Боспорським царством і грецькими містами-державами – Тірою, Ольвією, Херсонесом. Однак у складі Римської імперії землі Північного Причорномор'я й нинішньої України ніколи не перебували – незважаючи на військову присутність, римські гарнізони захищали не саму імперію, а лише підступи до неї, й населення цих регіонів Рим своїми підданими не вважав. Проте римські війська, що отаборилися на Півдні України до середини ІІІ ст. н. е., виявилися реальною силою, яка захищала населення регіону від степових грабіжників, насамперед сарматів. Між Римом і народами, які мешкали по обидва береги Дніпра, зав’язалися активні торговельні відносини – землеробські громади експортували до Риму зерно, за яке одержували тверду валюту – денарії.

Закінчилося це співробітництво близько 260 р. н. е. – у той час варвари спустошили грецькі поліси, а римські гарнізони, що їх охороняли, витіснили  за Дунай.

У 395 році імператор Діоклетіан поділив римські володіння на дві частини – Західну Римську імперію та Східну, названу істориками Візантією. Щодо останньої, то це вже держава з іншою мовою, іншою релігією, іншими традиціями, іншим менталітетом.

Отже, Стародавній Рим. Яким було життя простих людей у межах його територій? Як вони облаштовували свій побут? Про що думали, мріяли? У що вірили?
 

           Особистість – суспільство 

 Структура римського суспільства являла собою велетенський соціальний коктейль, утворений різними прошарками, збовтати який не змогли ні війни, ні повстання рабів, ні епідемії. Життя римлян було регламентоване різноманітними ієрархічними настановами – навіть місця в театрі розподілялися із суворим дотриманням рангу, і пересісти ближче до сцени мріяло не одне покоління "театралів". Цього можна було досягти лише завдяки багатству.  Бідних і невдах зневажали. В Римі нікому б і на думку не спало вважати багатство пороком. Ті, кому вдалося зібрати більше коштів і зайняти вищий щабель на суспільній драбині, відгороджувалися від тих, що лишилися внизу, й починали зав'язувати нові контакти з необхідними їм персонами. Таке поняття як дружба в Давньому Римі навряд чи існувало – стосунки між людьми будувалися на прагматизмі.

Для досягнення заповітної мети римлянин мусив бути жорстким і енергійним. "Вигодуваних вовчицею" римлян об'єднувала не "грецька" етика, а усвідомлення приналежності до великої держави, дисципліна, відчуття обов’язку, що його належить виконувати організовано, методично, завзято. Мало які родини вирізнялися гарними манерами, гострим розумом, допитливістю, прагненням до знань. Шкіл було мало, вільнодумство й свобода слова не заохочувалися. Однак статус громадянина в Римі забезпечував цого власнику авторитет і захист його особистих прав, зокрема й від сваволі держави. Це виховувало в громадянах Римської імперії гіпертрофоване почуття власної гідності. Що ж до рабів, то, на відміну від Греції, де до раба ставилися майже як до члена родини, римський раб був "бездушною брудною твариною", яку треба якнайчастіше сікти й тримати, як скажену собаку, на ланцюзі. За найменшу провину його дозволялося вбити.

Жорстокість і недоброзичливість римського суспільства вимагала від кожного громадянина розраховувати лише на самого себе, домагатися успіху тільки за рахунок власних рішень і вольових вчинків. "Надія" мала для нього радше негативне забарвлення і сприймалася як щось інфантильне, позбавлене сенсу. Сенека навіть відносив її до психічних хвороб. "Не сподівайся, дій!" – ось суть моралі Давнього Риму.

Концентрація уваги на приватних інтересах, на своїй особистості призвела до того, що людина в римському суспільстві перетворилася на замкнену структуру. "Мій будинок – моя фортеця" – один із базисних архетипів Стародавнього Риму. Приймати гостинно людину, якщо в майбутньому не матимеш із неї зиску, вважалося безглуздям.  Інші – злостивці, конкуренти, вороги. Чужоземці – варвари, місце яких на шибениці. Снобізм і ксенофобія надзвичайно обмежували зв'язки римлян із сусідніми народами. Зокрема у Північному Причорномор'ї римляни, на відміну від греків, з місцевим населенням "людських" контактів практично не підтримували.
                       

          Влада

 Центральним у римській пропаганді був такий постулат: Рим – центр влади над світом, абсолют, вибраний богами для панування над недорозвиненими народами, ворогами цивілізації, яких для їхнього ж блага необхідно підкорювати й перетворювати на рабів. Подібна нацистська ідеологія, що всіляко підкреслювала зверхність свого народу, з одного боку, викликала в громадян імперії бундючне відчуття власної обраності, але з іншого – неминуче формувала комплекс гіпертрофованого самолюбства, невід'ємну частину менталітету імперських держав. Цей комплекс істотно загальмував інтелектуальний розвиток римського суспільства (навіщо? ми й так "супер"!).

Однак ця аксіома прищеплювала громадянам почуття самоповаги. Поважали римляни й владу. Монарха вони сприймали як благодійника, гаранта добробуту й достатку. В'їзд імператора в місто святкували як пришестя бога – із процесіями, жертвоприношенням, блюзнірським захватом народу. Резиденції римських правителів дотепер вражають грандіозністю архітектури й розкішним оздобленням. Що ж, це досягало своєї мети – викликало в римлян відчуття стабільності і покори.  

Але визначальним внеском римлян у формування поняття „влади” є  повага не до імператора, а до закону. Якщо греки "подарували" світовій цивілізації демократію, то римляни – право. Базисні принципи римського права і понині є основою юриспруденції усіх розвинених держав. Саме в Римі суддя отримав статус ні від кого не залежної особи, що керується не власними уявленнями про справедливість, а чітко сформульованими законами. Перший кодекс римських законів був прийнятий у V ст. до н. е. З того часу нові положення вводили в нього обережно, з врахуванням уже існуючих норм. Згодом право розрослося до рівня науки. Було впроваджено порядок проходження справ по інстанціях, розроблені традиції неупередженості юристів. У класичному римському праві задекларовано повагу до приватної власності, до особистості, неминучість покарання за правопорушення, презумпцію невинності й багато інших положень, які зараз переважна більшість людства сприймає як щось само собою зрозуміле. Систему життя в імперському Римі визначало педантичне дотримання законів, і той, хто звертався по допомогу до служителів Феміди, їхньою роботою, як правило, розчарований не був.

Сучасні економісти й дотепер у захваті від давньоримської системи оподаткування. Відповідно до її норм чим більше громадянин сплачував податків, тим більшою повагою він користувався.  

Для висновків стосовно давньоримського менталітету важливо навіть не те, що в античному Римі існувала розвинена правова система, а те, що римлянин ставився до права, як до глибоко продуманого порядку. Порядок – один із найважливіших алгоритмів ментальності римлян. Поза імперією порядок підтримувався силою, всередині – чітким дотриманням законів, порушення яких викликало щире обурення громадян.

 
          Робота

 Хоча серед заможних римлян і побутувала думка, що найкраща праця – це бити байдики, однак у цілому роботі римлянин приділяв значно більше часу, ніж, скажімо, грек. Робочий день, як і в сучасній Європі, починався вдосвіта,  виробничий графік був жорстким, але трудовий день, якщо ти не раб, зазвичай не перевищував восьми годин. Роботодавець і найманець складали угоду, де чітко були прописані розміри винагороди, права та обов'язки сторін. Разом з цією угодою римлянин одержував відчуття впевненості в завтрашньому дні й можливість добре працювати за пристойну винагороду.

Найважливішими галузями римської економіки були сільське господарство, ремісництво, торгівля. Економічному зростанню сприяла налагоджена система комунікацій – грандіозна мережа доріг і добре організована робота пошти. Навіть у найбільш кризові проміжки часу будівництво і ремонт доріг були для римської держави питанням першочергового значення. 

Але так уже повелося – своїм горбом багатства не наживеш: римська економіка трималася не на селянах або ремісниках, а завдяки військовій експансії й експлуатації рабів.

Імперія була у розквіті і на її теренах мріяло оселитися безліч чужоземців.  Тим із них, хто володів корисними навиками (кухаря, ремісника, ясновидця і т.п.), згодом могли надати громадянство. Але корінні  мешканці імперії ставилися до них з презирством. Адже вони вважали, що лише „справжні” римляни спритні й працелюбні, працелюбні, а прибульці, особливо зі східних земель, – греки, фракійці, слов'яни – ледарі та гульвіси, які замість роботи лише розводять пустопорожні балачки. Як знати, можливо, ці стереотипи й небезпідставні.  
 

          Військова справа

 До ІІІ ст. до н. е. римська армія складалася з призваних до військової служби селян. Тоді вона не являла собою ефективної сили, воювала, як правило, не успішно, а Римську державу ніхто не сприймав всерйоз. Але коли було організовано потужну професійну армію, вишколену, витривалу, з жорстокою дисципліною, Рим виявив себе державою-агресором. З’явилася можливість здійснювати далекі завойовницькі походи – з цього часу, власне, й почалося римське піднесення.

Римська військова машина віддзеркалювала стан римського суспільства – і там, і там панували порядок, чітка ієрархія, продумана тактика, беззаперечне виконання розпоряджень. Шість століть Рим перемагав чисельніші війська супротивника, "милість покірним являв, корив мечем гордовитих".

Збагачення шляхом завоювання нових територій зробило війну явищем популярним. А в римському суспільстві зросла повага до таких рис особистості, як жорстокість, самодисципліна, рішучість, холоднокровність.  
 

           Культура

 Жорстокий і холоднокровний гарного не створить. Тому з культурою в древніх римлян склалося, відверто скажемо, не дуже. Формально в Римській імперії існували, здавалося б, ідеальні умови для розквіту мистецтва: з того часу, як економіка зміцніла й задовольнила основні потреби громадян у речах першої необхідності, виник бурхливий попит на розкіш – мармурові скульптури, коштовності, дорогі тканини, вишукану кераміку, екзотичні речі домашнього побуту. Не лише столичні аристократи, але й розбагатілі крамарі, чиновники – усі, хто мріяв піднятися вище по соціальній драбині, вважали за необхідне оздобити свої будинки вишуканими речами. Де ще ювеліри, художник, ремісники знайшли б таке роздолля? Заможні громадяни і люди із середніми статками мали можливість досхочу подорожувати й пізнавати культурні цінності інших цивілізацій – Греції, Єгипту, країн Сходу.   

Отож, загальний культурний рівень римлян був відносно високим. Їхні ремісники вміли добре обробляти бронзу, срібло, скло, створювали з цих матеріалів вироби, які користувалися попитом у будь-якому куточку імперії. Проте римське мистецтво, література, театр, музика, а також наука розвивалися мляво. Потужні архетипи римського менталітету, такі як працьовитість, законослухняність, порядок, сприяли розквіту економіки, риторики, логіки, але виявились перешкодою до створення шедеврів. Через відсутність у римському суспільстві свободи духу й свободи думки в римському мистецтві переважали не творчість, а копіювання, художнє ремісництво, педантичне наслідування грецьких майстрів. Античний Рим, незважаючи на всю свою могутність, у мистецтві створив мало чого, що могло б конкурувати з досягненнями греків або єгиптян. Більше того, скрізь, куди втручалася імперія, мистецтво занепадало. Адже "культурне" життя в римських містах зосереджувалося не навколо театрів, спортивних арен або музично-танцювальних майданчиків, а навколо цирків, де, аби потішити публіку, гладіатори вбивали один одного, а засуджених до смерті злочинців кидали на розтерзання диким звірам. Хліба й видовищ! Видовищ смерті! Ось чого вимагав народ.  

Своєрідно розвивалася й література. Якщо в Греції її вважали мистецтвом вишуканої думки, то в Римі вона прагматично послуговувала розвитку ораторських здібностей і знаходила втілення в діяльності політиків і юристів. Це й визначило схильність латинської мови до урочистості, пишномовності, стислого стилю. Рим породив багатьох віртуозів слова, таких як Цицерон, Вергілій, Горацій, Цезар, Марк Аврелій – послідовники грецьких риторичних шкіл, вони  запалювали серця аудиторії пристрасною, багатою на афоризми мовою. Поети І ст. до н. е. Катулл, Тібулл і Назон надали латинській мові вишуканості.

Певно, найбільш суттєва галузь римського мистецтва – архітектура. Жодна давня цивілізація не досягла такого розмаїття в типах і різновидах споруд. Не Рим придумав базиліки, театри, мавзолеї, меморіальні колони, куполи, мозаїку. Але саме він довів все це до досконалості. А також винайшов терми, тріумфальні арки, акведуки й інсули – багатоповерхівки, розраховані на декілька родин. Винайдений римлянами в ІІІ ст. до н. е. бетон зробив процес будівництва швидким, а будинки прагматичними  і надійними.

Римські скульптори намагалися копіювати грецьких майстрів. Однак їхні власні творіння відрізнялися від грецьких більшим реалізмом, точним зображенням суб'єкта й передавали не лише фізичні риси людини, але й її характер.

У греків римляни запозичили й театр. Згодом їхні автори почали створювати власні сценічні композиції латинською мовою, однак грецьким вони поступалися.  

У чому римляни перевершили греків, так це в мистецтві "окультурення" природи. Сповідуючи принципи загального порядку, римлянин вважав привабливим лише обжитий і підстрижений ландшафт. Замилування дикою красою йому було не до душі – лісові хащі, бурхливі річки або засніжені гори, на його думку, хаотичні й неорганізовані. Прагнучи обернути все на свій лад, римляни ввели тверді закони й для "природи". Що ж, як кажуть, De gustіbus non est dіsputandum – про смаки не сперечаються.  
 

           Медицина

         Постійні війни вимагали від Римської імперії чіткої організації медичної допомоги. Однак медицина, метою якої було якнайшвидше повернення пораненого воїна у стрій, не дуже опікувалася хронічними хворобами, одвічними супутниками римлян усіх верств і класів. Середня тривалість життя в Римі становила близько тридцяти років. Головний метод лікування – гідротерапія. Саме її вважали панацеєю від усіх хвороб. Вчення Гіппократа про залежність видужування людини від стану її душі римляни, судячи з усього, вважали шарлатанством. Тіло для римлянина було – все, душа – ніщо. Умами римських лікарів володів афоризм Ювенала: Mens sana іn corpore sano – у здоровому тілі здоровий дух. Цей принцип дотепер є основоположним у медицині сучасної Європи.

І ще невеличка деталь про душу й тіло. Деяких римських аристократів ганьбили за те, що вони погано дбають про тіло – миються лише вісім (!) разів на день. Греки, до речі, митися взагалі не любили. Зате з душею в них було все гаразд. Схоже, що між Римською й Грецькою цивілізаціями вже в той час проходила межа, яка й дотепер роз'єднує традиційну ментальність Заходу, орієнтовану на задоволення потреб тіла, й ментальність Сходу, спрямовану на потреби душі.
 

          Релігія

   В існування душі римляни, звичайно, вірили. Однак складається  враження, що сприймали вони її не як субстанцію чисту й нетлінну, а як щось таке, що треба постійно контролювати, обмежувати й тренувати. Вічно, за уявленнями римлян, душа не існувала. Не було в них і могутнього бога смерті, аналога грецькому Аїду. Дух померлого зникав невідомо куди, зв'язків із живими не підтримував, лише іноді дрібно капостив родичам, якщо ті погано доглядали могилу.  

У ІІІ ст. до н. е. римляни запозичили у греків пантеон їхніх богів. Але паралельно, аж до VІ ст. н. е., в імперії існували найрізноманітніші культи – Великої матері Кібели, Ісіди, Мітри й т. д. Вважалося, що божества будь яких релігій є, по суті, єдиними небесними силами, які різняться лише іменами. У діяльність сект держава втручалася лише тоді, коли вбачала в них небезпеку для порядку. Так, наприклад, у ІІ ст. до н. е. було накладено заборону на культ одного з найбільш шанованих грецьких богів – Діоніса-Вакха.

Не вдаючись у подробиці римських сакральних культів, відзначимо основне, що відрізняло релігійний світогляд римлян. Це, притаманний світогляду усього суспільства в цілому, прагматизм. Римляни намагалися завоювати милість богів не самою вірою, а суворим дотриманням ритуалів. Їхній зв'язок з вищими силами нагадував помірковану угоду між господарем і клієнтом: небесна сторона піклується про державу й суспільство, а земна має чітко дотримуватися всіх релігійних вимог.   

Власне, релігії, в сучасному розумінні цього слова, до прийняття християнства в Римі не існувало взагалі. Жерці (понтифіки, авгури, весталки) зміцненням віри й поширенням її впливу серед населення не займалися, лише скрупульозно стежили за дотриманням формальних, позбавлених емоційності церемоній. Римський містицизм втілився хіба що в спроби виявити "підказки" богів у криках птахів, у незвичайному розташуванні внутрішніх органів тварин і т. п. У Давньому Римі жодне питання не вирішували без „поради богів”: воєначальники возили за собою клітки зі священними курками, серед бездомних швендь і гультяїв, які заполонили римські дороги, була сила-силенна астрологів, ясновидців, чаклунів, чорних і білих магів.  

Визнання в 313 р. імператором Костянтином християнського віросповідання й затвердження в 380 р. імператором Феодосієм цієї релігії як державної було рішенням також прагматичним – цим правителі сподівалися об'єднати імперію, що вже розвалювалася. 
 

          Кохання

 Віра, Надія, Любов – ці атрибути в слов'янській ментальності займають особливе місце. А в Римській? Про надію ми вже говорили – її римляни не шанували. Не користувалася пієтетом віра. Така ж доля судилася й любові: дівчат батьки прагнули видати заміж винятково за респектабельних, багатих чоловіків, а свавільних Ромео й Джульєт сікли батогами.

У той час як стародавні греки своє життя будували за принципом "я людина, і ніщо людське мені не чуже", римляни дотримувалися гасла "Venі, vіdі, vіcі!" – прийшов, побачив, переміг. Кохання для них не варто було уваги.  В анархічній діяльності Амура вони вбачали ледве не шкідництво – адже цей легковажний персонаж порушує дисципліну й відволікає від праці. Венера, аналог Афродіти, в римському пантеоні, звичайно, була (куди ж від неї подітися), однак її вплив на погляди суспільства був вельми незначним. Принаймні її храм у Римі з'явився останнім (у 295 р. до н. е.). Його збудували за рахунок штрафних зборів із повій і присвятили Венері – чи здогадаєтесь якій? Слухняній (Venus obsequens)! А щоб "послушниця" чого не накоїла, їй також спорудили статую Venus vertіcodіa (та, що захищає серця від бажань). І з того часу римська "богиня кохання" виконувала те, що їй було наказано – захищала серця римлян від пристрастей.

Підкреслено нееротичною була римська богиня домашнього вогнища Веста. Її жриці – весталки – давали обітницю цнотливості, й, у разі її порушення, їх живими закопували в землю.

Нееротичність римських богів була відображенням римського суспільства, вимогами якого були помірність, порядок і пуританська мораль. Ідеальний римлянин – це сильний, дисциплінований воїн, здатний подолати голод, спрагу, необхідність у сні і в коханні. Таку саму ідеологію римські чоловіки нав'язували й жінкам, які змушені були роками чекати на них із походів і, нібито, не мати пагубних еротичних імпульсів. Власне, сам шлюб віддзеркалював римський соціальний уклад. Це була немовби угода між двома протилежними сторонами – одна брала на себе обов'язок старанно виконувати дії, необхідні для народження й виховання дітей, а інша її за це матеріально забезпечувала. Кохання взагалі, зокрема й між чоловіком і дружиною, вважалося поняттям безглуздим. Римські філософи, зокрема Сенека, всіляко застерігали від любовних стосунків чоловіка й дружини і ставили знак рівності між коханням і розпадом сім’ї. Катон похвалявся, що свою дружину він обіймав лише раз, "та й то під час грози".

У Римі був поширений такий, найвищою мірою ефективний протизаплідний засіб: жінка, яка до двадцяти або до двадцяти п'яти років уже народила трьох, передбачених законом, синів, повністю відмовлялася від статевих втіх.

Ні-ні, римляни мали нормальні інстинкти і їм теж ніщо людське було не чуже. Зрештою, де ще так, як у Римі, процвітала славнозвісна „римська” розпуста?

Так, процвітала. Але ця розпуста – не більш ніж тілесні насолоди, які не мають жодного відношення до емоцій, щирості, кохання. Римське суспільство не засуджувало зв'язки чоловіка з рабинею або повією. Адже ці процедури не викликали любовного божевілля і не відволікали від служіння державі. Чоловікові мораль дозволяла все, жінці – нічого: за адюльтер їй загрожувало ув'язнення, й навіть голодна смерть. Але скривджені матрони дали собі раду – реєструвалися як повії й жили як хотіли, повноцінно й різноманітно. Щоправда, без кохання. Грецької любовної етики римляни не розуміли. Їм украй важко було усвідомити феномен гетер – освічених жінок, які не тільки ділили з чоловіками ложе, але і нарівні брали участь у дискусіях про культуру, філософію, життя. У римлян же панували уявлення, що в спілкуванні з дамою розум і романтика недоречні – особу протилежної статі треба брати владно, без залицянь і інших телячих ніжностей.
 

          Менталітет 

 Якщо з вищесказаного виділити ключові постулати, то схематично (за умови, що ментальність взагалі можна укласти в якісь схеми) вони виглядатимуть так.  

У Стародавньому Римі, як і в будь-якому іншому суспільстві, якогось єдиного менталітету не існувало.

Рим був сильною державою, тому його відчували захищеність і стабільність.  

Давні римляни були людьми жорсткими. Їхні взаємини не відзначалися щирістю, дружелюбністю.  

Суспільство було вкрай прагматичним: щастя ототожнювалося з багатством, сенс життя – з накопиченням грошей.

Для "чужих" римлянин був людиною замкненою.  

Домінував індивідуалізм: була розвинена самоповага, культивувалася звичка розраховувати на самого себе.

Мислення „пересічних” римлян було досить застійним. Невимушеністю думки, власними оригінальними судженнями вони відзначалися не часто

Не характерною була для них й волелюбність.  

Римляни ставилися до влади з повагою.

Один  із визначальних архетипів римського менталітету – порядок. Ставлення до порушників закону було нетерпимим не лише з боку держави, але й з боку суспільства.

Римляни – старанні і дбайливі трударі. До працьовитості їх спонукала виробнича система, яка надавала можливість добре працювати за гідну винагороду.

Існувала повага до приватної власності.  

Загальний культурний рівень римлян був відносно високим, однак у власному римському мистецтві переважала не творчість, а ремісництво й плагіат.

Цілительство й академічна медицина були менш розвинені, ніж у греків.

Зв'язок  із богами був заснований не на вірі, а на ритуалах.

У римському менталітеті коханню відводилося досить скромне місце. Шлюб був не союзом двох сердець, а взаємовигідною угодою двох партнерів.

          Ох, невдячна ж ця справа – стригти всіх представників якогось суспільства, тим паче стародавнього, під одну зачіску. Щоб викласти римський характер, я перелопатив купу літератури, орієнтувався не на свої здогади, а на висновки відомих європейських дослідників, не довіряти яким немає підстав. Але з іншого боку – давайте зазирнемо в очі цим простим римлянам, пекареві та його дружині, зображеним на одній із помпейських фресок. Щось не дуже віриться, що вони – люди жорсткі, замкнені, черстві, агресивні, ненавидять варварів і що вони уклали між собою прагматичний шлюбний контракт. Люди як люди, працюють, печуть хліб, щиро люблять одне одного й піклуються про своє маленьке сімейне щастя. Імператор їм, можливо, "до лампочки", а про Сенеку, який застерігав їх від любовних пристрастей, вони, радше за все, й не чули.   

Проте, нам доводиться вибирати: або всі на землі "люди як люди", або розходження в ментальності все-таки є.  

Повернімося до переліку домінуючих рис римської ментальності. Навіть поверховий погляд дозволяє зробити висновок, що Рим, у відмінності від Еллади, на світогляд слов'ян майже не вплинув: прагматичність, жорстокість, замкненість, снобізм, ксенофобія, повага до законів, до порядку, до влади, схильність до кропіткої праці, сувора дисципліна й, зрештою, контроль над пристрастями слов'янам, погодьтеся, не властиві. І до українського менталітету давньоримський, на мій погляд, жодного відношення не має.

Навіщо ж, у такому випадку, ми витратили на нього стільки часу?

Сьогоднішня Європа – дочка Стародавнього Риму, архетипи якого в європейській ментальності ключові. В цій книзі ми маємо відповісти на модне нині питання: чи притаманний сучасним українцям "європейський" менталітет? Можливо, Україна таки увібрала в себе головні його риси за той час, що пройшов після розпаду Риму? Якщо так – ура! Українці – європейці! Якщо ні – то в чому, власне, розбіжності? А можливо, між українцями та європейцями така ментальна прірва, що мають рацію ті, хто не бачить істотної різниці між українцями й росіянами?

Що ж, римлян ми в цій книзі ще будемо згадувати. А зараз розглянемо ті народи, які вплинули на українців безпосередньо.
 


 

 

Олександр Стражний
Український менталітет
Ілюзії – міфи – реальність
  
Київ,  видавницво "Книга", 2008-2009 р.