Зміст



Український менталітет

ілюзії – міфи – реальність

Київ,  видавницво "Книга", 2008-2009 р.  (українською мовою) 
Київ,  видавницво "Подоліна", 2008 р. (російською мовою) 

 

 Антична Греція Північного Причорномор'я
     
 
      На обкладинці цієї книги написано: "Український менталітет". До чого тут Стародавня Греція? Так, грецькі поселення на березі Чорного моря були. Але де ті поселення, а де українці! Чи автор хоче сказати, що древні елліни теж доклалися до формування української нації? Трипільців підтягнув, скіфів, сарматів, гіпербореїв там усяких. Ще й греків йому подавай?! Ото вже…  

Цілком можу визнати такі докори слушними. І не збираюся сперечатися, чи є стародавні греки серед пращурів українців. Можливо – так, можливо – ні. А чи вплинули вони на менталітет осілого землеробського населення "українських" територій – давайте це й з'ясуємо. Я викладу все, що вважаю за потрібне, а висновки – чи присутнє в українському менталітеті античне коріння, або ж квіточки ці ростуть на галявинці іншій – ви зробите самі.

Отже, що таке давньогрецька ментальність взагалі, й які специфічні риси мали греки, що жили у Північному Причорномор'ї. Різниця не істотна, але все-таки вона є.

Античний менталітет – тема настільки захоплююча, що, вирушивши у подорож, можна й не повернутися. Тому затягувати екскурсію до древніх еллінів ми не будемо, лише коротенько познайомимося з їхніми життєвими принципами, звичаями, релігією, культурою. В цьому нам допоможуть достовірні путівники - матеріали археологічних досліджень грецьких поселень.
 

          "Вони" і "ми"

 Перші давні греки з'явилися на землях Північного Причорномор'я в другій половині VІІ ст. до н. е. Прибули вони з іонійського міста Мілета.  

Навіщо вони до нас припленталися? Їм що, у себе погано жилося?

Навіщо – більш-менш ясно: неврожайній метрополії потрібне було зерно, шкіра та інша сільськогосподарська продукція. А чи добре їм жилося на своїй історичній батьківщині – мабуть, не дуже. Ні-ні, життя в Іонії на той час було розчудовим. Але до нас завіялися не ті, хто володів у Мілеті землею, рабами, заслужив на добре ім'я на повагу в державі. До нас приїхали покидьки суспільства – невдахи, банкрути, в’язні, яких дешевше було посадити на кораблі й викинути з країни, ніж годувати. Сюди прибули політичні вигнанці, скривджені бідолахи, пірати, шахраї, гетери, злодії, раби-втікачи…  Гарненька компанія, чи не так? Однак, це були найсміливіші, найвідважніші авантюристи! Ті, які не побоялися перепливти три моря й, дідько зна де, на краю світу почати життя з чистого листка. Такі ж "покидьки суспільства" перебралися з Європи до Америки. І на що вони її за якихось пару століть перетворили? Англія витурила "непотріб" в Австралію – і що? Такі самі "ізгої", а насправді люди сильної волі й потужної внутрішньої енергетики, з'явилися в південноукраїнських степах й взялися розгортати тут античність – з переселенцями прибули й жреці, й філософи, й архітектори, і ремісники, і стратеги.

Як непрошених гостей зустріли "місцеві" – автохтонне осіле населення?

На це запитання одностайної відповіді фахівці не дають. Як вважають представники української археологічної школи, "місцевих" на той час у Північному Причорномор'ї не було. Ані одного. Жодного, взагалі. Українські історики, певно, гадають, що тубільці тоді селилися лише в найбільш непридатних для життя місцях – в європейських болотах, сибірській тундрі, на Алясці, в Гренландії. А в райських куточках, як, скажімо, на березі Чорного моря, ні. Так, прийдуть, іноді, викупаються, вигукнуть – гей-гей! – і – назад у тундру.

Точка зору санкт-петербурзьких археологів, які проводять розкопки в Україні, протилежна. Вони вважають, що напередодні грецької колонізації у лісостеповій зоні Північного Причорномор'я існував потужний пласт хліборобсько-скотарської культури, представники якої зустріли греків миролюбно – слідів військових зіткнень між ними й прибульцями не знайдено.  

На початковій фазі освоєння узбережжя греки відчували гостру нестачу робочих рук і були змушені вводити автохтонне населення у свою економічну та культурну орбіту. Цьому також сприяло прагнення молодих переселенців, переважно чоловіків, обзавестися дружинами з-поміж місцевих красунь.  

Облаштовуючи перше засноване ними в Північному Причорномор'ї місто – Борисфен, греки мешкали в примітивних землянках. Але невдовзі перейняли досвід у "місцевих" і спорудили прості у виконанні, однак цілком придатні для життя, нехарактерні для Греції житла – ґрунтові, розраховані на використання протягом усього року будинки, схожі на мазанки лісостепової зони Подніпров'я. Цьому передувало детальне вивчення греками-колоністами побуту автохтонних "варварів", житла яких мали очевидні переваги поряд із грецькими: були краще облаштовані, забезпечені зручними дрібничками, мали постійне вогнище.  

В Ольвії житлові квартали також спочатку складалися із землянок, подібних до борисфенітських. Згодом житла набули більш цивілізованого вигляду. Можливо, не в останню чергу, завдяки тим, кого вони за традицією називали варварами. Адже аналізуючи імена жителів Борисфена, Ольвії, Херсонеса, археологи зробили висновок, що в складі грецьких поселень Північного Причорномор'я був присутній значний компонент місцевого населення.

Як би там не було, факт дружніх стосунків між греками і мешканцями степової зони України очевидний. Лише в Нижньому Побужжі археологами відкрито близько сотні античних землеробських поселень. З появою греків значну частину "тубільців" було залучено до нових економічних і соціальних умов існування.

Найбільша активність у торговельних і політичних контактах між жителями грецьких полісів Північного Причорномор'я й населенням  лісостепової зони України відзначалася в період розквіту античності – з V по ІІІ ст. до н. е. В цей час зафіксовано потужне зростання економіки, культури, а також добробуту як грецького, так і місцевого населення: на більшості територій хліборобсько-скотарських племен Середнього Подніпров'я (у Київській, Донецькій, Черкаській і Кіровоградській областях) знайдено чимало дорогої еллінської кераміки, золотих виробів та інших свідчень "солодкого" життя. Греки також налагодили міцні зв'язки і з мешканцями Карпато-Дунайського басейну.

 Тісний зв'язок стародавніх греків з осілим, кочовим і напівкочовим населенням територій нинішньої України існував близько 1000 років – до загального занепаду античності в третій чверті ІV ст. н. е. Після розгрому Ольвії ольвіополіти та мешканці ольвійської хори вирушили на північ і долучилися до лісостепових громад.
 

          Особистість – суспільство

 Що для давніх еллінів було найбільш значущим, найголовнішим, основним? Як в епоху античності, так і в усі інші часи людина бажала жити щасливо й добре. А що означає "щасливо й добре", залежало від сходинки, на якій перебував той чи інший індивідуум – аристократ, вільний громадянин, раб.

 У сфері "особистість – суспільство" античні уявлення базувалися на такому принципі: людство складається з тих, хто підкорює, і тих, кого підкорюють. Рівноправність суперечить гармонії, а тому існують люди першого сорту – елліни, чоловіки, громадяни, та інші "неповноцінні особистості", а саме:  всі (незалежно від походження) жінки, всі (незалежно від інтелекту) раби та всі (незалежно від "національності") варвари. Раби прирівнювалися греками до свійських тварин, і з ними, як із свійськими тваринами, поводились добре – грецькі раби, на відміну від римських, повстань, за поодинокими винятками, не піднімали. Жінки від рабів мало чим відрізнялися – дружина не була для чоловіка ні порадницею, ні рідною душею. Швидше наймичкою, безкоштовною гетерою і обладнанням для виношування дітей. Адже її тіло слабке й недосконале. А такі "споконвіку жіночі" риси, як розумова відсталість, непридатність до навчання, хтивість і невміння відповідати за свої вчинки змушували бідних греків тримати своїх дружин в покорі. До речі, жінки не завжди й корилися – про це свідчить любовно-феміністська лірика Сапфо й опис (щоправда, як курйозу) в одній із комедій Арістофана масових виступів жінок за свої права. Дітей греки, принаймні чоловіки, теж вважали істотами слабкими, а тому неповноцінними – коли в родині народжувався хлопчик, вони до цього ставилися (за нашим розумінням) стримано. А якщо дівчинка, батьки сприймали це ледь не як кару богів: мало того, що в родині однією неповноцінною істотою більше, так ще й неповноцінної статі. А втім, подібне ставлення до жінки не заважало еллінам її боготворити – ось така, нібито, роздвоєність їхнього менталітету. Певно, не "їхнього", а чоловічого менталітету взагалі.

Чоловік кращий від жінки! Це, з погляду греків, ясна річ. Так само як і те, що грек кращий від усіх інших. Адже грек (а хто ж іще?) – людина мудра, мужня, справедлива, та й взагалі, про що тут говорити?! А негрек – він, зрозуміло, варвар, дрібна нікчемна людинка, боягуз, жадібний, недисциплінований, ледачий. Так би мовити, наші – добре, а ненаші – погано.  

Однак, незважаючи на упереджене ставлення до "чужих", на ксенофобію (як мінімум, порівняно з римлянами) греки аж ніяк не страждали: характерною рисою їхнього суспільства була відкритість. У цьому знову виявляється неоднозначність їхнього менталітету: вважаючи, що кожний окремий поліс повинен існувати автономно й ні від кого не залежати, елліни ніколи не ізолювали себе від навколишнього світу. Навіть навпаки – жваво спілкувалися з "варварами", охоче передавали їм свою культуру, релігію, ремісничі навички, знання, традиції, натомість переймали від них технологічні й господарські ноу-хау, прийоми обробітку землі, будівництва.

У дилемі індивід – суспільство у греків суспільство стояло над особистістю. Вважалося, що жодні особисті інтереси не можуть бути вищими від інтересів держави. Навіть діти, на їхню думку, народжуються не для сім’ї, а для суспільства. А поняття "сім’я" в давньогрецькому менталітеті означало не "тато – мама – діти", а певну громаду, утворену великою кількістю родичів: якщо хтось когось скривдив, прокльони сипалися не лише на його голову, але й на весь його рід. Будь-яку людину невіддільно ототожнювали з її містом – "паспортних" прізвищ у греків не було: у своєму населеному пункті до імені додавалося ім'я батька (Мастор, син Берта), а за межами – за ім'ям ішла "прописка": Філіна Ольвійська, Геракліт із Ефеса і так далі.

Особливістю грецького світогляду була допитливість. Греків не влаштовували шаблонні відповіді. І ця їхня риса, у свою чергу, стала першоосновою потужного розвитку філософії.

Невід'ємною частиною життя грека була спільна трапеза з друзями. На товариських посиденьках (точніше – "розляганьках") чоловіки насолоджувалися вином, дискусіями, музикою, еротичними розвагами з рабинями, рабами, гетерами. Як кажуть – добре сидимо! Вірніше, добре лежимо.
 

           Влада

 Для переважної більшості народів того часу притаманна була концентрація влади в одних руках. Цар одержував "карт-бланш" "від богів" і мав необмежені повноваження. Однак елліни цю традицію переінакшили – звівши нанівець владу правителя, вони перейшли до демократії, а безневинні раніше слова "деспот" або "тиран" стали тепер лайкою. З VІІ ст. до н. е. кожний поліс засновувався на кшталт вільного міста-держави, а його правителі (наприклад в Ольвії – колегія архонтів із п'яти чоловік) одержували владу шляхом загального голосування на народних зборах, де будь-який громадянин (жінки й раби, зрозуміло, відпочивають) мав можливість вільно висловити свою думку. Ці збори були законодавчим органом держави, як і постійно діюча, обрана громадянами, рада. Державні декрети зазвичай починалися так: "Рада й Народ ухвалили...". Знатність роду претендента на владу, його багатство, звичайно, цінувалися, однак набагато менше, ніж, скажімо, в Римі – у греків на перший план висувалися організаторські здібності. І поки скіфи палили степ перед Дарієм, прикарпатські агафірси милувалися золотими прикрасами і спільно злягалися з жінками, а неври "рятувалися від змій", емігранти з Еллади будували на землях Північного Причорномор'я демократію, підґрунтям якої була згода демосу підкоритися обраному правителеві. Демократія – одне з найбільш значущих явищ, привнесених стародавніми греками як у світову історію, так і на землі, що нині є Україною. У греків ніколи не було ні всевладних царів, ні пишних дворів. Їхня свобода вибору, свобода слова, рівність, гуманізм, мораль, етика заганяли в глухий кут не одне покоління чужоземців. Участь грецьких громадян у політичних подіях свого міста-держави була в ті часи просто неймовірною. Інші народи ніяк не могли второпати (та й, власне, дотепер не можуть): як це, правитель – контрольований? Як це, він не може самостійно приймати рішення? Зобов'язаний дотримуватися якихось етичних принципів? Правил поведінки? Виправдовуватися перед суспільством? Ну, знаєте... Це те саме, що віддати керування кораблем матросам!

Грекам на подібні аргументи було "начхати". Однак, незважаючи на демократію, вони не створили ні спільної конституції, ні спільної збірки законів – кожний поліс мав свої власні закони. Писані правила доповнювалися неписаними, судді ухвалювали вирок "не по праву, а по розуму", відповідно своєму внутрішньому відчуттю справедливості. Це відчуття базувалося на тому, що коли богам завгодно, щоб у світі існували бідні й багаті, повелителі й раби, чоловіки й жінки, то й нема чого всіх міряти на одну мірку – загальна рівність перед законом є ілюзією шкідливою й утопічною. У цілому, юриспруденція, й взагалі "влада", в пошані серед греків не була. Греки зневажали і своїх, так би мовити, поліцейських й усіляко з них насміхалися. Вони сприймали цю професію як не гідну громадянина – дану функцію виконували скіфи або раби.

Не до вподоби їм були і приватні підприємці, найматися до яких вони  вважали ганебним – громадяни охоче працювали на державу або у власній майстерні, але до багатого власника не бажали йти навіть на посаду управителя. Також вони гребували брати в оренду у приватної особи землю, тоді як у держави на тих самих умовах – без проблем.
 

          Робота

 До праці стародавній грек ставився, відверто скажемо, без особливого ентузіазму. З одного боку, він чудово розумів, що для того, щоб жити, треба працювати. Але з іншого, був далекий від переконання, що праця є змістом його життя – для неї існують раби та найманці. А він, людина витончена, повинен мати досхочу вільного часу, й тоді його життя буде приємним і достойним. У грецьких легендах (до речі як і в слов'янських) ніхто не працює. Ну, Гефест щось там майструє, Геракл почистив якісь стайні... І, наслухавшись міфів, давньогрецькі громадяни дотримувалися гасла "ми – не раби, раби – не ми", на роботі не пріли, а, смакуючи іонійське винце, поринали з  головою в дискусії.  

Гаразд, громадяни сачкували. А чим у містах-державах Північного Причорномор'я займалися наймані робітники, серед яких було чимало праслов'ян? Насамперед будівництвом. Однак професія ця почесною не була.

Незважаючи на снобізм городян стосовно сільського населення, найбільш натуральними в Стародавній Греції вважалися різновиди діяльності, наближені до природи: землеробство, розведення квітів, риболовля. А от ремісники, труд яких, звичайно, важливий і необхідний, повагою не користувалися. Тим паче крамарі – на них взагалі дивилися, як на аферистів. Не даремно ж вони моляться богові шахраїв – Плутосу.  

Проте, як би не цуралися греки Північного Причорномор'я роботи, працювати вони вміли. Їхні архітектори, художники, гончарі, ювеліри були доволі непоганими майстрами своєї справи й зробили вагомий внесок у розвиток як античного суспільства, так і навколишніх народів.
 

          Військова справа

 А от у військовій справі греки Північного Причорномор'я відстали як від сусідів, так і від побратимів із метрополії, назавжди. У Спарті, Афінах та інших краях війни не вщухали. Однак елліни Північного Причорномор'я  – народ мирний, першими ніколи ні на кого не нападали. Як наслідок, сильної армії вони не мали, а бога війни Ареса не вшановували.  

Що ж "наші" греки робили, коли їх діставали грабіжники – сармати, гуни, гети, фракійці, македонці? Вступати в бій усе-таки доводилося. Коли вже зовсім припікало, за допомогою зверталися до скіфів або до римлян. Залежно від ситуації, оскільки й зі скіфами, й з Римом грекам теж доводилося воювати. Але насамперед вони намагалися з загарбниками домовитися – наприклад, Ольвію варвари руйнували неодноразово, однак у жодному з сільських поселень Нижнього Побужжя не зафіксовано слідів значних військових катаклізмів.
 

          Культура

         У часи античності в Елладі були неймовірно популярні поезія, театр, філософія, риторика, етика, історіографія. Досягнення давньогрецької цивілізації й культури поселенці продовжували розвивати в містах і передмістях Північного Причорномор'я. Туди з Мілета, Афін та інших культурних центрів метрополії надходила величезна кількість творів мистецтва,  високохудожня  кераміка, шедеври скульптури. Загальний культурний рівень жителів Ольвії, Херсонеса, Тіри й особливо багатого Пантікапею був високим і сприяв бурхливому розвитку місцевої архітектури, скульптури, живопису, керамічному й ювелірному промислам. Завдяки тісним зв'язкам з Афінами на береги Понту Евксинського зі столиці охоче приїжджали кращі керамісти, ювеліри, архітектори, скульптори.

Вагомого значення в грецьких полісах Північного Причорномор'я надавали будівництву храмів. За своїми розмірами й оздобленням вони, звичайно, поступалися величним спорудам Афін, проте вирізнялися своєрідним декором, оригінальною формою й стилем. Основні кольори, які причорноморські греки використовували для розфарбування своїх споруд, – синьо-жовтий і червоний. Підлоги храмів і будинків багатих городян зазвичай прикрашали мозаїкою.

Під час розкопок міст Північного Причорномор'я знайдено багато різноманітних скульптур. Мармурові, вапняні й бронзові статуї богів, героїв, знатних громадян у ті часи були окрасою площ, перехресть і некрополів. До місцевої художньої богеми належало чимало талановитих скульпторів. Хоча вони й поступалися в техніці кращим афінським майстрам, однак володіли своїм, властивим саме цьому регіону стилем: богів і людей зображали чіткіше, реалістичніше, менш аскетично, хоча й дещо недбало.

Мистецтво скульптури впливало на коропластику – виробництво глиняних статуеток для храмів і осель. Як і в скульптурі, теракотові фігурки Афродіти, Деметри, Кібели, Кори-Персефони й інших небожителів частенько втрачали божественний вигляд і наділялися рисами звичайних жінок. Ці статуетки, як правило, не відзначалися майстерністю виготовлення, однак в оригінальності їм не відмовиш.

Прагнули до оригінальності й художники. Вони створили своєрідний "боспорський" живописний канон, для якого характерними були еклектика, свідома непропорційність, відсутність перспективи, незвичайне застосування фарб (наприклад, зелений кінь). Досягли вершин боспорські художники у портретному живописі. І, знову ж, богів живописці наділяли глибоко людською подобою. Як приклад, обличчя Деметри на сферичній поверхні одного з пантікапійських склепів. Імовірно, позувала митцю місцева красуня.  

Не пасли задніх і керамісти – під впливом кращих зразків посуду, який привозили з інших куточків античного світу, вони створили неймовірну кількість виробів, розписаних сценами із життя богів і смертних. Цими виробами із задоволенням користувалися не лише греки, але й усі народності по обидва боки Дніпра.

Особливе захоплення викликають північнопричорноморські ювеліри. Те, що зазвичай називають скіфським золотом, створено не скіфами, а грецькими майстрами. Однак і тут їм вистачало оригінальності, але не вистачало старанності: найбільш значущі шедеври, такі як пектораль із кургану Товста Могила або відомий золотий гребінь із Солохи, на думку вчених, створені не місцевими, а приїжджими ювелірами, які працювали в Пантікапеї за запрошенням боспорських царів.

Про античну цивілізацію без своєрідної культури Північного Причорномор'я годі й думати. Незважаючи на свою периферійність, ця культура увійшла до скарбнички світових цінностей. Величезна кількість художніх творів, зроблених як приїжджими, так і місцевими майстрами, свідчить про розвинені мистецькі смаки жителів цього регіону. Не лише еллінів, але й таких, здавалося б, "диких" народів, як скіфи, сармати, й таких "сільськогосподарських", як праслов'янські зарубинецькі племена.

Ця територія дала світові щонайменше трьох видатних філософів – Сфера Боспорського, Біона Борисфеніта й скіфа Анахарсіса. Останній входить до славнозвісної "сімки мудреців". 
 

          Медицина

   Хвороби стародавні греки, певна річ, сприймали як нещастя й прокляття богів. Однак, саме вони, дотримуючись вчення Гіппократа (460–370 р. до н. е.), першими заходилися ці прокляття ефективно долати. Пам’ятаєте,  який метод лікування насамперед визнавали скіфи? Відсікання голови. А Гіппократ застосовував дієти, блювотні й проносні суміші, давав рекомендації щодо здорового способу життя. "Батько медицини" ввів поняття психологічних типів і закликав доглядати не лише тіло, але й душу. Він вважав, що філософія, риторика, поезія для гарного самопочуття важливі не менше, ніж ліки, клізми або спортивні вправи. Ці погляди Гіппократа були добре відомі лікарям Північного Причорномор'я.

А як бути, якщо, незважаючи на вірші, хірургію або гімнастику, хвороба все-таки не відступає? В цьому питанні знову виявляється неоднозначність давньогрецького менталітету. Або навпаки, однозначність, трактуйте, як хочете. Суть у тім, що в уяві греків домінувало переконання, ніби квола людина – тягар для суспільства, і якщо хвороба довго не проходить, вовтузитися з нею безглуздо. Бог лікування Асклепій хронічно хворих не лікував і не радив з ними панькатися своїм жерцям – асклепіадам. Грецькі філософи, зокрема Платон, також засуджували лікування, яке "підтримує хворобу лише для того, щоб відтягнути смерть". Стародавні греки вважали: якщо недужа людина має совість, то вона не буде довго задавати клопоту лікарям, а закличе богів, віддасть останні розпорядження щодо господарства і благопристойно накладе на себе руки – улаштування останнього бенкету було явищем якщо не звичним, то принаймні не дивним. Адже до смерті греки ставилися спокійно. Як зауважив Епіку, "поки ми живемо – смерті немає, а коли вона приходить – то немає вже нас". Не виходжували греки й немічних дітей, а в Спарті взагалі скидали їх зі скелі. Тяжкопоранених залишали на полі бою.
 

          Релігія

   Пантеон давньогрецьких богів добре відомий і описувати його в цій книзі немає сенсу. Лише необхідно наголосити, що античні боги давали вказівки, однак не керували і не розпоряджалися, як смертним облаштовувати своє життя. В Елладі не існувало не лише єдиної конституції, але й єдиної релігії – на шляху до демократії греки зайшли так далеко, що обирали не тільки правителів, але й богів. Кожний поліс мав своїх власних захисників з-поміж небожителів, культи яких відповідно були панівними і визначали зміст релігійних містерій. Крім головного божества "обиралися" й інші, навіть ті, що не були "прописані" на Олімпі.

В найближчому до степових хліборобів Ольвійському полісі були у шані такі боги: Зевс, Деметра, Діоніс, Аполлон. На їхню честь  ольвіополіти влаштовували святкування, приносили в жертву свійських тварин, котрих самі ж під час свята й з'їдали. Також були поширені культи Кібели, Афіни, Гермеса, Ахілла, Геракла, Афродіти.

Чому з усього пантеону вони обрали саме цих богів?

Зевс – зрозуміло, як же без нього.

Деметра – богиня родючості. Теж зрозуміло, ольвійці – народ землеробський. Певно, і в їхніх сусідів, праслов'ян, однією з головних була богиня родючості, аналог Деметри – Мокша.  

Діоніс – бог вина, безтурботності, веселощів, шалу, звільнення від правил і заборон. Кого ж ще могли славити авантюристи-переселенці?

Але понад усе вшановували в Ольвії Аполлона. На його честь у місті звели два храми – Аполлона-Дельфінія й Аполлона-Лікаря. Навіть храм Зевса поступався їм розмірами. Геродот згадував, що Аполлона насамперед шанували й предки слов'ян – гіпербореї. Невже цей збіг випадковий?

Греки, як і інші народи, вірили в існування душі та в її життя після смерті. Підземне царство Аїда яскраво змальоване в багатьох легендах і міфах. Однак про Елізій, рай, відомості доволі мізерні.

Важливе місце у давньогрецькій ментальності посідали божественні сили природи. Титани, Геліос, Селена, океаніди, вітри, еринії, менади, харити, силени, німфи (дріади, наяди, ореади, нереїди) – споконвічні супутники мешканців Північного Причорномор'я. Повний список подібної "живності" склав би тризначне число. Греки жартували, що вирушивши у ліс або до ріки, швидше зустрінеш там німфу, аніж людину.

Стародавні греки вподобали займатися магією, чаклунством, астрологією. У своїх містеріях вони часто-густо використовували квіти. До речі, "український" жіночий вінок – атрибут чисто грецький: в грецьких письмових джерелах віночок із квітів уперше згадується в 600 р. до н. е., хоч і невідомо, хто в кого його запозичив – греки в праслов'ян чи праслов'яни у греків.

І наостанок. Релігія греків, єдине віросповідання такого масштабу, тотально ероцентрична. В їхніх легендах і міфах головне заняття богів, героїв та смертних – хаотичні любовні зв'язки. Головним порушником спокою, як і личить керівнику, був Зевс: його гарем містив майже увесь жіночий божественний пантеон, а також кожну смертну, яка з необережності або свідомо втрапила йому на очі. Досягав громовержець своєї святої мети найрізноманітнішими способами – силою, хитрістю, вмовляннями. Так само, як і інші "святі" олімпійці. Що ж, були серед олімпійських небожителів і "черниці" – Гестія, Артеміда, Афіна. Але винятки, як відомо, лише підтверджують правило. А правило таке: на початку був Хаос. Із Хаосу виникло те, що довіку заволоділо Всесвітом. І ім'я йому – Ерос. Ерос панує над усім – над богами, природою, смертними і є головною силою Космосу. Саме Ерос, на думку давніх еллінів, пробуджує у людині все найкраще й сприяє збагаченню душі.
 

          Кохання 

Отже, свою релігію стародавні греки звели до гасла "Love, Sex and Rock-n-Roll". Тобто "Бог – це Кохання". За цими ж принципами вони будували й своє життя. Любов і еротика сприймалися ними як щось природне, де не може бути ні таємниць, ні сорому, ні заборон. Еротичні сцени були зображені навіть на  домашньому посуді. Представники чоловічої статі користувалися необмеженою свободою й легковажно вступали в різноманітні сексуальні стосунки: з дружиною, рабинею, рабом, наложницею, гетерою... Замкнені в чотирьох стінах гінекею (жіночої половини будинку) жінки змушені були задовольнятися еротичними забавками між собою. Причому приховувати це ніякої необхідності не було – не лише давньогрецька релігія, але й давньогрецький менталітет були тотально ероцентричним. Особливо на землях нинішньої України.

А чому, власне, "особливо"? Чого це раптом саме у нас?

Різні світові культури завжди пов'язували культ Любові з родючістю – заплідненням землі, появою сходів, багатим урожаєм. У всіх землеробських громадах споконвіку побутувало повір’я, що між Любов'ю й Землею існує магічний зв'язок. Тому в таких суспільствах саме еротичні культи вшановували  особливо. Але ж і грецькі, і не грецькі поселення Північного Причорномор’я були насамперед землеробськими.

Чи відомо вам, кому з богів грецькі переселенці на землях Північного Причорномор'я встановили храм у першу чергу? "Верховному головнокомандувачу" Зевсу? Матері богів Кібелі? Захисникові мандрівників Гермесу? Володареві морів Посейдону? Богині врожаю Деметрі?  

Аж ніяк. Перший зведений греками на землях нинішньої України храм вони присвятили найчарівнішій серед безсмертних – богині кохання Афродіті. Відповідно, неважко зробити висновок, що культ Афродіти у греків Північного Причорномор'я був одним із головних. В Ольвії богині кохання „належав” культовий майданчик із мармуровим вівтарем.

А що це, власне, таке – культ Афродіти?

Це поняття охоплює свята, жертвоприношення, ритуали, містерії – усе те, що давало "віруючому" можливість відчути особливий зв'язок із богинею, якій він уклонявся. Ці містерії проводили жриці. Вважалося, що таємні знання вони отримали від самої Афродіти. Близькість "парафіянина" до богині Кохання встановлювалася через ініціацію, містичний екстаз, у якому людина могла б відчути пов'язану з богинею гармонію. Завдання жриці – викликати ілюзію, що Афродіта з'явилася особисто й привнесла у світ смертного громадянина божественну насолоду і втіху.

Взагалі, для будь-якого античного грека, тим більше для грека Північного Причорномор'я, секс був таким же природнім, як і подих. Чоловіки не особливо приховували від дружин, що "бігають" до дівчат. Або до хлопців, яка різниця. "Хлопчики" в грецькому менталітеті, як відомо, явище звичайне. Проте якщо активних осіб в Елладі не осуджували, то пасивних – ганьбили. Пасивність – жереб слабкого. Фатум раба. Доля жінки.

Чому греки "бігали" до молодиць? Точніше, до гетер? Їм, ненаситним, дружин було мало? По-перше, така вже чоловіча вдача. А по-друге, гетери досконало володіли всіма секретами Афродіти. До речі, в той час бути гетерою, а ще й жрицею храму Афродіти, вважалося почесним. Багато батьків самі віддавали дочок до храмів Кохання. Потрійна користь: дівчина навчалася мистецтву бути жінкою, заробляла посаг і знаходила собі гідного чоловіка. Багато дівчат проходили через служіння Афродіті – зростали на тім поприщі тямущими, п’янкими, ніжними, тим більш жаданими своєму чоловікові.

А що після заміжжя? Адже чоловіки, як ми знаємо, ставилися до дружин як до прислуги. Завести милого жінка просто не мала можливості: з будинку їй було дозволено вийти хіба що на базар – ні в театр, ні на міські збори, ні навіть до подружки не можна. Та й де з тим милим сховатися від людського ока? Місто невелике, донесуть чоловікові – жах... Але думаєте, це їх стримувало? Пристрасть у грекині в крові. До того ж, культ є культ – кому б еллінка не підморгнула, ніхто їй не мав права відмовити. Інакше Афродіта скарає – позбавить мужності й перетворить на євнуха-енорея.

У культах Афродіти (Іштар), які існували в Малій Азії, будь-яка жінка, так само й заміжня, раз на рік мала право усамітнитися з незнайомцем. Чи існувало це правило в греків Північного Причорномор'я – невідомо. Однак наважуся припустити, що так. Інакше що ж це за культ? У всякому разі, судячи з малюнків на кераміці, грецькі жінки анітрохи не почувалися зніяковілими в оточенні оголених чоловіків, для аристократки було чимось звичайним дефілювати "ню" серед рабів. Але зв'язок із рабом загрожував скандалом, втратою репутації й глузуваннями як над жінкою, так і над її знеславленим чоловіком.
 

          Менталітет

У Стародавній Греції не було й не могло бути якогось єдиного менталітету – світогляд людини залежав від того, аристократ вона, вільний громадянин, найманець чи раб. А втім, якісь загальні особливості все-таки виділити можна.

           Психологічний портрет античного грека Північного Причорномор'я

 Древній північно-причорноморський грек був людиною товариською, належав великій родині, місту, державі. Державу поважав, шанував її інтереси, але до представників влади ставився прохолодно. Як людина горда й волелюбна, диктатури й духу не зносив, регулярно брав участь у народному вічі, де різав правду-матінку про все, що спадало йому на думку. Не особливо жалував суддів. Закони йому були не писані, порядку він дотримувався, однак без фанатизму.  

Водночас він був людиною мирною й неагресивною – доброзичливо ставився до чужинців (якщо ті, звичайно, не мали намір його завоювати), сам на сусідів війною не ходив, як правило, вмів домовитися із степовиками. Охоче передавав "варварам" свої знання й культуру, але й переймав у них їхні господарські таємниці. Міг залюбки побратися з місцевою дівчиною, а дітям дати негрецькі імена.

Грек-городянин зверхньо ставився до селянина. Хоча і сам, як не крути, був пов'язаний із землею або морем – полюбляв копирсатися на городі, розводити квіти, рибалити. Маючи риси, притаманні мешканцю Півдня (доброзичливість, щирість, безпосередність), його мислення відзначалося легкістю, відвертістю, розвиненим почуттям гумору, а так само провінційною ощадливістю й прагненням до дріб’язкового зиску. Одначе прагматизм у його світогляді займав незначне місце: приватних підприємців і крамарів він не поважав, щастя з багатством не ототожнював. Воно, в його уявленні, насамперед залежало від таких чинників, як свобода, безтурботність, краса, здоров'я, й не в останню чергу – веселий настрій.  

А тому працювати, щоб набути кошти або велике майно, древній причорноморський еллін не любив, одноманітною працею нехтував, все, як правило, виконував недбало й нашвидкоруч. Хоч його вироби й не відзначалися високою якістю, однак приваблювали власним стилем, життєрадісними барвами  й особливою щирістю. Його край не подарував світові відомих живописців, скульпторів, архітекторів, драматургів, але загальний культурний та інтелектуальний рівень громадян був високим.

Вклонявся античний грек Північного Причорномор'я божественним силам природи й найрозгульнішим, найнекерованішим богам – цей вибір не випадковий, оскільки такої ж вдачі був він сам.

У його місцевості  високого рівня розвитку досягли цілительство й академічна медицина, однак лікарі з пацієнтами особливо не панькалися. Власне, лікуватися стародавній грек і сам не любив.

Зате обожнював спільні трапези з друзями, із превеликим задоволенням брав участь у святах на честь бога вина й веселощів Діоніса – великих і малих діонісіях. Про те, що греки Північного Причорномор'я жили радісно, свідчать археологічні розкопки: місця поселень вщент заповнені уламками винних амфор, кіліків (чаш для вина), амфороподібних ваз (у яких вино подавали до столу), кратерів (посудин для змішування вина з водою), ойнохоїв (глечиків, які  дозволяли розливати вино одразу на трьох) – традиції еллінів вічні, чи не так?

Скінчивши трапезу, древній еллін відправлявся до дівчат. Тут, на північ від Понту Евксинського, де панував культ Афродіти, місцеві красуні володіли таємними чарами богині Кохання – привітною вдачею, божественною красою, звабливістю, щирістю, безжурністю, відчайдушністю.

Повернімося до питання, поставленого на початку цієї глави:
 

          Чи вплинув давньогрецький менталітет на український?

Інтерв'ю з Валентиною Крапивиною

Валентина Крапивина – кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту археології Національної академії Наук України, керівник Ольвійської археологічної експедиції.

Валентино Володимирівно, краще вас ніхто норови античних греків, які жили на Півдні нинішньої України, не знає. Як ви вважаєте, чи передали вони сусіднім народам свої ментальні архетипи?

Все, що було на цій землі, все, що тут відбувалося, присутнє в усіх нас. І не лише в українцях етнічних. Я росіянка. Але я народилася тут. І це середовище – воно впливає незалежно від тебе, магнетизм цього місця, цієї землі діє дуже сильно.

Як ви думаєте, чи залишалося автохтонне населення українських степів на землях, які воно обробляло, чи час від часу його витісняли? Я от до чого – чи є спадкоємність? Чи можна вважати ті племена, котрі мешкали по сусідству з греками, пращурами українців?

Автохтонне населення на території сучасної України, звичайно, залишалося. При цьому весь час асимілювалося з іншими. Україна складається з трьох географічних зон: лісу, степу і лісостепу. І найбільш автохтонне населення залишалося в лісі. Адже там воно було захищене. Степ – це кочовики, лісостеп – зона контакту, в якій населення змінювалося досить інтенсивно. Але в той же час за рівнем розвитку лісове населення було найвідсталішим. А погляньте на культуру степу й лісостепу! Хто ми? Якими хочемо себе бачити? Відсталим лісовим населенням, яке майже не зазнавало втручань зовні? Чи ми все-таки погоджуємося, що українці – це всі ті народності, які пройшлися по цій землі?

Ви маєте на увазі кочовиків?

І кочовиків теж. Будь-яке кочове суспільство якщо звідси не йшло, то осідало й вливалося в спільну культуру. У нас тут такого намішано... Як і скрізь. В’ятичі, кривичі, дуліби, сіверяни, поляни, деревляни – у чому причина такого різноманіття? Це різні слов'янські племена, які сформувалися залежно від взаємин із іншими навколишніми етносами.

Чи живуть в українцях скіфи?

Думаю, що живуть. Принаймні саме на території України зустрічаються люди зі специфічними корінними зубами, характерними для скіфів (дослідження С.П. Сегеди). Утім, в українцях живуть і печеніги, й половці, й інші кочовики. Років тридцять тому я автобусом їхала з Києва до Очакова. Було чимало зупинок по автостанціях, і я помітила, що Київська й Черкаська області – це один тип населення, й одна їжа. А в Кіровоградській області – населення зовсім інше, скажімо так, більше пов'язане з кочовим етносом: худорляве, коротконоге, обличчя плескате, з доволі розкосими очима. І зовсім інша їжа: абсолютно зникли булочки з маком, повидлом, усілякі пиріжки, характерні для Київської й Черкаської областей, зате з'явилося більше м'ясних виробів, фруктів, якихось східних солодощів. Це і є, між іншим, вплив кочовиків. І через стільки століть!

Цікаво, дуже цікаво...

Я тоді з великим інтересом спостерігала цю поступову зміну населення. Це дійсно було для мене відкриттям. І потім – Миколаївська область. Тут взагалі пішла повна суміш. Правда, останнім часом усе це трохи стушувалося.

Що ви можете сказати про античних греків? Чи намагалися вони вплинути на "варварів"?

– Безумовно. Проте процес еллінізації відбувався у декілька етапів, і ступінь впливу на різні регіони був неоднаковим. Існували городища, які належали осілому землеробському населенню лісу й лісостепу. Це наші знамениті Хотівське, Шарпівське, Немирівське, Бєльське та інші. Тут грецька кераміка з'явилася дуже рано – ще в VІІ ст. до н. е. Отже, перший етап еллінізації – це проникнення в побут населення лісостепу грецьких товарів. Другий етап характеризується поступовим звиканням до цих товарів. Я навіть не назву цей процес еллінізацією, радше – проникненням грецької культури, спочатку через товари.

А за товарами потягнулися традиції, культи, обряди?

Слухайте-слухайте, я розповім і про це. Отже, з’являється товар, його кількість зростає, до нього звикають. Причому це віддалені території – подивіться, де в нас лісостеп, а де греки. Потім у степ приходять кочові скіфи. Але у скіфів грецька кераміка з'являється набагато пізніше, ніж у городищах, не раніше V ст. до н. е., адже самі скіфи з'явилися тут лише наприкінці VI. Але найцікавіше те, що в скіфів грецької кераміки менше, ніж у мешканців городищ  – скіфи лише починають звикати до грецьких товарів, лише входять у смак, а населення лісостепу, і навіть лісу, до них уже давно звикло й користується ними, можна сказати, повсякчас. Тепер до питання, власне, про еллінізацію. Тут є один нюанс. Лісостеп далеко, й з Ольвією не сусідить. А скіфи сусідять. І грецькі обряди і вірування в першу чергу проникають уже до скіфів – згадаймо хоча б легенду про скіфського царя Скіла, яку розповів Геродот. А від скіфів – до мешканців лісостепу.

Але ж греки жили не лише на узбережжі Чорного моря. Наскільки мені відомо, були періоди, коли вони відходили в лісостеп, чи не так?

У середині ІІ ст. до н. е. внаслідок кліматичних змін і варварських навал починає зникати ольвійська хора, при цьому в самій Ольвії в цей час великого припливу населення не спостерігається. А вже з кінця ІІ ст. йде просто його відтік. Куди ж подалися жителі Ольвії та її хори? У Нижнє Подніпров'я. Саме в цей час там виникають укріплені городища на місці скіфських поселень, що існували в V–ІV ст. до н. е. На цей час припадає певна еллінізація населення Нижнього Подніпров'я.

Валентино Володимирівно, які в Причорноморських греків були стосунки з "варварами"?

– Достовірно відомо, що у перші століття нашої ери в Ольвії значна кількість жителів мали варварські або змішані імена. І це не просто жителі – це архонти, жерці, агораноми, стратеги, тобто люди, які займали найвищі посади в державі. Ольвіополіти як із грецькими, так і з варварськими іменами не встановлювали між собою різниці, сприймали себе як єдине ціле: батько міг бути греком, а в сина раптом – ім'я варварське. Як таке могло статися в замкнутій громаді античного поліса?

– І як же?

Я спробувала осмислити все це ось із яких позицій.  До І ст. до н. е. в Ольвії ми маємо грецьку основу, варварських імен зафіксовано дуже небагато. У середині І ст. до н. е. Ольвію розгромили гети, й життя тут на якийсь час зупинилося. А куди поділися мешканці? Куди вони пішли? В Істрії зберігся декрет, у якому згадується, що частина населення після гетського розгрому, покинула місто й відкочувала в "дружню варварську країну". У нас відбулося те ж саме – ольвіополіти подалися в "дружню варварську країну", на північ, де був мир і взаєморозуміння й де вже мешкало змішане греко-варварське населення. Адже ольвіополіти, які після навали гетів залишилися живими, не могли піти, наприклад, у Херсонес – на них там ніхто не чекав, вони не були громадянами полісу, і їх би там просто не наділили землею. Тому вони відійшли на вільні землі, де мали реальні шанси оселитися, прийшли до тих, із ким віддавна мали дружні контакти й де вже жила певна частина спорідненого населення.

Вони прийшли у нижньодніпровські городища?

У нижньодніпровські городища, яких досить багато й де в цей час в етнічному розумінні населення було змішаним.

– І що було потім?

А потім нижньодніпровські городища вразила чергова хвиля сарматів, і почався відтік цього населення назад, в Ольвію – колишні ольвіополіти й мешканці ольвійської хори привели з собою частину того населення, з яким вони жили у городищах. І от ці прибульці по-новому формують Ольвію. Її громадянами стають усі, хто сюди прийшов. Ось чому в Ольвії так багато варварських імен. Це вже змішане населення. Але з грецькою культурою, абсолютно еллінізоване.

Що ж, приємно дізнатися, що "варвари", тобто пращури українців, врятували стародавніх греків під час гетської навали, а потім взяли безпосередню участь у відродженні античності в Північному Причорномор'ї. Виходить, тісна взаємодія трьох культур – античної, скіфсько-сарматської й праслов'янської – і викристалізувала те загальне, що було характерне для ментальності цього регіону. Величезне вам спасибі.
 


 

 

Олександр Стражний
Український менталітет
Ілюзії – міфи – реальність
  
Київ,  видавницво "Книга", 2008-2009 р.