Зміст



Український менталітет

ілюзії – міфи – реальність


 Скіфи

 


     Скіфи, кочові іранські племена, вторглися у причорноморські степи на межі VІІ–VІ ст. до н. е. Вторглися? А може, прийшли? Як би то не було, з'явилися. І без особливого клопоту зайняли майже всю територію сучасної України. Як сталося, що жорстокі непереможні кіммерійці так легко віддали їм свої володіння й своїх годувальників – осілі землеробські громади? На це питання згодом нам відповість Геродот.

Панували скіфи на українських землях "усього" якихось 300–400 років – з VІ до ІІІ ст. до н. е. А якого наробили галасу! І хочеш-не-хочеш, а таки вправили "нам" розум. Я не випадково взяв слово нам у лапки: хто такі "ми" – це великий знак питання. В усякому разі те, що в жилах сучасних східних слов'ян тече якась частина скіфської крові, однозначно. Олександр Блок, який написав "Так, скіфи ми, так, азіати ми..." був недалекий від істини. Завойовуючи нові території, скіфи не ставили собі за мету знищити або витіснити осілих землеробів. Їм це було не потрібно. Навіть більше, аналіз археологічних матеріалів свідчить про те, що скіфи активно залучали представників автохтонних громад до своєї політичної й соціально-економічної структури. І після свого "зникнення" вони нікуди не поділися – осіли й залишилися на цій землі.

Давайте з'ясуємо, як вплинули скіфи на ментальність східних слов'ян. Але насамперед спробуємо розібратися в ментальності самих скіфів.

Писати про них надзвичайно складно. Літератури про скіфів сила-силенна. Однак невирішених, суперечливих питань, різних, часто полярно протилежних  точок зору ще більше. На думку одних дослідників, скіфи – висококультурний, мудрий народ, на думку інших – хами й міжнародні терористи. Навіть Геродот то наводить їх як взірець, то підкреслює їхнє "варварство".

Скіфія була спільнотою неоднорідною, утвореною різними етнічними племенами. Їхній суспільний устрій визначався тваринництвом. Але в першу чергу скіфська держава зарекомендувала себе як добре налагоджена військова організація. На чолі сильного дисциплінованого війська стояв цар. Його влада була необмеженою і божественною – він підпорядковувався лише Папею (Зевсу) й цариці богів Табіті. Вища каста – царські скіфи, які вважали усіх інших своїми рабами.

 Скіфи тримали під контролем торговельні шляхи, що сполучали античний світ із землеробськими районами лісостепу. На це претендували не лише вони. Зокрема, македонці. Поставивши на коліна півсвіту, скіфів подолати вони так і не спромоглися. У 339 р. до н. е. в причорноморські степи вдерся батько Олександра Македонського Філіп ІІ. Під час одного з боїв загинув скіфський цар Атей, але земель своїх скіфи не віддали. У 335 р. до н. е. на Скіфію посунула армія самого Олександра – вона дійшла до Дунаю, але далі полководець вести її не наважився. У 331 р. до н. е. македонська армія під керівництвом намісника Олександра Македонського у Фракії Зопіріона взяла в облогу Ольвію, однак зазнала від скіфів нищівної поразки, а її рештки врятувалися втечею.  

Отже, македонців, персів, римлян скіфи милістю не дарували. Однак вельми поважали своїх добрих сусідів – північно-причорноморських греків, переймали їхні звичаї, культуру, релігію. Близькість скіфів до античного світу не лише прилучила їх до високої цивілізації, але й надала їм можливість збагатити світову культуру своїми шедеврами – ювелірними виробами із золота й срібла.

 

          Інтерв'ю з Геродотом (продовження)

Щоб пролити світло на  звичаї та норови скіфів, знову звернемося до авторитетного історика, який знав їх особисто. Вибору в нас немає – ніхто інший не зможе розповісти про скіфів так яскраво, вагомо й переконливо.

– Шановний Геродоте, що ви можете сказати про скіфів?

– Скіфи кажуть, що їхній народ є наймолодший серед усіх.

– Вони вважали себе нащадками самого Зевса, чи не так?

Так вони кажуть, але я цьому не вірю.

– Чи правда, що вони деякий час панували майже скрізь в Азії?

Удерлися вони до Азії, переслідуючи кіммерійців, і позбавили влади мідійців, які до приходу скіфів владарювали в Азії. 

– Розкажіть, будь ласка, як це було.

Якось загін скіфів-кочовиків перебрався в мідійську землю. На той час владарем мідійців був Кіаксар.

– Ви сказали загін "перебрався". А перед цим – що скіфи до Азії "удерлися".

[Цар] спершу доброзичливо прийняв скіфів, тому що вони прийшли просити притулку. Він навіть віддав їм своїх синів для навчання їх скіфської мови і стрільби з луків. Однак через деякий час сталося так, що скіфи, які постійно ходили на полювання і приносили здобич, одного разу не принесли нічого. Коли вони повернулися з порожніми руками, Кіаксар (а він був, очевидно, людиною дуже запальною), повівся з ними досить грубо. Тоді вони, зазнавши образи від Кіаксара, вирішили порубати на шматки одного з його синів, що був у них для навчання. Розпотрошивши його так, як вони мали звичай потрошити дичину, вони принесли його м'ясо Кіаксарові, так ніби це була їхня здобич на полюванні.

         – Ого... І що Кіаксар?

Кіаксар і присутні в нього гості покуштували цього м'яса.

– І як їм, сподобалося?

Відбулася битва мідян зі скіфами.

– З "кухарями"?

У межі царства Кіаксара вторглися величезні полчища скіфів. Тоді зустрілися мідійці із скіфами і були розбиті в битві, втратили своє панування, а скіфи поширили свою владу в усій Азії.

– Як довго вони панували в Азії?

Скіфи володіли Азією впродовж двадцяти восьми років і своїми нахабством і свавіллям усе перевернули там догори ногами. З одного боку, вони вимагали від підкорених народів данину, що вони визначили для кожного з них, а крім збирання цієї данини вони роз'їжджали на конях і грабували все, що тільки було в кого. Згодом вони попрямували до Єгипту.

– Скіфи завоювали Єгипет???

Коли вони прибули до Сирійської Палестини, їм назустріч вийшов Псамметіх, цар Єгипту, і дарами та вмовляннями переконав їх не йти далі.

– Інакше кажучи, відкупився. Тобто скіфи чинили свавілля в Азії протягом двадцяти восьми років?

Коли вони повернулися до своєї країни, їх чекало не менше лихо, ніж війна з мідянами: скіфські жінки через те, що їхніх чоловіків не було з ними так довго, вступили в зв'язок з рабами. Від цих скіфських рабів народилося і виросло молоде покоління.

– Ціле покоління! Виходить, відтоді скіфів як народності більше не існувало.

– Чув [я] різні твердження про їхнє число. Одні повідомлення свідчать, що скіфи дуже численні, а інші – що корінних скіфів, власне кажучи, дуже мало.

– Давайте, пане Геродоте, перейдемо ось до якого питання. Як так вийшло, що скіфи без проблем заволоділи територією від Карпат до Дону? Чому грізні-хоробрі-войовничі кіммерійці напрочуд легко віддали їм свої землі?

– Коли скіфи перейшли за ріку Аракс і прибули в Кіммерію, кіммерійці  почали радитися, що їм робити. Народ був схильний до відступу, вважаючи за непотрібне боротися з такою силою ворогів. Царі ж, навпаки, вважали за необхідне стійко захищати рідну землю від загарбників. Отже, народ не дослухався до порад царів, а царі не побажали підкоритися народу. Кіммерійці поділилися на два рівних табори й почали битися між собою. Після цього кіммерійці покинули свою землю. Згодом прийшли скіфи, знайшли країну незалюдненою і зайняли її.

– Так-так. Готуючись до війни, перебий своїх. Ця тактика, на жаль, нам знайома. Отже, скіфи прийшли, розташувалися. І зайнялися землеробством?

– Вони зовсім нічого не сіяють і не орють. Всі вони – кінні лучники й промишляють не землеробством, а скотарством.

Чи мали вони поселення?

– [Вони] не мають ні міст, ні фортець і житла свої возять на возах.

– Немов цигани. А хто такі царські скіфи?

– За [річкою] Герром простягається країна, що називається царською, і скіфи, які в ній живуть, найхоробріші та найчисленніші і вони вважають інших скіфів своїми невільниками.

– Вони  теж жили на возах?

– У скіфів немає міст.  

– Пане Геродоте, скажіть, що вам подобається у скіфах над усе.

– Серед всіх відомих нам народів лише скіфи володіють одним, але найважливішим для людського життя, мистецтвом. Воно полягає в тому, що жодному ворогу, який напав на їхню країну, вони не дають врятуватися; й ніхто не може їх наздогнати, якщо тільки самі вони не допустять цього.

– Розкажіть, будь ласка, про скіфські військові звичаї.

– Щодо їхніх звичаїв на війні, то встановлено таке: коли скіф убиває першого ворога, він п'є його кров.

– Чи правда, що скіфи відривали своїм ворогам голови?

– Так.

– Навіщо?

– Голови всіх убитих в бою скіфський воїн приносить цареві. Тому, що тільки той, хто приніс голову ворога, одержує свою частку здобичі, а інакше - нічого.

– А ще кажуть, вони здирали зі своїх полонених шкіру.

– [Скіф] використовує її як рушник. Той, у кого більше таких рушників, вважається за найвідважнішого воїна. Багато хто з них із шкіри ворогів шиють собі плащі і носять їх як шкіряний одяг. Багато із них із шкіри мертвих ворогів, здертої з правиці з нігтями, роблять собі чохли для сагайдаків.

– А їм не огидно було тягати за собою чиїсь руки разом з нігтями? А, може, навпаки, було приємно насолоджуватися блиском ворожої шкіри?

– Людська шкіра дійсно блищить яскравіше всякої іншої. Багато хто здирає шкіру з усієї людини, натягає її на дерев'яну раму і возить її з собою, гарцюючи на коні.

– Господи...

– Отже, такі в них встановлено звичаї.

– Чи укладали вони мирні угоди?

Коли скіфи складають угоди з клятвами, то роблять це в такий спосіб: наливають у великий глиняний глек вина і змішують його з кров'ю із стегнів обох, що складають угоду. Так роблять вони, злегка надрізуючи тіло вістрям або дряпаючи ножем. Потім занурюють у глек меч, стрілу, сокиру і дротик і, зробивши це, кажуть багато молитов, і нарешті п'ють із глека і ті, що складають угоду, і найзнатніші з тих, що їх супроводжують.

– Так би мовити, цю справу обмивають. А взагалі, скіфи випити любили?

Один раз на рік кожен правитель області, змішавши вино з водою, дає пити тим скіфам, які повбивали ворогів, а ті, хто цього не зробили, не п'ють вина, але, присоромлені, сидять осторонь: бо для скіфів це найбільша ганьба. А ті, які повбивали дуже багато ворогів, тримають аж два келихи і з обох п'ють.

– Вороги... вороги... вороги... Я ще чув, що скіфи любили пити із черепів. Вони майстрували з них келихи?

– Кожен із них, відпилявши все, що нижче від бровей, очищує череп. І якщо цей скіф бідняк, він лише обтягує ззовні череп сирицевою бичачею шкірою і використовує його як чашу, а якщо він багатій, то також іззовні обтягує шкірою, а зсередини позолочує його і використовує як чашу для вина.

– Приємно, либонь, пити із черепа ворога.

– Роблять вони так і з черепами своїх родичів.

Родичів?!

– Якщо вони посваряться між собою і хтось із них на суді в царя візьме гору над іншим. Коли приходять гості, то їм підносять ці черепи і кажуть, що хоча ті були їхніми родичами, але їм довелося з ними воювати і господар вийшов із війни переможцем. Така перемога вважається в них за подвиг.

Чудовий подвиг. Дійсно, доблесний. Хильнувши винця з черепів родичів, чим вони заїдали?

– Тамтешні мешканці вигадали ось що, щоб варити м'ясо. Коли вони остаточно обдеруть шкуру тварини, знімуть м'ясо з кісток, потім, якщо вони мають казани, кидають в них м'ясо і після цього розпалюють під казаном кістки жертовних тварин. Але коли вони не мають казанів, то закладають усе м'ясо в шлунки тварин, наливають туди води і під шлунками запалюють кістки. Вони горять дуже добре, а в шлунках уміщується все м'ясо. І в такий спосіб сам бугай варить своє м'ясо, а також і всі інші тварини.

– Смачно, напевно. А що вини робили після обіду?  

– В їхній країні добре ростуть коноплі, схожі на льон, хоч не дуже товсті й високі. Отже, насіння цих конопель беруть скіфи, потім залізають під вовняні тканини і сиплють насіння на розпечене каміння, і насіння, падаючи на каміння, горить, димить і дає пару таку густу, що подібної до неї не буває в жодній еллінській паровій лазні. І скіфи, задоволені паровою лазнею, кричать радіючи.

– Вони в цій лазні "ловили кайф" чи милися?

– Отака в них лазня, бо вони, звичайно, зовсім не миють свого тіла водою.

         – Навіть жінки?

– Їхні жінки змочують шерехатий камінь і на ньому розтирають кипарисову деревину, також кедрову деревину та ладан і потім цією густою рідиною змазують усе тіло та обличчя. І від цього вони, по-перше, приємно пахнуть, а по-друге, коли вони наступного дня знімають шар цієї масті, їхня шкіра стає чистою і блискучою.

– Треба сказати дружині, хай спробує. Тільки незрозуміло, як вона, бідна, буде спати у цьому шарі "масті". Пане Геродоте, розкажіть, будь ласка, про скіфську релігію.

– Богів вони шанують лише таких: найбільш за всіх – Гестію, потім Зевса і Гею, після цих – Аполлона, Афродіту і Арея. Цих богів шанують усі скіфи, а ті, що називають себе царськими скіфами, приносять жертви ще й Посейдонові.

– Стривайте, вони що, вклонялися не своїм богам, а грецьким?

– Скіфською мовою Гестія називається Табіті, Зевс називається Папай, Гея називається Апі, Аполлон – Ойтосир, Афродіта  – Аргімпаса, а Посейдон – Фагімасад.

– Шановний Геродоте, з ваших книг ми знаємо, що грецький вплив на скіфів був надзвичайно потужним, існували навіть еллінізовані скіфські племена, забув, як вони називалися...

Калліпіди.

– Так-так, дякую, калліпіди. От ви пишете, що не лише прості скіфи, але й їхні царі залучалися до віри й звичаїв еллінів. У вашій четвертій книзі "Історії. Мельпомена" ви згадуєте про одного з таких царів – Скіла. Розкажіть, будь ласка, про нього.

Скілові, хоч він і був царем скіфів, не подобався скіфський спосіб життя. Щоразу коли він приводив скіфське військо до міста борисфенітів, Скіл залишав своє військо, сам заходив у місто і наказував зачинити брами. Він знімав із себе скіфський одяг і надягав еллінський і в ньому походжав на агорі без почту і без списоносців і без усіх інших супутників (а брами охороняли, щоб його не побачив ніхто зі скіфів у цьому одязі). І в усьому іншому він наслідував еллінський спосіб життя і приносив жертви богам за еллінськими звичаями. Він залишався в місті протягом одного місяця або й більше, а потім надягав скіфський одяг і відходив. Так він робив звичайно багато разів і навіть побудував собі палац у місті борисфенітів і помістив у ньому дружину, тамтешню жінку.

– І чим закінчилася ця Love story?

Судилося йому [Скілу] спіткати нещастя.

– Так завжди – де Love story, там і нещастя. Що ж розлучило закоханих – скіфського царя й грецьку красуню?

– Сталося це з ним із такого приводу. Він побажав бути присвяченим у таїнства Діоніса-Вакха. Скіфи ганять еллінів за те, що вони справляють вакхічні містерії. Це тому, що, як вони кажуть, не можна собі уявити, ніби існує божество, яке б робило людей божевільними. Коли закінчилося присвячення Скіла в містерії Діоніса, якийсь борисфеніт потай пройшов до скіфів і сказав їм: "Ви скіфи смієтесь із нас за те, що ми впадаємо у вакхічний шал. А тепер і ваш цар охоплений вакхічною несамовитістю. Якщо ви мені не вірите, ідіть зі мною і я вам це покажу". За ним пішли начальники скіфів, і борисфеніт потай привів їх на башту і там сховав. І коли там проходив Скіл зі своїм почтом і скіфи побачили, як він справляє вакхічні містерії, то, вважаючи це за найбільшу ганьбу, зійшовши з башти, повідомили про те, що побачили, все скіфське військо. Коли після того Скіл повернувся до свого житла, скіфи підняли проти нього повстання.

– Ну й сюжет. Шекспір позаздрить. Хоч сценарій пиши для телесеріалу. І як поетично ви висловлюєтеся: побажав бути присвяченим у таїнства Діоніса-Вакха, справляв вакхічні містерії… Зараз кажуть простіше: "побажав залити за комір", "наклюкався"... Гаразд. Скажіть, яким богам скіфи встановлювали священні познаки, вівтарі, храми?

– Статуй, жертовників і храмів вони за звичаєм не споруджують, за винятком Арея: для нього вони це роблять.

– І який ці споруди мали вигляд?

– Священну споруду для Арея вони роблять ось як: накладають в'язанки хмизу, на них влаштовують чотирикутну площадку, де встромлюють старий залізний меч, який є символом Арея. Цьому мечу вони щороку приносять у жертву овець та коней і рогату худобу, й навіть ще більше, ніж іншим богам.

– Розкажіть, будь ласка, про обряд жертвоприношення.

– Жертвоприношення всі вони роблять однаково під час усіх свят у такий спосіб. Жертовна тварина стоїть із двома зв'язаними передніми ногами, а жрець стоїть позаду від тварини, тягне за кінець мотузки й валить жертву на землю. Коли та падає, він звертається до божества, якому приносить жертву, а потім обкручує навколо шиї тварини зашморг, устромляє в нього ціпок, крутить у всі боки і так задушує, не запалюючи вогню, не посипаючи борошном і не роблячи зливань. І коли він вже задушить тварину і обдере шкуру, починає куховарити.

– Ви сказали, вони приносили в жертву овець, коней і рогату худобу. А свиней?

– Свиней вони не приносять у жертву і навіть не розводять їх у своїй країні.

– А як щодо людського жертвоприношення?

– Із кожної сотні ворогів, узятих у полон живими, вони вибирають одного і приносять їх в жертву, але не так, як овець. Спершу вони ллють вино на голови, а потім ріжуть людей над посудиною і відносять кров на вершину тієї купи хмизу і обливають кров'ю меч. В усіх зарізаних людей вони відрубують разом із плечем правицю і кидають відрубане в повітря і, закінчивши всі обряди, відходять. А рука, куди впаде, там і лежить, а окремо від неї труп зарізаної людини.

Не хотілося б опинитися на місці тієї жертви. Пане Геродоте, розкажіть будь ласка, чи займалися скіфи чаклуванням, магією, ворожбою.

– У Скіфії є багато ворожбитів.

– Що ж вони передвіщали? Плани ворогів? Погоду? Курс римського денарія?

– Коли захворює скіфський цар, він кличе до себе троїх ворожбитів із найбільш уславлених і вони ворожать так: приносять горстки лозин, розкладають на землі, розв'язують ці горстки і, поклавши кожну окремо, пророкують і, продовжуючи пророкування, знову збирають їх по одній і складають до купи.

– Так би мовити, займаються нетрадиційною діагностикою. У нас це теж модно. І в якій формі скіфські ясновидці повідомляли діагноз?

Найчастіше пророцтво виголошують приблизно так: такий-то й такий-то (називаючи його поіменно) дав нібито неправдиву клятву богами царського вогнища і що через це мов цар занедужав.

– У нас так само: такий-то й такий-то нібито наслав на вас прокляття і порчу. Що ж відбувалося далі?

– Звинуваченого в неправдивій клятві негайно хапають і приводять до царя.

– І що, він зізнавався?

Звинувачений уперто заперечує, що порушив присягу, і категорично протестує.

– Що ж у цьому випадку робив цар?

– Цар запрошує інших ворожбитів. І коли й вони, подивившись на свої прутики, визнають його за порушника клятви, тоді йому негайно відрубують голову, а його майно за жеребом розподіляють перші ворожбити.

– А якщо не визнають?

– Якщо ворожбити, що прийшли потім, виправдовують його, приходять ще й інші ворожбити. Отже, коли більшість із них визнають його невинуватим, тоді виноситься рішення вбити тих перших ворожбитів.

– Це правильно. Нема чого дарма обмовляти інших. І як скіфи страчували невдах-віщунів?

– Ось в який спосіб їх умертвляють. Наповнюють віз купою хмизу і запрягають у нього биків. Потім зв'язують ворожбитам руки за спиною, затикають їм роти і засовують їх у хмиз, підпалюють його і женуть биків, налякавши їх. Звичайно, багато биків згорають разом із ворожбитами, але багато врятовується, хоч і підпалені, коли згорає дишел, до якого їх запряжено. У такий описаний мною спосіб спалюють ворожбитів і з інших причин, називаючи їх лжепророками. Кого засудить на смерть Цар, то і їх дітей не щадить, синів убиває, а дочок залишає живими.

– Пане Геродоте, ви так захоплююче розповідаєте, що я просто не наважуюся вас зупинити. На жаль, ми не можемо попросити вас повідомити ще багато цікавого з того, що ви знаєте про скіфів. Я навіть не прошу вас продовжити захоплюючу розповідь про те, в який вишуканий спосіб скіфи перемогли перського царя Дарія – судячи з вашої книги, вони не пішли проти нього у бій, а знесилили його війська всілякими хитрощами. Безсумнівно, воєначальники їхні були людьми не лише хоробрими, але й, як то кажуть, з головою. Давайте завершимо нашу бесіду темою хоч і сумною, однак необхідною для загальної картини скіфської ментальності. Я маю на увазі їхній обряд поховання.  

– Могили їхніх царів розташовано в місцевості Геррів. Там, коли помирає їхній цар, вони викопують у землі велику чотирикутну яму, беруть померлого, вкривають його тіло воском (перед тим очищують від нутрощів його черево), наповнюють його перетертим купрієм, кмином, насінням селери, кропом, потім зашивають черево.

І перш ніж поховати царя...

– Кладуть покійника на віз і перевозять його до іншого племені. Ті, до яких привозять померлого, відрізують кінчик свого вуха, стрижуть на голові волосся, дряпають в різних місцях плече, вкривають синцями лоб і ніс і проколюють стрілою ліву руку.

Ритуал не для тих, у кого слабкі нерви...

– Звідти на возі труп царя перевозять ще далі до підвладного їм племені, а ті, до яких його перед тим привозили, супроводжують його. І коли так вони об'їздять із покійником усі племена, вони знову прибувають у країну Геррів. Помістивши покійника на підстилку в могильному склепі, встромлюють у землю з усіх боків від покійника списи, а над ними кладуть деревини і вкривають його очеретяними матами. В просторому приміщенні склепу ховають одну з його наложниць, яку перед тим задушили, його чашника і куховара, конюха, особистого слугу, вісника і його коней, а також певну частину його речей і так само золоті чаші. Коли вони все це зроблять, то насипають землю і споруджують великий курган, намагаючись зробити його найвищим.

Ці кургани збереглися й дотепер.  

Коли минає рік, вони влаштовують нове святкування. Вибирають найкращих слуг із тих, що залишилися, п'ятдесят задушують і до того ще п'ятдесят найкращих коней. Потім пропускають крізь тіло коня товсту жердину і його підіймають. На коней нав'язують віжки та вуздечки, тягнуть наперед і прив'язують до колів. Після того тих п'ятдесят задушених юнаків, про яких я казав, саджають кожного на коня в такий спосіб: кожному покійникові вздовж хребта встромлюють пряму жердину аж до шиї. Внизу частина цієї жердини стирчить, і її вставляють у дірку в жердині, якою простромили коня. Цих вершників розміщують навколо кургану і йдуть геть. Так вони ховають своїх царів.

– А як звичайних громадян?

– А інших скіфів, коли ті помирають, найближчі родичі кладуть на вози і перевозять їх до домів приятелів. І кожен із них приймає їх і частує всіх, хто супроводжує померлого, водночас підносячи йому всі ті страви, якими частує і живих. Отак сорок днів возять незнатних людей, а вже потім їх ховають.

– Що ж, величезне спасибі.

Давайте додамо до розповіді Геродота, яку скіфи мали зовнішність. Їхні художники нічого, крім богів і звірів, не малювали. Однак до нас дійшло безліч скіфських "портретів", виконаних неперевершеними майстрами того часу – греками. Ось, наприклад, зображення скіфів на відомому кубку з кургану Куль-Оба.

 Як бачимо, скіфи віддавали перевагу довгому волоссю, носили середньої довжини вуса та бороду. До речі, те, що Блок наділив їх східними "скошеними"   очима, дійсності не відповідає – якщо скіфа поголити, зачесати, вимити, його буде важко відрізнити від нас із вами! Одягали скіфи довгі жупани, широкі штани, підперезані вузьким ременем та призібрані на щиколотці. На стегнах з одного боку вішали сагайдак зі стрілами й луком, з іншого – ніж, акінак (короткий меч) та інші, вкрай необхідні для відрізання голів, здирання шкіри, пошиття з неї рушників і плащів, інструменти.

Геродот не міг знати, як скіфи зникли із всесвітньої історії. Зате це знає сучасна археологія: у ІІІ ст. до Р. Х. у південноукраїнські степи вдерлося декілька агресивних етносів – сармати, готи, фракійці, кельти. Вони й знищили Скіфію як державу. Східні скіфи підкорилися сарматам і асимілювалися з ними. Однак більша частина скіфів розчинилася серед осілого автохтонного населення "українського" лісостепу. Академік Рибаков вважає, що "геродотівські" скіфи-землероби і є предками степових слов'ян.

 

          Менталітет

Які з усього сказаного ми можемо зробити висновки про скіфський менталітет?

У царя й у раба менталітет різний. У хлібороба й воїна теж. Однак доведеться узагальнювати, інакше нічого не вийде.

Розпочнемо з "національності". Вважається, що скіфи були іранцями. Так, їхній "іранізм" позначався в способі життя, мові, культурі. Зрештою, у притаманній для Сходу цілковитій покорі вождеві. Але самі скіфи чомусь від свого іранського коріння відхрещувалися – серед усіх їхніх легенд важко знайти такі, що пов'язують їх світогляд із цінностями Сходу. До того ж вони вважали, що походять чи то від Зевса й дочки ріки Борисфен, чи то від сина Геракла – Скіфа. А тому назвати їхній світогляд східним важко.

 Та й які вони, врешті-решт, іранці? Можливо вони й були ними до того, як 623 р. до н. е. вирушили в похід на мідян. А як повернулися, то ким стали? За цей час від скіфських дружин і бозна-яких рабів (логічно припустити, що праслов'ян серед них була переважна більшість) виникло ціле покоління – відтоді термін "скіф" вказував на належність не до скіфського етносу, а до скіфської держави. Загалом, це закономірно: і скіф, і римлянин, і американець – не національність, а насамперед ментальність. Чи не так?

Повернімося до скіфів. Що визначало їхній спосіб життя? Розбій і війна. Вони були хоробрими воїнами, талановитими полководцями – не лише  силою, але й хитрощами перемагали тих, хто стояв на їхньому шляху. Однак до них цілком можна застосувати й термін "організовані бандити": скіфи володіли Азією впродовж двадцяти восьми років і своїми нахабством і свавіллям усе перевернули там догори ногами. Хіба лише в Азії? А в праукраїнських степах чи не перевернули вони усе "догори ногами"? Вимагали, бачте, з усіх данину, ще й хапали все, що потрапляло до рук. Такий спосіб життя лише зміцнив архетип бідності в менталітеті осілих землеробських племен, які мешкали на спільній з ними території.

Заможні скіфські царі володіли табунами худоби, мали численних рабів. Але звичайні скіфи багатства не прагнули. Їхній спосіб життя можна назвати "поміркованим аскетизмом" – вони обмежували себе мінімумом речей, необхідних їм для життєдіяльності.  

Слово скіф з давньогрецької мови перекладається як "похмурий, недоброзичливий"[4]. Певно, вони такими й були. Гнітюче враження справляє принаймні скіфська кераміка – вона тьмяна, безбарвна. Навряд чи ви хотіли б мати таку в себе на столі. А тому багаті скіфи вважати за краще користуватися грецьким посудом.

Скажемо відверто: "недоброзичливий" – то ще  м'яке визначення. Скіф – це символ жорстокості. Римський поет Овідій так пише про скіфів: "Вони навряд чи заслуговують називатися людьми, вони зліші за диких вовків. Вони не бояться закону, право в них поступається силі, а меч перемагає справедливість". Ще можна зрозуміти скіфа, який, вбивши ворога, п'є його кров – у такий спосіб він "всмоктує його силу". Можна виправдати й те, що голови вбитих у бою супротивників скіфський воїн приносить цареві – інакше не одержати йому своєї частки награбованого. Але навіть із огляду на жорстокі звичаї того часу, викликає огиду лише уява про те, як скіф утирається людською шкірою, виготовляє з неї плащі або, здерши її разом з нігтями, майструє чохол для свого сагайдака. За межею людського розуміння є й їхня звичка колекціонувати черепи власноручно вбитих родичів.

Хоча нам легко міряти їх своєю міркою. Якби скіфи побачили, як живемо ми, цікаво – що б вони сказали? Напевно, довго б, дуже довго, сміялися.

Продовжимо. Чи любили скіфи випити? Певною мірою так. Кожний скіфський правитель у своєму краї раз на рік улаштовував свято вина. Однак пити мали право не всі, а лише шановані люди – вбивці. А серійним вбивцям, тобто тим, які особливо відзначилися, даровано привілей випити цілих два кубки. Нам би цих кубків вистачило хіба що на легкий аперитив. Загалом, п'яницями скіфи не були й засуджували еллінів за вакхічний шал. Зате скіфи любили побалуватися наркотиками. Пам’ятаєте, що розповідав Геродот? Конопляне насіння вони кидали на розпечені камені й, насолоджуючись його димом, верещали від задоволення.  

Релігійні погляди скіфів, як вважають дослідники, відображені на знаменитій пекторалі з кургану Товста Могила, гордості Національного музею коштовностей України. На ній три рівні: перший – реальний, під ним – "корені життя", й третій – морок демонів. Власне, триярусний розподіл світу присутній в усій індоєвропейській релігії. І навіть у до індоєвропейській,  наприклад у трипільській.  

 Зі слів Геродота, скіфи поважали давньогрецьких богів. Насправді боги у них були свої. Просто Геродот провів, як це було заведено в еллінів, зрозумілу його співвітчизникам аналогію. Ймовірно, скіфський Папай доводився  родичем Зевсу, але, може, й перському Ормузду; богиня любові Аргімпаса була аналогом Афродіти, а можливо – і її більш давньої східної попередниці Астарти (Іштар), з культом якої скіфи познайомилися в Сирії. До того ж, щось не дуже віриться, що головною богинею скіфів була Табіті-Гестія – покровителька домашнього вогнища, сімейного щастя, гостинності. Скіфи навіть будинків не мали. А як вони "цінували" гостинність, ми знаємо хоча б із оповіді про сина мідійського царя, якого скіфи подали батьку на вечерю.

І все ж, величезний вплив античності на скіфів очевидний. Власне, в причорноморських степах вони з'явилися лише тоді, коли туди прибули греки. І, живучи з ними пліч-о-пліч, підтримуючи не тільки торговельні, але й сімейні стосунки, створюючи елліно-скіфські поселення, скіфи переймали у греків їхній досвід, традиції, вдачу. І, без сумніву, менталітет. Адже не лише звичайні громадяни, але й царі (Скіл), і навіть племена (калліпіди), заколихані привабливою аурою Еллади, вбирали в себе магію видатної цивілізації, її цінності й архетипи.

Визнавали скіфи багатьох богів. Але святилища ставили лише одному – покровителю війни Арею. Саме він був їхнім головним кумиром. Тільки йому вони приносили найпочесніші, зокрема й людські, жертви, поклоняючись єдиному своєму фетишу – мечу. До речі, зверніть увагу на те, що сьогодні стирчить над куполами Києво-Печерської лаври. Щиро радий, що менталітет киян, яким цей фетиш наче більмо в оці, не збігається зі скіфськими "поняттями" тих, хто його туди втулив.  

Ні театрів, ні бібліотек, ні художніх галерей у скіфів не було. Що ж їм усе це тягати за собою на возах? Але "золото скіфів" – безперечний світовий феномен. Такі шедеври могли замовляти грецьким майстрам люди з вишуканим художнім смаком, високою ерудицією, мудрістю.

 На тлі безумовного верховенства в релігійних поглядах скіфів меча-Арея привертає увагу такий цікавий нюанс: на скіфських золотих виробах найчастіше зображена богиня любові – Аргімпаса. Ось, виявляється, кого насправді шанували скіфські царі та їхні піддані.

Воїни – народ невибагливий, хворіти не звичний. Певно, тому у скіфів таке своєрідне ставлення до медицини. Греки лікувалися, дотримуючись завітів Гіппократа, праслов'яни – травами й іншими народними засобами. Як же оздоровлювалися скіфи? Відрубуванням голови. За їхніми уявленнями, лише цей засіб серед усіх ліків найбільш дієвий. Причому від усіх хвороб! А тих "лікарів", які помилково призначали цю фізіотерапевтичну процедуру, заштурхували в купу хмизу й спалювали. Як то кажуть, жорстоко, але справедливо.

На останок, окреслюючи основні віхи ментальності скіфів, звернімося до їхнього  обряду поховання. Так ведеться – чим вищий начальник, тим помпезніше погребіння. Нормально. Але навіщо ж при цьому відрізати собі вуха, робити надрізи на тілі, дряпати до крові чоло, проколювати руки? Гаразд, ховали вони разом із царем наложницю, кухаря, конюха, охоронця, вісника й інших украй необхідних на тім світі помічників. А через рік, для чогось, знову виконували похоронний обряд: відбирали п'ятдесят найвродливіших юнаків, п'ятдесят кращих коней і, самі знаєте, що з ними робили. Простих небіжчиків скіфи сорок днів возили для того, щоб з ними попрощалися всі родичі. Дозвольте, але сорок днів... на сонці... Що ж, скіфи – народ не бридливий.  

Загалом, що ж це виходить: крім військової дисципліни, хоробрості, кмітливості, невибагливості, високого художнього смаку царів, у скіфському менталітеті більше нічого хорошого немає? Лише погане: жорстокість, свавілля, брутальність, нахабність, похмурість, недоброзичливість, пристрасть до колекціонування черепів?..

Є, крім цього, у скіфському менталітеті те, що гідне найвищої поваги.

Скіф – це символ свободи, незалежності, непокори чужинцям. Ментальність скіфа – це ментальність орла, птаха сильного, безжалісного, вільного.   

Скіф ніколи не лишав на полі бою пораненого товариша, а того, хто потрапив у полон, визволяв ціною власного життя. Скіф ніколи не залишав у біді свою родину, свій народ, свою країну. Він органічно не міг бути зрадником.

Скіф не залишав нахабу без відповіді, і чинив так, щоб той до кінця своїх днів цю відповідь згадував.

І, судячи з величезної кількості золотих зображень Афродіти-Аргімпаси, у скіфів було все гаразд з коханням.

Ментальність українців бодай у чомусь схожа на скіфську?

Повною мірою світогляд скіфа виявився в ментальності козака-запорожця. По суті, це один образ – жорсткий, гордий воїн із розвинутим почуттям власної гідності. Йому начхати на закон – він вільний, незалежний, невибагливий, не підкоряється чужим авторитетам, не боїться вступити у бій із супротивником, що переважає його силою й числом. Він – найманець, член військового протодержавного формування. Головна його робота – чатування, війна, походи у чужі, в тому числі й далекі, краї. Перемагає він не так силою, як тактикою й кмітливістю. Він вірний товариш, не звичний хворіти, багатий після набігів, але багатство своє не цінує, тринькає й пускає "на вітер". Він безжалісний, "дикий", жорстокий, славу й честь здобуває в битвах, і ганьба чекає на легкодухого. Він справляє вакхічні містерії, а здійснивши їх, охоплений вакхічною несамовитістю.  І зрештою він вельми ласий до жінок, однак зовні виявляти свою романтичну вдачу вважає вчинком, не гідним воїна.
 


Олександр Стражний
Український менталітет

Ілюзії – міфи – реальність
  
Київ,  видавницво "Книга", 2008-2009 р.  

Зміст

     Зміст
     Відгуки читачів   

     Наступний розділ  

     Де придбати книгу    

     Надіслати автору  e-mail    

     Російськомовна сторінка