Зміст



Український менталітет

ілюзії – міфи – реальність

Київ,  видавницво "Книга", 2008-2009 р.  (українською мовою) 
Київ,  видавницво "Подоліна", 2008 р. (російською мовою) 

                                                  Дослов'янські й праслов'янські племена
 Фото Оксаны Цеацуры

Що відбувалося на українських землях після зникнення Трипільської цивілізації?

Починаючи з другої половини ІІІ тисячоліття до н. е. на цій території виникли поселення племен Ямної культури. Це була суміш агресивних напівкочових спільнот, які протрималися близько тисячі років. Населені пункти "ямників" мали вигляд як невеликих сіл, що складалися із землянок, так і укріплених городищ.

Наступні 1000 років, все друге тисячоліття до Р. Х. (бронзовий вік), на території нинішньої України жили племена різних культур. Фахівці нарахували їх близько двадцяти: Шнурової кераміки, Катакомбної, Зрубної культур і т. д. Хоча ці племена існували самі по собі, займалися власним господарством, були на різних щаблях розвитку, вірили, напевно, кожне у своїх богів, а втім археологи знаходять між ними чимало спільного, що свідчить про спадкоємність характерних для цієї території цінностей.

У цей же час, як вважають деякі історики, з'явилися й далекі пращури  слов'ян – група народностей, яких об'єднувало родинне походження, спільна територія і близькість мов.

Коли виникли слов'яни? Де? Як розселилися по світові? З якого століття живуть на території України? На ці питання однозначних відповідей немає. Навряд чи їх знайдуть у майбутньому. Існує безліч версій, гіпотез, теорій, однак жодну з них не можна визнати цілком достовірною. За великим рахунком, усе, що говорять про праслов'ян, – ворожіння на кавовій гущі. Цілком можливо, що всі так звані праслов'янські племена до нинішніх слов'ян жодного відношення не мають.

Не будемо заглиблюватися в полеміку. Нас цікавить не хронологічна бездоганність і не генеалогічна чистота, а менталітет древніх жителів східнослов'янських земель, до якої б народності вони не належали. Якщо ці племена тисячі років жили на наших територіях, значить їхні душі – це й наші душі, а їхні архетипи незримо керують і нами.

Хронологічну глибину праслов'ян зазвичай датують першим тисячоліттям до н. е. У той час Євразія мала вигляд розлогих просторів, подекуди заселених індоєвропейськими племенами.

Що це за племена? І взагалі, хто такі індоєвропейці?

Біблія "веде відлік" індоєвропейців від усесвітнього потопу, після якого вижив Ной із своєю родиною. У Ноя було три сини – Сим, Хам і Яфет. Від Сима ведуть рід семіти (євреї й араби), від Хама – африканці, а Яфет став прабатьком тих, хто оселився в Індії й у Європі. Тому їх так і називають – індоєвропейцями.

Отож, жили собі індоєвропейські племена. І якогось дива частині з них, що мешкала чи то на північ, чи то на південь від Карпат, знадобилося вибратися з насиджених місць і податися шукати щастя. Навіщо? Чим їх не влаштовувала Європа? Можливо, худобі потрібні були нові пасовиська? Або сусіди дістали? Хай там як, але Нестор-літописець записав сказання про те, як, витіснені волохами, слов'яни покинули Паннонію (нинішню Південно-Західну Угорщину), розійшлися по різних територіях і обжилися на нових місцях. Коли це було, літописець не знав. Не пояснив він і того, хто такі волохи, оскільки його сучасники й так здогадувалися, про кого йдеться.

Таким чином, одного ясного дня, ймовірно наприкінці ІІ тисячоліття до н. е., якась частина індоєвропейських, майбутніх праслов'янських, племен вирушила освоювати нові землі. В Західну Європу романтиків-мандрівників не пустили. Напевно, не дали "шенгенської візи". А тих небагатьох, хто все-таки спромігся туди просочитися, асимілювали більш згуртовані предки кельтів й італіків, які так і не дозволили мандрівникам стати слов'янами. На півночі "біженцям" поталанило більше – вони натрапили на розлогі простори, десь-інде заселені ілліро-венетами й балтами. Відносно вільно було й у східних степах, на території, нині відомій під назвою Україна, де переселенці асимілювалися з нащадками Трипільської цивілізації, які дали притулок "емігрантам". Виходить, що трипільці, які не були ні індоєвропейцями, ні прямими пращурами слов'ян, втім, взяли активну участь у створенні праслов'янської спільноти й праслов'янської ментальності.

Загалом, почалося нове життя. Із найрізноманітніших племен поступово сформувалися праслов'янські, які, незважаючи на розрізненість, утворили досить хитку, але цільну  систему.

Якими ж були племена, що жили в І тисячолітті до н. е. на території України? Які вони мали звичаї? Який, власне, менталітет? Які архетипи дісталися від них українцям? І чи дісталися якісь взагалі?

Розглянемо VІ – V століття до Р.Х. Чому саме цей час? Тому що знайшлася людина, яка про нього докладно розповіла. Ім’я її – Геродот з Галікарнасу. Ми можемо йому вірити, чи не вірити, але інших джерел немає. На підставі його праці "Історія. Книга 4. Мельпомена" ми й візьмемо в нього інтерв'ю.
 

          Інтерв'ю з Геродотом

 – Вельмишановний Геродоте, скажіть, яке було у ваш час життя людей по обидва боки Дніпра?

– Борисфен – найприбутковіша ріка: навколо нього найкращі і найбільш поживні пасовища для худоби, і дуже багато в ньому риби, приємної на смак, і вода в ньому дуже чиста, і ниви навколо нього чудові, а там, де не засіяно, виростає висока трава. В його гирлі відкладається багато солі. І великі риби в ньому без колючих кісток, що їх називають антакаями. Для харчування ця ріка дає ще і багато чого іншого, гідного всякої уваги.

  – В гирлі Дніпра, так би мовити у сучасній Миколаївській області, хто жив, окрім греків?

            – За Борисфеном з боку моря спочатку простирається Гілея, а на північ від неї живуть скіфи-хлібороби.

            – Як далеко на північ знаходилися їхні землі?

            – Ці скіфи-хлібороби живуть на сході на відстані трьох днів шляху.., а на півночі на відстані одинадцяти днів,  якщо пливти вгору по Борисфену.

            – Одинадцять днів плавання вгору по Дніпру – це десь до великих порогів, тобто трохи нижче від сучасного Дніпропетровська. А на північ від скіфів хто жив?

             – Вище їх далеко простягається пустеля. За пустелею живуть андрофаги - особливе, але аж ніяк не скіфське, плем'я. А далі за ними вже справжня пустеля, і ніяких людей там, наскільки мені відомо, більше немає.

            – Ну, що ви. Наші археологи мають незаперечні докази про те, що на той час там хтось жив.

            – Я не бачив жодної людини, яка б сказала, що ці землі вона знає як очевидець... Втім, я розповім у точності і як можна детальніше про все, що мені, хоча й з чуток, довелось довідатися про ці північні країни.

            – Якщо ваша ласка.

            – Від гавані борисфенітів перший народ, котрий можна зустріти, – це калліппіди, які є напівелліни і напівскіфи. За ними йде інше плем'я під назвою алізони. Вони і калліппіди взагалі мають такий спосіб життя, як і скіфи, але сіють і їдять пшеницю, і цибулю та часник, і сочевицю та просо. Північніше алізонів живуть скіфи-хлібороби, які сіють пшеницю не для їжі, а на продаж. Ще вище над ними живуть неври, а далі на північ від неврів, наскільки я знаю, пролягає вже безлюдна пустеля. Оці народності живуть уздовж ріки Гіпаніс на заході від Борисфена.

            – Стільки всього намішано... Усе в одному місці – греки, скіфи, якісь алізони. Ще хто?

            – Таври. Вони приносять у жертву Діві тих, хто зазнав катастрофи на морі, і всіх еллінів, яких вони беруть у полон. Із захопленими у полон ворогами вони поводяться так. Кожний, відрубавши ворогові голову, приносить її додому, потім, настромивши на велику жердину, виставляє її над своїм будинком якнайвище на даху, щоб вона там стирчала, і найчастіше ставить її над димарем. Вони кажуть, що ці голови, що височать над дахом, є охоронцями всього дому. Живуть таври розбоєм і війною.

– Жорстокі хлопці. Голови відрізують...

Усі вони, крім гіпербореїв, постійно нападають на своїх сусідів.

– Гіпербореї – це вже ближче. Існує гіпотеза, що гіпербореї, тобто "ті, хто живе на півночі", є найближчими пращурами слов'ян. Що ви про них можете розповісти?

            Про гіпербореїв нічого не відомо ні скіфам, ні іншим народам цієї частини світу, крім іседонів. Втім, на мою думку, іседони також нічого про них не знають. ... Але все-таки у Гесіода є повідомлення про гіпербореїв; згадує про них і Гомер в "Епігонах".

      – Виходить, хтось там жив, а хто – Гомер його знає.

      – Від Істру і далі на північ у глиб материка Скіфія обмежена спершу народом агафірсів, далі – народом неврів і після нього – андрофагів і, нарешті, – меланхленів.

            – Стривайте-стривайте… Агафірси, ви говорите, жили уверх по Істру, тобто Дунаю. Це на південному заході Угорщини, у Паннонії. А Паннонія, як вважає Нестор-літописець, – прабатьківщина слов'ян. Так-так... І яку ж вони мали вдачу? Певно, були невихованими, грубими, жорстокими?

      – Агафірси є найлагіднішими людьми, вони носять на собі багато золотих прикрас й спільно злягаються з жінками, щоб бути між собою братами та родичами і не мати ні заздрощів, ні ненависті. Що ж до всього іншого, то вони схожі на фракійців.

            – Цивілізовані люди! Шановний Геродоте, ви згадали неврів, які мешкали, як вважають наші фахівці, на всій Правобережній Україні від Львова до Києва. Неврів теж називають предками слов'ян. Що ви можете розповісти про них?

            – Неври мають звичаї такі самі, як скіфи. А за одне покоління до походу Дарія вони змушені були покинути свою країну через навалу змій. Бо в їхній землі з'явилося багато змій, більшість яких напала на них із північної пустелі. Під їхнім натиском вони, покинувши свою країну, оселилися разом із будинами.

            – Навіть так... Не пощастило. Хоча, не все так сумно. Навала змій – це лише скіфська легенда. Не було за одне покоління до походу Дарія ні у Львівській, ні в Хмельницькій, ні в Житомирській областях зміїних пустель. Змії в народній міфології – втілення злого початку, символ ворожих прибульців, які вигнали неврів до будинів, так би мовити, в Донецьку область. Ну а ці неври, які вони за характером? Який у них, зрештою, менталітет?

– Ці люди, очевидно, чаклуни. Принаймні, скіфи й елліни, які серед них проживають, стверджують, що кожен невр щорічно на кілька днів перетворюється у вовка, а потім знову приймає людський вигляд.

Невже ви цьому вірите?

– Мене ці вигадки, звичайно, не можуть переконати; але так говорять і ще підтверджують клятвою.

      – Дозвольте уточнити, як це "вовкулацтво" трактують наші сучасні дослідники. Вовк, на їхню думку, тотемна тварина, з якою неври вважали себе в спорідненні. Їхнє "перевертництво" – культове свято, учасники якого носили вовчі шкіри й маски. До речі, його дотепер відзначають на півдні Угорщини, у Паннонії, споконвіку слов'янській землі. Добре, підемо далі. Дозвольте запитати вас про андрофагів, по-грецьки – людожерів. Вони, з ваших слів, жили між неврами й будинами, тобто в Полтавській і Дніпропетровській областях. Вони що, справді їли людей?  

            – Андрофаги серед усіх людей мають найдикіші звичаї, в них нема ні судів, ні законів. Вони кочовики, одяг носять подібний до скіфського, але мова в них своя. Це єдине плем'я людожерів у тій країні.

            – У те, що вони не мали ні судів, ні законів – вірю. Але щоб людожери... З'їсиш ворога і отримаєш його силу? Може, людожерство – це теж перебільшення? Така собі метафора, як і змії з вовками? Що ж, у нас залишилися інші, імовірно праслов'янські, племена. Що ви можете сказати про меланхленів, які мешкали, на думку наших дослідників, у Чернігівській і Сумській областях?

            – Меланхлени одягаються в усе чорне, звідки і їхня назва, а звичаї в них скіфські.

      – Хм… Інформації не багато. Ну а будини, так би мовити "донеччани", які дали притулок братам "львів'янам"?

      – Щодо будинів, то це велике і численне плем'я, і всі вони мають блакитні очі й руде волосся. Їхня країна вся вкрита різноманітним лісом, а в найбільшій гущавині лісу є велике і повноводне озеро, а також болото і навколо нього очерет. У тому озері ловлять видр та бобрів і ще інших звірів із квадратними мордами. З їхніх шкур шиють собі зимовий одяг, а яєчка бобрів застосовують як лікувальний засіб проти хвороб матки..

      – Слава богу, люди позитивні. А далі, у дружній Росії, хто ж там жив?

           – В краях, розташованих вище на півночі від останніх мешканців країни, сиплеться пір'я і неможливо нічого ні бачити, ні йти далі, бо і земля там і повітря наповнені пір'ям і воно заважає щось бачити.

      – Яке ще пір'я?

      – В північних краях цієї землі падає безперервно сніг, і, звичайно, його менше влітку, ніж узимку. Отже, той, хто зблизька бачить, як падає густий сніг, зрозуміє, що я хочу сказати, бо сніг справді схожий на пір'я. І з приводу цієї суворої зими, північні частини цього материка незаселені. Отже, я маю думку, що скіфи і їхні сусіди, образно кажучи, називають лапатий сніг пір'ям. Таке розповідають про ті далекі краї.

      – Зрозуміло. Високоповажний Геродоте, у ваш час всі один з одним воювали. Ви, наприклад, згадали похід Дарія. Як у тій війні виявили себе праслов'янські племена? Нам це важливо знати, щоб зробити висновки про їхній менталітет.

    – Скіфи порадилися між собою і вирішили, що вони самі не спроможні відбити полчища Дарія у відкритому бою і відправили до сусідніх племен послів. Царі тих племен уже зібралися на нараду, щоб обміркувати, як їм бути на випадок вторгнення такого величезного війська.

      – Царі яких народів?

     – Це були царі таврів, і агафірсів, і неврів, і андрофагів, і меланхленів, і гелонів, і будинів, і савроматів.

      – Отже, скіфські посланці прибули на збори царів згаданих племен... "Вам у жодному разі не можна триматися осторонь, - говорили посли, - і допустити  загибель наших людей. Давайте виступимо одностайно назустріч ворогові ... Адже перський цар виступив у похід проти нас, так само як і проти вас. Скоривши нас, він не заспокоїться й не пощадить і вас". Що пропонували скіфи?

      – Отже, скіфські посланці прибули на збори царів згаданих племен... "Вам у жодному разі не можна триматися осторонь, - говорили посли, - і допустити  загибель наших людей. Давайте виступимо одностайно назустріч ворогові... Адже перський цар виступив у похід проти нас, так само як і проти вас. Скоривши нас, він не заспокоїться й не пощадить і вас".

    – І що відповіли царі?

    – Думки учасників наради розділилися: царі гелонів, будинів і савроматів обіцяли допомогти скіфам. Проте царі агафірсів, неврів, андрофагів та меланхленів і таврів дали скіфам таку відповідь: " Якби ви свого часу не образили персів і не розпочали війну з ними, тоді ми вважавали б ваше прохання правильним й охоче б вам допомогли. Однак ви без нашої допомоги вторглись у землю персів і заволоділи нею, доки божество допускало це. Тепер це ж божество на їхній стороні, і перси хочуть відплатити вам тим же. Тепер це ж божество на їхній стороні, і перси хочуть відплатити вам тим же. Ми ж і тоді нічим не образили цих людей і тепер першими не будемо ворогувати з ними. Якщо ж перси вступлять і в нашу країну й нападуть на нас, тоді ми цього не допустимо. Але поки ми цього не бачимо, тому залишимося в нашій країні. Нам здається, що перси прийшли не проти нас, а проти своїх кривдників".

   – Схоже, вони вирішили "відсидітися в кущах". Одержавши таку відповідь, що зробили скіфи?

        – Коли скіфи почули відповідь, яку їм було дано, вони вирішили не давати одразу відкритого бою, оскільки ті племена не схотіли бути їхніми союзниками, але вирішили розділитися на дві частини і, поступово відступаючи і відбиваючи ворогів, засипати криниці та джерела, що виявляться на їхньому шляху, а також підпалити всю траву. Насамперед, потрібно було заманити персів у країни, народи яких не вступили в союз із ними, щоб і їх затягнути у війну проти персів.

  – Підступні, однак, скіфи. Образилися на сусідів, чи не так?  

  – Якщо вони не пішли воювати добровільно проти персів, то треба було силоміць змусити їх до цього.

         – Як події розгорталися далі?  

         – Швидко просуваючись із військом, скоро Дарій прибув до Скіфії. Він натрапив там на обидві об'єднані частини скіфського війська, і почав їх переслідувати. А скіфи відступали до країни тих, хто відмовився бути з ними в союзі, і спершу до країни меланхленів, і збентежили їх. Ідучи далі, скіфи заманили персів до країни андрофагів і, розбурхавши і їх, прийшли до неврів, і стурбувавши їх, скіфи, відступаючи, підійшли до країни агафірсів. 

         Лагідні агафірси, певна річ, злякалися?  

         – Агафірси, побачивши, як їхні сусіди тікають у безладді перед скіфами, ще перед тим, як скіфи вдерлися до їхньої країни, послали вісника і заборонили їм уступати в їхню країну і попередили їх, коли скіфи спробують удертися, то наштовхнуться насамперед на їхній опір.

   – Як?! Адже вони, по суті, оголосили скіфам війну!

    – Таке попередження послали їм агафірси і поспішили до своїх кордонів, вирішивши відбити напад загарбників.

      – І як скіфи відреагували на їхній ультиматум?

      – Скіфи не наважилися увійти в країну агафірсів з огляду на те, що їм це було заборонено, але, відходячи з країни неврів, завели персів до своєї країни.

      – А меланхлени, андрофаги й неври?

    – Меланхлени, і андрофаги, і неври, щойно вдерлися до їхньої країни перси із скіфами, навіть не спробували відбити їх, але, забувши про свої загрози, повтікали в безладді на північ із своїх країв, у пустелю.

            – Гаразд. Про війну більше ні слова. Скажіть, як в усіх тих народів  було з освітою, культурою?

    – На берегах Понту Евксину, куди готувався вирушити в похід Дарій, живуть порівняно до всіх інших країн найменш освічені народи, за винятком скіфів. Бо серед племен у припонтійських краях ми не можемо назвати жодного, що було б відоме своєю мудрістю, і не знаємо нікого, хто б уславився своїм розумом. Нічого гідного уваги ця країна не має, крім багатьох і дуже великих рік.  

      – Які у них були релігійні культи? Наприклад, у гіпербореїв?

      – Далеко більше за всіх про них повідомлюють делосці, розповідаючи про те, що священні предмети, загорнуті в пшеничну солому, переносяться від гіпербореїв до Скіфії, а від Скіфії їх приймає кожен народ від своїх сусідів і відносить їх далеко в західні країни до берегів Адріатичного моря. Отже, кажуть, що так ці священні предмети прибувають на Делос.

           – Що це за священні дари? Чому гіпербореї передавали їх скіфам, а ті далі – у Грецію?

          – Вперше гіпербореї послали двох дівчат, щоб вони принесли ці предмети, а їхні імена, за словами делосців, були Гіпероха і Лаодіка. Разом із ними для безпеки гіпербореї, кажуть, послали як їхніх супутників п'ятеро чоловіків. І через те, що послані гіпербореями не повернулися до своєї країни, вони переносять священні предмети загорнуті в пшеничну солому до своїх кордонів і передають їх своїм сусідам із дорученням передати їх далі іншому народові. І я сам знаю такий звичай – фракійські жінки і жінки пайонів, коли приносять жертви цариці Артеміді, виконують священний обряд із пшеничною соломою.

          – Ось воно що... Виявляється, це дари Артеміді. 

    – Самі делосці кажуть ще, що Арга і Опіда, дочки гіпербореїв, прибули колись звідти на Делос ще до Гіперохи та Лаодіки. Ці названі, кажуть, прийшли принести дари для полегшення пологів, а Арга і Опіда прибули разом із обома богами [Аполлоном і Артемідою]. Отже, делоські жінки збирають священні дари, називаючи їхні імена в гімні, який склав один лікієць Олен. Від них навчилися острів'яни та іонійці співати гімни на честь Арги і Опіди, називаючи їхні імена і збираючи священні дари, а коли вони палять на жертовнику стегна жертовних тварин, то попіл від них вони сиплють на могилу Опіди і Арги, яка міститься за храмом Артеміди на його східній стороні.

    – А, крім Артеміди, кого ще вшановували гіпербореї?

   – Я не переказуватиму казки про Абарія, нібито він був гіпербореєм і носився по світу з своєю славнозвісною стрілою, зовсім нічого не ївши.

    – Стріла – символ Аполлона. Аполлон навіть народився в країні гіпербореїв. А, скажімо, будини? Вони еллінським богам поклонялися?

   – Так. Є там [в їхній країні] святилища еллінських богів, обладнані по-еллінському, із статуями і жертовниками та внутрішніми дерев'яними храмами. У кожні три роки вони святкують діонісії і вакхічно божеволіють.

            Кожні три роки? Ми частіше - Новий рік, Різдво, Старий Новий рік, Хрещення, 8 Березня... Та й взагалі, друга зустрів - і в Храм Діоніса! Красно дякую, шановний Геродоте, за вашу чудову розповідь. Вона нам ще знадобиться.
 

Отже, з розповіді "батька історії" ми дещо довідалися про життя й звичаї праслов'янських племен, які населяли територію від Карпат до Дону в VІ–ІV ст. до н. е.   

А що стосовно праслов'ян розповідає академічна наука? Вчені не дотримуються назв племен "за Геродотом". У них інша термінологія. Як праслов'ян археологи виділяють мешканців Правобережного Лісостепу, нащадків Чрноліської культури – київську, східноподільську, західноподільську, волинську групи, і ворсклинську групу Лівобережної України. Особливо серед пращурів слов'ян вони вирізняють племена Зарубинецької культури, які жили в Середньому Подніпров'ї, на берегах Прип'яті й Десни з ІІІ ст. до н. е. до І ст. н. е. У процесах слов'янського етногенезу брали участь і носії "західноукраїнської" Пшеворської культури. Безпосереднє відношення до формування слов'янства мали племена Черняхівської культури.

Чи можна визнати нинішніх українців нащадками "геродотівських" гіпербореїв, неврів, агафірсів, будинів, меланхленів? Якоюсь мірою – так. Ці племена жили на території України й залишили їй свої архетипи. Етноси формуються й розпадаються, а втім нікуди не зникають.

Отже, на підставі археологічних даних і розповідей Геродота давайте виділимо ті особливості, які допоможуть нам зробити висновок про ментальність праслов'янських племен.  
 

          "Національність

Фото Оксаны Цеацуры На думку академіка Б. А. Рибакова, слов'янський народ виник не через  розростання якогось одного племені, а завдяки стихійній інтеграції родинних індоєвропейських племен – германських, балтійських, романських, грецьких, індоарійських та ін. Якщо це відповідає дійсності, то слов'янська нація первісно щодо расової приналежності є змішаною.  
 

          Мова

  Якою мовою розмовляли пращури слов'ян? Якими мовами спілкувалися представники племен, про які розповів Геродот?  

Чесна відповідь одна – цього ніхто не знає. У праслов'ян не було писемності, археологічні ж розкопки жодних відомостей про їхню мову не дають. Безсумнівно лише те, що їхні мови відносилися до мовної родини індоєвропейських народів. А тому розмовляли праслов'яни, швидше за все, на споріднених індоєвропейських діалектах і, очевидно, добре розуміли мову родинних племен. Але в тому й проблема – їхню мову також геть усі розуміли! І майбутні слов'яни ввели у свій говір сполучення декількох приголосних, що ускладнило його сприйняття надмірно допитливими сусідами. Наприклад: брзо (дуже), крк (острів), сврака (сорока), хрват (хорват), срб (серб). Таким чином їхній діалект почав набувати рис мови, досить складної за структурою й "дикої" за вимовою. Немилозвучність мови "варварів" відзначали стародавні греки. Та й тепер, без жалю не можна дивитися на французів або англійців, які намагаються вимовити щось на кшталт Хрщов, Слжніцин, Бжзинський – слов'янські мови не завоювали популярності в світі через свою фонетичну немилозвучність. Українська мова теж не уникла впливу "диких" слов'янських зворотів: вкрав, зброя, страждати, Стрий, Ворскла й т. п. Однак їй пощастило більше – трипільці прищепили їй середземноморську мелодійність та егейську чарівність. Наприклад, українське "серце" хоч і містить неприємне сполучення приголосних "рц", усе-таки милозвучніше за російське "сердце" (рдц) і сербсько-хорватське "срце". А балканське слово "срка" (чвари) українською мовою можна трактувати як "сварка", а можна – як щось зовсім інше. Проте кожен балканець – серб, хорват, македонець, боснієць, зрозуміє українця набагато краще, ніж, скажімо, поляка або росіянина.

         Під впливом різких мов східних гостей – кіммерійців, скіфів, сарматів, гуннів, хазар та ін., мова праслов'янських (тобто праукраїнських) племен зазнала подальшої "наруги", а втім вижила і зберегла свою самобутність.

 

          Побут

Фото Оксаны Цеацуры Пращури слов'ян, вирушивши на освоєння нових земель, змушені були вести кочовий спосіб життя. Так би мовити, на колесах.

Перейшовши до осілого способу життя, вони спочатку жили в землянках. Але згодом, на відміну від лісистої Півночі з характерними для неї маленькими містечками, у степових праслов'ян виникли нічим не обгороджені великі й малі села. Вони розташовувалися гніздами на різній віддалі одне від одного, або тягнулися вздовж берегів рік, нагадуючи українські села з їхніми "трипільськими" мазанками й вільним плануванням садиб. Поряд зі звичайними житлами (10-20 кв. м.) будувалися більші приміщення площею 100–120 кв. м., ймовірно, господарського призначення.

У повсякденному побуті праслов'яни-землероби використовували ритуальний календар, пов'язаний з аграрною магією, в якому особливо виокремлювали дні язичницьких молінь про дощ. Ці строки, оптимальні для Київщини, співпадають з тими, що можна знайти в малоросійських агрономічних посібниках.

Перед вечерею хлібороби перехиляли чарочку-другу сури, рецепт якої описано у "Велесовій книзі". Небіжчиків спалювали, їхній прах в глиняних урнах ховали на цвинтарях.
 

          Економіка

 Праслов'янські племена жили за общинно-родовим ладом, займалися землеробством і скотарством – вирощували пшеницю, ячмінь, жито, просо, горох, розводили корів, свиней, овець, ходили на полювання, збирали дикий мед, гриби, ягоди. Видовбуючи стовбури дерев, вони майстрували човни й рибалили.  

 Взагалі, економічне й суспільне життя праслов'янських племен було невибагливим. Вони не переобтяжували себе працею. Міцних торговельних відносин з іншими племенами й народностями не мали – все, що вирощували або збирали, що змогли сховати від набігів кочовиків, самі ж і з'їдали. Хоча були періоди, коли вони експортували в Римську імперію зерно – на території України знайдено чимало скарбів римських монет. Про торгівлю з Римською імперією свідчить і запозичена в римлян міра обліку зерна – квадрантал, що став у слов'ян четвериком (26,26 л) і зберігся в метрології до 1924 року.

Що ще з економіки? Виник новий спосіб розмелу зерна, з'явилися кращі хлібні печі, було удосконалено ковальсько-ливарну справу, набув подальшого розвитку керамічний промисел.

От, певно, й усе. Чесно кажучи – не густо. Що вдієш, усього було досхочу, однак доводилося існувати в умовах рекету.
 

          Культура

 Наведу (без коментарів) щодо питання праслов’янської культури дві протилежні точки зору.

Ось що стверджує кандидат історичних наук Валентина Володимирівна Крапивина.  

 "Українська культура – це всі культури, які тут коли-небудь були. При цьому між кожною з них і українцями знак рівності, звичайно, поставити не можна. Я завжди кажу своїм опонентам: чому вам так подобається землеробське Трипілля, дійсно, з приголомшливими космогонічними уявленнями, і чому при цьому вам не подобаються племена, які незабаром тут з'явилися: Ямної, Катакомбної, Зрубної культур – адже вони не менш цікаві! Це індоєвропейці, які теж є нашою складовою частиною. Чому ми повинні їх зрікатися? У представників Ямної культури вже були кам'яні надгробні стели. Ця культура лишила пособі дивовижну кераміку. Вона не розписана, зате прикрашена рельєфним шнуровим орнаментом, що іноді відображає їхній календар. У представників Катакомбної та Зрубної культур були зачатки писемності. Тобто все це анітрохи не нижче Трипілля. А ми відразу так себе обділяємо, відмовляючись від своїх пращурів!"

А що із цього приводу заявляв Геродот? Пам’ятаєте? "Нічого гідного уваги ця країна не має, крім багатьох і дуже великих рік". 

Яку із цих точок зору приймати – вирішуйте самі.
 

          Писемність

 Писемності (у безпосередньому значенні цього слова) племена, які прийнято називати праслов'янськими, не мали.  
 

          Релігія

Фото Оксаны Цеацуры Здавна прародичі слов'ян обожнювали сили природи, які займали в їхній  релігії головне місце. Священними вважалися земля, гаї, озера, ріки. Кожен рід шанував "щура" – містичного предка, засновника роду. Звідси й "пращур".

З одного боку, це все добре відомо. А з іншого? Що "відомо, але невідомо"? Чого дослідники затято намагаються не помічати?   

Того, що праслов'яни, принаймні певна їх частина, поклонялися давньогрецьким богам. Геродот описує, як гіпербореї раз у раз передавали в духовний центр античної Греції – Делос (острів у Егейському морі, так би мовить давньогрецький Ватикан) якісь священні дари. Це – ритуальні піднесення Артеміді, одній із дванадцяти верховних божеств Олімпу. На Делосі знаходилося її головне святилище.  

Артеміда – богиня полювання, лісів і цнотливості. Вона, як і Деметра, вважалася символом відновлення природи, розквіту життя, багатого врожаю. Ось чому саме їй поклонялися землероби-праслов'яни й посилали священні дари.

Хоча дивно – невже не знайшлося власних богів? А може, Геродот – історик хоча й шановний, однак людина грецька, подекуди упереджена, яка достеменно не знала "варварів", схильний був перебільшувати вплив на них стародавніх греків?

Ні, "батько історії" визнає й зворотне – вплив на Елладу праслов'ян. Не дарма ж, як він говорить, мешканці Делоса включили до складу своїх святих двох гіперборейських жінок – Аргу й Опіду, збирали для них дари, складали на їхню честь гімни, а після смерті поховали біля святилища Артеміди.

 Прикладом поклоніння пращурів слов'ян давньогрецьким богам є й згадка  Геродота про якогось гіперборея Абарія, що мандрував із символом Аполлона – стрілою, нібито нічим не харчувався, тобто "жив святим духом", і проповідував.

І, звісно, вшановували прасловяни, зокрема будини, бога вина й веселощів Діоніса. Без цього у нас ніяк!
 

          Менталітет

 Отже, яким був праслов'янський, а відповідно і проукраїнський менталітет?

Почнемо з великого переселення. Жили собі люди, жили, в земельці копирсалися, ягоди збирали. І раптом вигукнули: "Добре там, де нас немає!". Все покинули й подалися світ за очі. А для того, щоб покинути насиджене місце, потрібно мати сміливість і, безсумнівно, авантюризм.

Але агресивності їм забракло – у Західну Європу переселенців не пустили. Довелося йти на схід, туди, де мешкали нащадки миролюбних трипільців, з якими й асимілювалися майбутні слов’янські племена.

І що стало осереддям їхнього менталітету? Те ж саме, що й у трипільців, – земля. Іншого й бути не могло. Хлібороби – народ не кочовий, не войовничий. Простий, м'який, "сільськогосподарський". Вирощували собі пшеничку, вигодовували свинок, ловили рибку без кісток, полювали на звірів із квадратною мордою, попивали суру. Все, що вирощували або ловили, самі ж і з'їдали. Всякою дурницею, на кшталт культури, не займалися – живописців висміювали, графоманів сікли батогами. І кераміка їхня, хоч і з рельєфним орнаментом, а втім сіренька, далека від вишуканості трипільської.

Вірили слов'яни, як виявилося, не лише у своїх богів, але й у давньогрецьких – Артеміду, Аполлона, Кібелу, влаштовували свята на честь Діоніса та впадали у вакхічну нестямність. А протверезівши, надсилали грекам священні дари й своїх найкращих жінок. Від тих паняночок у греків прокидалося натхнення, вони складали на їхню честь гімни, які виконували на майданах колективним хоровим співом. Ось які були (і є!) наші жінки! Кого завгодно зведуть з розуму. Греки, зауважте, у жіночому питанні тяму мали.

Чи можемо ми навести ще докази того, що праслов'янський менталітет був м'яким, "жіночим", щиросердним? Скільки завгодно. Пращури слов'ян ні з ким особливо не воювали, не відрізали, як таври, голови потерпілим у корабельній аварії. Носили на собі багато золотих прикрас, спільно злягалися з жінками  (агафірси), щоб бути між собою братами та родичами і не мати ні заздрощів, ні ненависті (жарти жартами, але до менталітету сучасних слов'ян ця риса, відзначена Геродотом, має безпосереднє відношення – поговоримо про неї пізніше). Праслов'яни завжди охоче давали притулок родичам, що покинули свою країну через навалу змій. Були неперевершеними чаклунами й цілителями: Геродот згадує, що будини яєчками бобра лікували хвороби матки. До речі, і в наш час бобровим струменем, продуктом особливої залози бобрів, лікують як хвороби матки, так і виразки шкіри, тромбози, порушення шлунково-кишкового тракту.

Зауважте, жили пращури слов'ян у відкритому полі – для цього потрібна була сміливість. Від кочовиків, як правило, не захищалися – не обгороджували свої поселення мурами, від ворогів (Дарія) "втікали в безладді" (неври, меланхлени), але могли й показати зуби – оголосити війну самим скіфам (агафірси). Лише в ІІ–ІV ст. н. е. чи то східні слов'яни (вірніше сказати – центральні), чи то готи побудували оборонну лінію, відому під назвою Змієві вали,  яка охопила усе Середнє Придніпров'я.  А згідно інших джерел, ці вали з'явилися лише за Володимира – наприкінці X ст.

А до того часу праслов'янський етнос в економічному плані був принципово бідним. Саме принципово. Тому що лише завдяки бідності міг вижити м'який,  "інський" народ в оточенні орд "рекетирів" – кіммерійців, скіфів, сарматів, хазар, гунів еts. Архетип бідності в слов'янському менталітеті, на жаль, один із найстійкіших. Це – захисна реакція. Багатих грабують. А з бідного – що з нього візьмеш? Можливо, тому у слов'ян набагато менше ніж, наприклад, у європейців, відчувається прагнення до кропіткої якісної роботи – чим краще зробиш, тим більше шансів, що заберуть. І дотепер, що б слов'янин не зробив – це як-небудь, лівою ногою, чим гірше, тим краще. Виключення бувають, але рідко. Так само не розвинене у слов'ян і прагнення щось зберегти й передати нащадкам.

Що ж, економічне, культурне й громадське життя тих, кого ми вважаємо праслов'янами, було примітивним. Однак воно мало чим відрізнялося від життя пращурів германців, або, скажімо, франків – виживання на той час було єдиною метою всіх індоєвропейських племен.

І на закінчення цього розділу хочу навести цитату із книги "Стародавня Греція", виданої італійським інститутом Де Агостіні, установою науковою, в симпатіях до слов'ян не поміченою. Ця цитата дає уявлення про те, як сприймали праслов'ян, зокрема гіпербореїв, античні греки.

"Гіпербореї – щасливий народ, що пізнав гармонію, не знав ворожнечі, хвороб, не мав ні в чому потреби, жив у на диво м'якому кліматі й помирав тільки від пересиченості життям. Гіперборейська земля – грецька утопія, мрія про кращий світ. Аполлон обов'язково щороку відвідував країну гіпербореїв, яких ніколи не забував, відчував вдячність до цього народу й захищав його за те, що він урятував його матір богиню Літо від гніву дружини Зевса Гери".

      Ось так-то. Античні греки, при всьому їхньому "надуванні щік", виявляється, "нам" заздрили! А чомусь узвичаїлася точка зору, що праслов'ян ніхто не сприймав з повагом. Сприймав! Та ще й з яким повагом!

У цій главі ми об'єднали розрізнені праслов'янські племена в одне ціле. Це, зрозуміло, умовно. Людина людині різниться, а плем'я племені – і поготів.

          І не лише щодо людини, але й щодо цілого народу доречно сказати: "Із  ким поведешся, від того й наберешся".
 


 

 

Олександр Стражний
Український менталітет
Ілюзії – міфи – реальність
  
Київ,  видавницво "Книга", 2008-2009 р.