Home.ukr    Олександр Стражный. Авторська лiтературна сторiнка

                 Храм Афродіти

                                                   роман-містерія

                           Частина IІ   Чотири канфари срібних драхм 

1. Україна. Не стукати! Вхід за запрошенням!
2. Чорний “Audi” із затіненими вікнами
3. У пансіонаті доктора Штерна
4. Напередодні
5. Свято Трьох Богинь
6. Хай буде спокій душі твоїй...

 

            1. Україна. Не стукати! Вхід за запрошенням!

                                                                                                                    Київ
                                                                                                    3 червня, понеділок

    Потяг №8 Відень–Київ процокотів уздовж борщагівских багатоповерхівок, оминув "Караваєві дачі", зменшив швидкість за "Бермудським трикутником", зітхнув – і зупинився на другому пероні Центрального вокзалу.
    Тетяна вийшла з вагона. Треба ж! Як все за два роки змінилось! Чисті, укривані платформи; замість обдертих, здавалося назавжди просотаних духом амбре переходів – охайні, тихі ескалатори. Світло, просторо – чисто тобі Європа. А замість мідноголового ідола, що поверх пасажирів стільки років виглядав світле майбутнє – розклад поїздів: Прага, Берлін, Париж... Оце вже символічно!
    Але дух таки лишився. Не бомжацкий. Звичайний дух немитого тіла. Люди не люблять митися, лише соромляться у цьому зізнатись. Так це там соромляться, тому і миються. Ханжі! А в нас не соромляться. І чесно не миються. Хоча одягнені добре. І сумки імпортні. Але обличчя... обличчя... Як з магазину секонд хенд.
    Потягши за собою, наче ослика, сумку, дівчина вийшла на привокзальний майдан. Ось він, Київ! “Мак-Дональдс”, обмін валюти, щити з рекламою... Її погляд пролетів уздовж вулиці Комінтерну й уперся в бульвар Шевченка: на своєму звичному місці гарцював схожий на Дон Кіхота Щорс.
    Тетяна глянула на стоянку таксі. Машин стояла ціла низка – але в жодній з них водія чомусь не було. Однак її одразу оточили якісь потерті постаті:
    – Таксі, таксі, недорого.
    – Так, дівчинко, куди їхати?
    – Поділ, Костянтинівська.
    – Скільки даєте?
    Питання неприємно різнуло вухо.
    – Я не розумію, що значить – "скільки даєте"? Я звикла дивитися на лічильник.
    – Ви що, нетутешня? – чемно поцікавився таксист і від його "чемності" стало неприємно. – Як для вас – п'ятдесят.
    – Чого... п'ятдесят?
    – Ми беремо будь-яку валюту.
    – Спасибі, не треба.
    – Так гривень же, гривень! – "заспокоїв" таксист.
    Але їхати з ним однаково перехотілося.
    Таня поїхала додому на метро.
    Двері відчинила мама:
    – Танечко! Господи! А ми тебе лише ввечері чекали! Чого ж не подзвонила, ми б тебе зустріли?
    – Сюрприз!
    – А яка смаглява! Ну, це ж треба...
    – Як ви?
    – Та нічого, живемо, слава Богу. Лізуню! Йди скоріш сюди! Мама приїхала!
    Трирічна дівчинка злякано визирнула з-під столу, одразу заховалася і виповзла відтіля уперед попою.
    – Боже! Виросли ми як! – Таня вхопила дочку на руки, – сонечко моє, як я за тобою скучила! Бабусю слухалася?
    – Ї-сти не хо...
    – Ти не хочеш їсти?
    – Ні, бабуся мене вже годувала.
    – Ну от і добре.
    – А я в садок ходжу! – відрапортувала Лиза.
    – Так? І як там тобі, подобається?
    – Угу, тіки Вовка б'ється...
    – Боляче б'ється?
    – Ні, не боляче.
    – Ну, це він до тебе заграє.
    – А що таке "заграє"?
    – Грається.
    – Ні, ми в зоопарк граємося. Я там мавпою живу.
    – А Вовка хто, тигр?
    – Ні, він мавпоїд, він мене ловив.
    – І як, зловив?
    – Я утекла.
    – А я знала, що ти мавпочка, от, і подружку тобі з Італії привезла. – Тетяна відкрила сумку і витягла відтіля плюшеву, у яскравому платтячку мавпу.
    Дівчинка схопила іграшку, покрутла її в руках і стягнула з неї плаття.
    – А їй холодно не буде?
    – Ні, вона зоопаркова.
    Задзвонив телефон.
    – Таню, це тебе.
    – Мене?? Хто?
    – Оксанина мама. Вона вже кілька раз дзвонила. З Ксаною щось сталося.
    Дівчина взяла слухавку:
    – Ало! Так, Євгеніє Максимівно, щойно приїхала... Як пропала?.. Ні, не в курсі... А в театрі що кажуть?.. Дивно... Ні, ми з нею у Відні не зустрічались... Ну, ви не переживайте, це ж її стиль... Що?.. Навіть уявити собі не можу... добре... я вам передзвоню... добре, Євгеніє Максимівно, добре... спробую... до побачення.
    Тетяна поклала слухавку.
    – Ксана зникла. У Відні. Уночі вийшла з готелю і не повернулась.
    – Боже мій! Коли?
    – Євгенія Максимівна каже – у п'ятницю, після вистави. Сьогодні що, понеділок?
    – Господи... Ця Ксюша... вічно з нею якісь історії...
    – Напевно, дійсно щось трапилось – якби вона хотіла там лишитися, вона б мені написала.
    – А коли від неї був останній лист?
    – Коли? Зараз подивлюся...
    Таня взяла невелику чорну сумочку з написом "Gucci Rush", виклала звідти помаду, пудру, парфуми, і, нарешті, пачку стягнутих гумками для волосся листів.
    – Так... ось... останній... надіслано... чорт, по штемпелю не розбереш...
    Тетяна розгорнула лист і пробігла його очима:
    Так...
“...будемо виступати в Національній опері... веземо "Карміну Бурану"... в мене роль "улюбленої діввчини янгола"... обіцяють банкет з австрійським прем'єр-міністром і міністром закордонних справ України... У Київ повертаємося другого червня”.
   – Мамо, сьогодні в нас третє?
    – Так, доню.
    Дівчина кинула погляд на останній рядок:
   “Танько! Приїдеш – одразу дзвони! Я за тобою страшенно скучила!”
   – Мам, у Відні вона лишатися не думала. Схоже, дійсно щось трапилося...
   З того ж конверта Таня вийняла фото: на ній була Оксана поруч з якимсь чоловіком – років тридцяти п'яти, може й сорока. Строга зачіска, серйозне обличчя, твердий погляд... На зворотньому боці недбало, і, чомусь, олівцем було написано: "Це Андрій, замміністра закордонних справ України".
    Тетяна показала фотографію мамі:
    – Мамо, ти цю людину коли-небудь бачила?
    Та одягла окуляри й уважно подивилася на знімок:
    – Ні, доню, не бачила. А хто він?
    – Замміністра закордонних справ України. Може, в телевізорі, чи в газетах зустрічала?
    Мама глянула ще раз.
    – Гарний чоловік... Ні, якби такого де побачила – запам'ятала б. Навіщо він тобі?
    – Якщо Ксана до завтра не з'явиться, спробую його вирахувати. Може, він чимось зможе допомогти. Хоча би запитом в "Інтерпол". Він, певно, в курсі, як це робиться. Тільки треба якось узнати його прізвище.
    – Стривай.
    Мама принесла купу газет.
    – Глянь, може тут де промайне.
    Таня розгорнула одну з газет, ту, що лежала зверху, і пробігла очима статтю:

    ОБ'ЕДНАНА ЄВРОПА ВІД АТЛАНТИКИ ДО ЛУГАНСЬКА

    Учора президент Кучма провів робочу зустріч у міністерстві закордонних справ України. Президент відзначив послідовність зовнішньополітичного курсу країни – подальшої інтеграції в європейські структури. Багато чого вже зроблено. Але до головної мети – входження в Європейський Союз – Україна не наблизилася ні на крок. Провину за це Президент поклав на міністерство закордонних справ. "У зв'язку з цим, – зазначив президент, – МЗСу слід зробити акцент на нових, ефективніших методах роботи, за допомогою яких уже найближчим часом будуть намічені реальні терміни входження України в ЄС".

    "Цікаво, – подумала Тетяна, – що він розуміє під "новими, ефективнішими методами роботи"? Буде сильна економіка, буде вам і Європа. Не ясно, чи що? А він до МЗСу причепився. Так, після президентського розносу цьому замміністру буде явно не до мене. Ох, Ксано, Ксано..."
    Вона знову пробігла очима по листу подруги:
“...будемо виступати в Національній опері... обіцяють банкет з австрійським прем'єр-міністром і міністром закордонних справ України...”
   "Стоп-стоп-стоп! Міністром закордонних справ України?" дівчина перегорнула газету і глянула на дату: вівторок, 28 травня.
    "Так, Ксана зникла коли? У п'ятницю, 31-го. Виходить, у Відень міністр поїхав уже після втику. І чи не зв'язане зникнення Оксани з усією цією катавасією? Б-р-р-р... Здається, я починаю марити...”
    Таня перерила всі газети – ніде ні про якого заступника міністра нічого навіть не згадувалося. Ні фотографії, ні інтерв'ю. Нічого.
    Дівчина зняла телефонну слухавку і набрала "09".
    – Довідкова-127, слухаю.
    – Добрий день. Будьте ласкаві – мені потрібен номер телефону міністерства закордонних справ України.
    – Хвилиночку... 293-44-88.
    – Дякую.
    Тетяна набрала 293-44-88.
    – Департамент консульської служби, – відповів ватяний чоловічий голос.
    – Добрий день. Тетяна Зорик. Будьте ласкаві, як я можу потрапити на прийом до заступника міністра?
    – Ценедонас, – буркнув голос, – дзвоніть двістітридцятьвісім сімнадцять сімдесятсім.
    – Вибачаюсь... як ви сказали?
    – Двістітридцятьвісімсімнадцятьсімдесятсім.
    – Дякую, до побачення.
    За номером 238-17-77 довго не знімали трубку. Потім – довгі гудки... Знову – занято. Знову довгі гудки... і раптом:
    – Міністерство закордонних справ, довідкова, слухаю.
    – Добрий день. Я хочу записатись на прийом до заступника міністра.
    – Якого заступника?
    – На жаль, я не знаю прізвище. Тільки ім'я – Андрій.
    – У нас посади заступника міністра взагалі не існує.
    – Як не існує? Міністр закордонних справ є?
    – Так.
    – А заступників він не має?
    – Заступники є в держсекретаря. Але ніякого Андрія серед них немає.
     – Дякую... До побачення...
    Наступного дня Євгенія Максимівна подзвонила знову – від Оксани жодних новин.
    Тетяна поклала в сумочку фотографію і вийшла на знайому з дитинства вулицю – Костянтинівську. Як вона змінилася! Немов однокласниця, яку кілька років не бачила – начебто й вона, і все-таки якась не вона: те ж обличчя, той же голос, тільки говорить по іншому: казино "Eldorado", бістро "Франт", таверна "El Asador", ресторан "Велика стіна". Дивно якось. 
    Дівчина зупинилася біля трансформаторної будки, геть обліпленої білими папірчиками: "Зніму...", "Здам...", "Куплю...", "Пропав собака...", "Запис на курси української йоги"...
    "Українська йога" Тетяні сподобалася. "Це як індійський гопак", – подумала дівчина, перейшла на інший бік вулиці і зупинилася навпроти будинку №16. Глянула нагору – але тут загуркотів трамвай і привернув її увагу незвичайним написом од дверей до дверей: “ВЕРМІШЕЛЬ”.
    Трамвай поїхав і дівчина знову задерла голову – там, на верхньому поверсі, меж двох вікон і чотирьох колон, двох округлих і двох квадратних, був пам'ятник Пушкіну. Так, Олександрові Сергійовичу. Поет зверхньо оглядав Київ і мовчав. Якщо вірити написові, він тут дивився на місто з 1899-го року. Зараз його погляд зачарувала вітрина магазину чоловічих костюмів з вивіскою: “ЗБРОЯ”.
    "Кілер має виглядати елегантно", – подумала дівчина і зайшла до магазину “КНИГИ”.
    Перше, що впало в око – оголошення: "Шановні покупці! Прохання товар руками не торкати!" Потім вона звернула увагу, що книг у цьому магазині не було зовсім – там продавалися меблі: дивани, шафи, тумбочки... А на цвяшку поруч з касою висів пістолет. І бірочка з ціною: 39-90.
    Тетяна вийшла з магазину і спустилася в підземний перехід. Під великими літерами “ТОРГІВЛЯ ЗАБОРОНЕНА” щільними рядами стояли торговці. Повернувшися спиною до перехожих, якась жінка, роздягнувшися до бюстгальтера, міряла блузку. За табличками можна було зрозуміти, що особливим попитом у Києві користалися: пиво "Рогань", "Електроприлади від кротів", "Вікна всіх розмірів", "Хрін лагідний", "Золото - срібло - платина", "Авточохли – Євростандарт". Одна з жінок тримала в руках черевики, а на грудях у неї була картонка з написом: "Від молі".
    Контрактова площа. Спершу Тані здалося, що тут нічого не змінилося – ті ж неумивані трамваї, ті ж ларьки з ґратами, підземні переходи в нікуди, пам'ятник сумному Сковороді... Але отут, поруч вона побачила чорного лебедя – птах стояв на великому камені з написом: "Прямо підеш – у Гостиний двір попадеш, ліворуч підеш – у Жіночу спокусу попадеш, праворуч підеш – у Київ попадеш ". Лебідь витягнув шию убік Києва, філософ дивився на "Жіночу спокусу".
    Дівчина підійшла до кінної статуї – раніше її тут не було – сліпий Сагайдачний погрожував булавою ресторану "Санторі". Здавалося, гетьман от-от жбурне в вікно нещасного ресторану свою зброю. Але щось його стримувало – можливо, барельєф на розі вулиці Сагайдачного – ще один Сагайдачний, зрячий, зиркав на себе сліпого і, як Пушкін, мовчав.
    Тетяна пішла до фунікулера. Її зупинив щит на ресторані "Запоріжжя" – козак, чомусь без сорочки, але в ярмулці і з елегантним метеликом на шиї тримав у руці келих пива "Bitburger", а іншою рукою, скрутивши бубликом вказівного й великого пальця, неначе кухар, що рекламує спагетті, робив отак: "Фіномінально!"
    Над вивіскою "Блек оранж" (саме так, кирилицею, “Блек оранж”) дві тітки білили фасад, а вапно ляпало на "невчасних" відвідувачів. Ті, хто прагнув потрапити усередину, ловили паузу між змахами підступних квачів – стрибали до дверей – рішуче їх штовхали – і тут же розуміли, що двері відкриваються в інший бік. Доки вони це усвідомлювали, в цей час на них щось смачно ляпалось згори. Дивно було не те, що апельсин (якщо це був він) – чорний – так-так, чорний, ось він тут такий намальований – символ бюро ритуальних послуг – дивувало інше, те, що ніхто з обляпаних не обурювався: адже ж люди там, нагорі, працюють...
    Дівчина підійшла до кондитерської, на фасаді якоі було прибито вивіску: “ХРИСТИЯНСЬКА ПАРТІЯ”, обійшла житловий будинок із написом “КІЕВСКІЙ ТЕЛЕГРАФЪ”, у якому, ясна річ, аніякого телеграфу не було й близько, дійшла до Поштової площі і сіла у фунікулер.
    "Такий народ – не перемогти!" – подумала дівчина і вийшла з фунікулера.
    Пройшла кілька кроків і зупинилась: на Михайлівськім майдані, де колись була лише клумба, на якій зроду не росли квіти, зараз стояв величезний і величний собор. А поруч – струнка дзвіниця. Це було справжнє чудо! Золоті вежі, піднесені, урочисті, сяяли над просторим, аж до Софії, шляхом; удари дзвонів, помірні, таємничі, наче заспокоювали: "Все буде гаразд"... "Все буде гаразд”... “Все буде гаразд...” І в це вірилося. Обшир, простір, життєвсть. Навіть обличчя тут були іншими – "Все буде гаразд"... "Все буде гаразд"... "Все буде гаразд"...
    Намилувавшися з цього дива, Тетяна пішла до сірого будинку з жовтим тризубом і синьою вивіскою: “МІНІСТЕРСТВО ЗАКОРДОННИХ СПРАВ УКРАЇНИ”.
    Шлях їй перепинив міліціонер:
    – Перепустка?
    – Добрий день, я до заступника міністра.
    – Ви по запису?
    – Ні.
    – Без запису наші співробітники не приймають.
    – Справа у тому, що зникла солістка оперного Театру.
    – А при чому тут МЗС?
    – Вона зникла за кордоном. І... пан заступник міністра з нею знайомий, особисто... – Тетяна показала міліціонерові фотографію.
    – Хвилинку, – міліціонер щез за дверима.
    І таки через "хвилинку" з'явився знову в супроводі коректного чоловіка – років тридцяти п'яти, може сорока. Але не того, що на фотографії.
    "Людина в цивільному", – зазначила про себе дівчина і повторила йому те, що вже сказала міліціонеру.
    – Ви з театру? – запитав "цивільний", сфотографувавши Таню олив'яним поглядом.
    – Ні, я її подруга.
    – Проходьте.
    "Цивільний" завів дівчину в невеликий кабінет, де Тетяна докладно виклала йому суть свого візиту і показала фотографію.
    – Добре, лишіть свій номер телефону, ми вам передзвонимо.
    – Коли?
    – Коли що-небудь стане відомо.
    Чоловік підвівся, давши зрозуміти, що аудієнцію закінчено.
    Таня вийшла з МЗС, перетнула майдан і зайшла в "Центр здоров'я". Тут, на вулиці Героїв Революції, нині Трьохсвятительськой, вона, як психолог, відбувала практику. Тетяна пройшлась коридором, читаючи вивіски на дверях:
    “S.O.S. Товариство захисту тварин”.
    “Донна. Товариство захисту жінок”.
    “Туалет. Тимчасово не працює”.
    На дверях кабінетів, в яких приймали фахівці, висіли написи такого змісту:
    "Н.Зубов. Кодування від алкоголізму".
    "Андрій Штучка, біоенерготерапевт. Енурез, клімакс і інші хронічні захворювання середнього віку".
    "Колдубовська Г.Б. Ароматерапевт. Лікування проблем інтимної сфери". Під цією вивіскою було жирно виведено рукою: "НЕ СТУКАТИ! Вхід за запрошенням!".
   Але особливо сподобався Тані напис на останніх, у самому кінці коридору, дверях:
    "Шкабаріна С.Ф. Психіатр. Прийом хворих після кодування, лікування в екстрасенсів, ароматерапевтов та ін. фахівців".
    Тетяна вийшла з "Центру здоров'я".
    Вона спустилася Костельною – на балконі будинку номер 7 ось уже майже сто років все так само обіймали один одного троє оголених гомосексуалістів.
    "Так, окрім Пушкіна лишилися ще в Києві вічні цінності", – подумала дівчина, обійшовши якісь чи то парники, чи то колумбарії і зійшла в метро.
    ...Дзвінок пролунав набагато раніше, аніж можна було очікувати – буквально хвилин за сорок, як Таня повернулася додому.
    – Добрий день! Мене звуть Андрій Михайлович, – сказав незнайомий чоловічий голос.
    – Та-так! – вигукнула Таня, тут же завваживши, що забула запитати у "цивільного" прізвище цого Андрія... Михайловича.
    – Ми вже надіслали запит із приводу Оксани Себринки в посольство України в Австрії. Попросили з'ясувати, чи є про неї яка-небудь інформація в поліції, лікарнях, моргах. Її справа в нас під контролем.
    – Ой, Ви мене так заспокоїли... особливо моргами...
    – Сподіваюся, з нею все гаразд...
    – Андрію Михайловичу, можна одне питання?
    – Будь ласка.
    – Коли ви Оксану бачили востаннє?
    Співрозмовник деякий час вагався з відповіддю...
    – У п'ятницю.
    – У Відні?
    – Так, після вистави.
    – І вона вам нічого не казала про те, що планує залишитися в Австрії?
    – Ймовірно, ви, Тетяно, переоцінюєте наше з Оксаною коротке знайомство...
    – Андрію, пробачите, Андрію Михайловичу, величезне вам спасибі.
    – Коли щось з'ясується, я вам передзвоню. Якщо Оксана Миколаївна з'явиться – повідомите, будь ласка, про це за телефоном: один-сім-сім-нуль-нуль-вісім-три. Мені перекажуть. До побачення.
    – До побачення...
    Наступного дня зателефонувала, певно, секретарка Андрія Михайловича:
    – Добрий день! – вимовив казенний жіночий голос, – Андрій Михайлович просив передати, щоби ви не турбувалися – в Оксани Миколаївни все в порядку.
    – Скажіть будь ласка... – але голос уже поклав трубку.
    "Ну і манери", – подумала Тетяна і набрала один-сім-сім-нуль-нуль-вісім-три..
    – Ало! – скрипнув той же голос.
    – Вибачите, мене звуть Тетяна Зорик, ви мені тільки що дзвонили. Скажіть будь ласка, чи немає у вас номера телефону Оксани?
    – Нема.
    – А можна мені поговорити з Андрієм Михайловичем?
    – Ні.
    – А коли можна йому подзвонити?
    – Він сьогодні врнці вилетів у Зальцьбург.

 

            2. Чорний “Audi” із затіненими вікнами

                                                                                        Зальцьбург
                                                                                4 червня, вівторок

    Генрі глянув на небо: над східною околицею міста йшов на посадку пасажирський "Боїнг" із синьо-жовтими смугами і написом на фюзеляжі: AIR UKRAINE. Літак зробив півколо... знизився... націлився на злітно-посадочну смугу... і щез з поля зору.
    Журналіст провів поглядом літак і сів за столика вуличної кав'ярні. Він замовив філіжанку кави і за звичкою став розглядати обличчя. Ось туристи – безтурботні, лялькові: цікаво, як вони виглядають вдома? Напевно, так само, як і ці австріяки праворуч – колючі, схожі на їжаків. Обличчя, обличчя... І все-таки не обличчя. Маски. І що мене тримає в цій країні? Робота? Певно... Друзі? Немає тут ні в кого друзів... Місто? Мабуть, лише без моря – нудьга. А що якщо махнути в Італію? Там море всюди, та й жінки не те, що тутешні – як же її звали? Оту, на пляжі? В Тіренії? А-а, так, я ж у неї навіть не запитав...
    Думку урвав перегомін дзвонів.
    Генрі випив каву і рушив до студії. Сьогодні він вирішив пройтися пішки.
    На його робочому столі скупчилася ціла гора паперів – рахунки, проспекти, рейтинги... О! Однак... Його останню передачу купили німці, італійці, угорці – RTL, Rаi Uno, Duna-TV і навіть російський НТB-International!
    Генрі підсунув ближче телефона й набрав номер:
    – Алло! Джо? Привіт.
    – Бонжьорно, Енріко!
    – Ти чого так швидко зник із Зальцьбурга?
    – Так у тебе ж в холодильнику не було пиво – я пішов у рісторанте й заблукав.
    – А перед тим, як заблукати, кинув у поштову скриньку ключі?
    – Енріко, порко путано, не випрямляй мені звивини, чого дзвониш?
    – Хочу сказати, що австрійський народ жадає тебе знову.
    – Італійський теж.
    – У вас уже показували?
    – Вчора.
    – І італійцям кортить знову насолодитися твоїми пташками?
    – Ні, їм кортить знову побачити мою дупу. Телефон мені говорить: "Джованні, ти не психозо геніалє, а скандалє геніталє!"
    – Добре, слухай, якщо в наступній передачі з твоїми пташками буде танцювати одна балерина, ти як, не заперечуєш?
    – Оксана?
    – Так... Звідкіля ти знаєш її ім'я?
    – Ти ж сам мені про неї говорив.
    – Коли?
    – Коли давав ключі: "Не дивуйся, якщо зустрінеш у моєму аппартаменто німфу".
    – А, так-так. Але як цю німфу звуть, я ж тобі не казав.
    – Енріко, прочисти меморію! Рекомендую спиртом. А балерина – нехай танцює. У тебе все?
    – Так.
    – Тоді салют твоїй пташці!
    Генрі поклав слухавку.
    Запищав селектор.
    – Герр О'Брайт? Ельвіра. Зайдіть, будь ласка.
    – Ельвіро, чому "Герр О'Брайт"? У тебе що, поганий настрій?
    – Добре, містере Генрі, зайдіть, будь ласка.
    "Бідна Ельвіра! Схоже, не з тої ноги встала. А, може, не на ту ногу лягла?" – подумав журналіст і подумки роздягнув колегу. Вона почервоніла й одяглася.
    Генрі зайшов у кабінет головного режисера.
    – Генрі, вітаю! Знаєш, який у нас рейтинг?
    – Не знаю, як твій, а в мене – чотири тисячі.
    – Чотири тисячі?
    – На місяць. Це моя зарплата.
    – І що, тебе, хіба, не влаштовує?
    – Як сказати, як сказати...
    – І скільки ж ти хочеш?
    – Шість.
    – Однак! Недарма говорять: "Кожна людина знає собі ціну, але це не значить, що вона не стане торгуватись". Бач, любий, ми – канал громадський, і зарплата в нас громадська.
    – Так давай зіскочимо до дідька на приватний. Наприклад на RTL, нас туди давно тягнуть.
    – З порожніми руками? Назва передачі – власність ORF. Єдине, що можу запропонувати – побалакаю з Вальднером, щоби він накинув тобі тисячку.
    – Дві.
    – Ти що, з глузду з'їхав?
    – Причому геніально.
    – Стільки, мій любий, вимагати не можна.
    – Чому?
    – З'їдять.
    – Ти, часом, не в курсі, скільки ми отримали на рекламі?
    – Яка різниця? Фішка в тому, що тут усі вважають себе геніальними. У глибині душі, звичайно, здогадуючись, ким вони є насправді. І для них важливо, щоби з ними працювали такі ж фуфлові генії. А ти – зайве нагадування про їхню інвалідність. Ти і твоя зарплата. Вона і так у двічі вища, аніж в інших. Інваліди, містер О'Брайте, агресивні.
    – Що ти пропонуєш? Гнати в ефір туфту?
    – Я пропоную бути обережним.
    – Добре, згоден на п'ять тисяч. І премію.
    – Яку премію?
    Генрі підійшов до керівниці і по-змовницькому шепнув їй на вушко:
    – Ніч з тобою.
    Ельвіра легонько ляснула його в лоб.
    – У вашій хваленій Америці знаєш, що буває за такі натяки?
    – Знаю. Тому я звідтіля і втік.
    – Лише тому?
    – Не лише. Добре, чого викликала?
    – Хотіла обговорити наступну передачу.
    – А чого її обговорювати – на липень матеріал є, у серпні – відпустка, у вересні продовження пташок Дель П'єрро, ми вже говорили на цю тему.
    – А якщо твій італієць знову проп'є ефір? На підстраховку потрібно ще щось. І навіть якщо передача буде з ним – одного його вже замало.
    – З ним буде балерина.
    – Яка балерина? Про яку ти мені співав після єфіру? Генрі... мені твій фокус з балериною не подобається. Вона що, всесвітня знаменитість?
    – Поки ще ні.
    – Ти не боїшся, що через неї наш рейтинг полетить до чортової мами?
    – Те ж саме ти мені раніше казала і про італійця.
    – Генрі, твоя балерина – це ризик.
    – А що ти пропонуєш?
    – Є парочка ідей...
    – Наприклад?
    – Наприклад, такий сюжетик: зараз у Мюнхені готується до постановки опера, яку проспівати неможливо.
    – Що значить "неможливо"?
    – А те: у ній немає ні мелодій, ні арій, ні дуетів, ані всього того, що мусить бути в опері. Кожен з артистів видає нібито безглузді звуки. Але на сцені, коли співаки разом, нісенітниця перетворюється на музику. Це якась фантастика! Начебто ти присутній на шабаші, де гармонія народжується просто з хаосу!
    – Цікаво...
    – Прем'єра через місяць. Думаю, слід перехопити право зйомки.
    – Поговори з Вальднером. Ще що?
    – Глянь на ці фотографії.
    – Картини якісь.
    – Знаєш, чим вони написані?
    – Схоже, риб'ячою лускою.
    – Ні, свічками.
    – Якими свічками? Геморойними?
    – Парафіновими, різного кольору.
    – Треба ж... Як запасний варіант, може бути.
    – Ще є щось?
    – Так. Лише не падай.
    Ельвіра ввімкнула відеомагнітофон. На екрані постало зображення чоловіка і жінки. Вони сиділи за столиком одне проти одного й про щось балакали. В якийсь момент жінка схопила цукерку і кинула її в співрозмовника. Той спробував ухилитися, однак цукерка влучила йому в чоло – зникла в голові – вилетіла з потилиці і впала на підлогу. Чоловік озирнувся, глянув на цукерку на підлозі і засміявся.
    Ельвіра вимкнула магнітофон.
    – Ну як?
    – Банальний монтаж.
    – У тім-то й справа, що ні. Усе знято в реальному часі.
    – Тоді це галюцинація.
    – Хо!
    – Вони що, дійсно під час зйомки отак собі сиділи поруч?
    – А от у тім-то і головне: під час зйомки чоловік був у Японії, а жінка – в Австралії. Ну, що? Їх знімали в той же саме час, а зображення передавали Інтернетом.
    – Ельвіро, я уявляю, що таке інтернет. Так не буває.
    – Уже буває. Фокус в тому, що зйомка йшла не однією камерою, а сорока шістьома. За рахунок цього вийшло об'ємне зображення, якому не потрібний монітор – картинку можна легко спроектувати просто в повітрі. І чоловік і жінка бачили один одного "живцем", неначе сидячи в одній кімнаті, хоча в реальності вони були на різних материках.
    – Круто! І хто це вигадав?
    – Один божевільний, який твердить, що за яку пару років телевізори стануть не потрібні – диктори будуть читати новини, сидячи поруч з вами у кріслі, а дія фільму йтиме просто у вашій квартирі.
    – І герої фільму будуть кохатися просто в моєму ліжку?
    – У тебе одне в голові, – засміялася Ельвіра. – Коли так – почитай на дозвіллі, – вона розгорнула газету і подала її Генрі, – мені здається, тебе це зацікавить.
    Генрі кинув погляд на заголовок статті: "ХРАМ АФРОДІТИ".
    – Статейка така собі, – завважила режисерка, – але тема цікава.
    – Про що?
    – Про якийсь чи то приватний клуб, чи то елітарний бордель, де в якості "гейші" себе може випробувать будь-яка жінка.
    – І де це?
    – У нас, любий, в Зальцьбургу.
    – Ти вже там була?
    Ельвіра, нарешті, почервоніла.
    – Це... не для мене.
    – А я б на твоєму місці не відмовлявся. Ну, бай-бай!
    – Чао.
    Журналіст вийшов на вулицю. Зальцьбург сяяв – схоже, життя йому, як ніколи, подобалася.
    Генрі зайшов у супермаркет, купив пива, яблук, шинки, сиру, а у відділі електроніки – мобільний телефон.
    Біля будинку глянув на стоянку – його "Альфа-Ромео" безтурботно куняла. Поруч неї отирався її давній залицяльник – зелений “Mersedes”. А за ним незнайомець – чорний “Audi” із затіненими вікнами і блакитними дипломатичними номерами. У салоні хтось сидів.
    Генрі придивився...
    За кермом був саме той тип, що виріс між ним і Оксаною у Відні біля службового виходу з театру. Той? А, можливо, просто схожий? Розгледіти обличчя було важко...
    Генрі увійшов у квартиру – Оксани ще не було.
    Він підсипав корму папузі, сів у крісло, запалив люльку, вийняв із сумки газету і розгорнув її на сторінці зі статтею, що підкинула йому режисерка.
                               ХРАМ АФРОДІТИ
    Недавно дивилися ми з подружкою передачу про наркоманів. Там показували дівчину, що торгує собою, щоби дозу дістати. "Скільки, – запитують її, – береш"? Вона відповіла: "10 євро".
    Подружка моя округлила очі: "Нічого собі! Лише десять?" Я їй: "А ти би... за скільки"? Вона притихла... а потім видає: "Ну, за сто, мабуть, хоча зараз же криза... і я прийомів не знаю..." "А якби, – кажу, – до зарізу треба були б гроші, погодилася за п'ятдесят"? "Якщо ніхто не взнає, – відповіла, – можливо..."
    Я, якщо чесно, теж замислилася.
    І вирішила з'ясувати – а чи багато хто з нас, жінок, віддалися б за гроші?
    Я опитала своїх подруг, знайомих, колег... За умови, що їхні імена не будуть розголошені.
    Відповіді мене просто приголомшили: виявляється, сім з десяти!
    За якийсь час кожній із тих, що відповіли "Нізащо!" я показала фотографії гравців збірної Австрії з футболу і попросила вибрати того спортсмена, який їй більше за всіх симпатичний. І поставила питання так: "Якщо ти з ним переспиш – наша команда стане чемпіоном світу, якщо ні – не стане. Бо якийсь там комп'ютер вирахував що ти і лише ти даси йому натхнення. Але просила відповісти чесно.
    Що ви думаєте? Погодилися – усі!
    Невже будь-яка жінка, якщо знайти до неї ключик, згодиться віддатися за щось? Нехай не за гроші – за ідею чи ще щось? Невже це у нас в крові?
    Ану спробуємо розібратися, що таке проституція, а що ні.
    Проституція – це коли за гроші, так? А коли "незручно відмовити" власному чоловіку, якого давно не любиш? Це – як?
    Чим насправді є будь-яке шлюбне оголошення? Пошуком спонсора. Не більше. Лише за серйозних міркувань, ясна річ. "Ні, – скажете ви, – жінка шукає любові". Чорта з два – на любов без шлюбу вона не згодна. А на шлюб без любові? Нема проблем...
    Ох, дівоньки! Але навіть якщо ми й такі, хто сказав, що це – погано? У Древній Греції гетери були вищою кастою. Переспати з гетерою означало стати ближчим до богів. Скрізь були засновані Храми Афродіти. І не випадково в Елладі честь стати гетерою мали лише жінки із найбагатших родин. І не випадково їм вклонялися мало не як божествам.
    У Давньому Римі одружена жінка не мала права на зраду її невірність розцінювалася як злочин. Але римські жінки знайшли вихід – щоби переспати з коханцем, вони реєструвалися як повії! І не отримували за це покарання.
    Відтоді минуло понад дві тисячі років, а невірність жінки, як і колись, засуджується й карається.
    Ну, ви! Чоловіки! Хіба ви щось знаєте про своїх дружин? Хіба ви пам'ятаєте, якого кольору у вашої дружини очі? Хіба вас цікавить, про що вона думає? А коли ви востаннє, що їй сниться? Коли вона востаннє раділа з того, що ви випадково вгадали її бажання? Коли ви востаннє влаштовували їй свято? Ну?
    І жінці доводиться влаштовувати собі свято не з чоловіком, а з тим, хто дарує їй ласку, чарівність, любов, хто бачить у ній не куховарку, а королеву.
    А щоби не шукати "принца" серед знайомих, у нас у Зальцьбургу існує певний клуб, де жінка може на певний час зникнути, де вона може собі дозволити переступити бар'єр скутості, утекти від своїх комплексів, знову почути: "Ти найгарніша й бажана". Цей клуб заснував доктор Еріх Штерн. Нажаль, я не можу вам розповісти про цей клуб докладніше – гер Штерн від інтерв'ю відмовився. І категорично заборонив публікувати в газеті адресу свого "Храму Афродіти". Однак, забув сказати те саме про номер телефону. Ось він: 38-42-45.
                                                                        Естер Кляйн

  
Грюкнули вхідні двері і з передпокою пролунав голос Оксани:
    – Гено! Ти вдома?
    – Так, недавно прийшов.
    Дівчина увійшла до кімнати, жбурнула на диван сумочку, вмостилась у кріслі й запалила цигарку.
    – Як я втомилася...
    – Де була?
    – У студії Ціммермана. Слухай, там така кльова зала!
    – І що там було?
    – Як що? Звичайний балетний клас.
    – Щось репетирували?
    – Ні, балетний клас – це не репетиції, це так, для підтримки форми.
    – Позиції вдосконалювали?
    – Позиції, Генусику, в “Кама-сутрі”, а в балеті – пліє, тандю-батмани, жете.
    – Це як?
    – Ну як, як... Пліе – напівприсівши, ніжки зігнуті, колінця трохи вбік. Тандю-батман – ноги закриті, одна убік. Жете – так само, але в повітрі на тридцять п'ять градусів.
    – Ну от, а ти кажеш, що не “Кама-Сутра”.
    – Прийди подивися коли-небудь, якщо тобі вже цікаво.
    – Коли-небудь. Ну, і як Ціммерман?
    – Та чорти його знають... Начебто хореограф він непоганий, але щось йому бракує. Хоча... так похабцем робити висновки важко. Гаразд, це все фігня. Ти знаєш, я для твоєї передачі вирішила взяти "Болеро" Равеля. Пам'ятаєш мелодію? Там починається з барабанів:
    та – тададада – тададада – та-да-да-да-да-да-да-да-да-да
    – потім голосніше
    та – тададада – тададада – та-да-да-да-да-да-да-да-да-да
    – ще голосніше
    та – тададада – тададада – та-да-да-да-да-да-да-да-да-да...
    Ну, й так далі. Як ти думаєш, твій Джованні зможе це обробити для пташок?
    – Хіба що для дятлів. А чому саме "Болеро"?
    – Та ти що?! Там можна такого накрутить – телеглядачі попадають.
    – "Болеро" то й "Болеро". Сама думай.
    – А що це ти читаєш?
    – Газетку.
    – І що пишуть?
    – Клуб для вас у Зальцьбурзі відкрили.
    – Для кого це – для вас?
    – Для жінок, які шукають любові і ласки.
    – Цікаво... Бордель, чи що?
    – А чорт його зна. Якщо цікавить – оно телефон, дзвони.
    – На фіг він мені? Ні-і, я якось без клубів обійдуся. – Дівчина докурила цигарку. – Піду водички сьорбну. Тобі принести?
    – Дякую, не треба.
    Оксана вийшла на кухню, журналіст відкрив її сумочку і поклав туди мобільник.
    Дівчина увійшла в кімнату і сіла в фотелю.
    – Оксано, в тебе туш потекла.
    – Де?
    Вона схопила сумку, витягла косметичку і глянула в дзеркальце.
    – Так, трохи.
    Телефона вона не помітила.
    – Піду змию, заодно й прийму душ.
    Дівчина, взявши сумочку подалася у ванну.
    Звідтіля зашуміла вода. Генрі набрав номер – було чути, як за дверима запищав мобільник. Телефон пищав і пищав, але дівчина на нього не реагувала. Чи не чула.
    Генрі скинув номер і знову його повторив.
    Шум води затих, телефон продовжував пищати.
    – Алло!? – пролунало з нього.
    – Entschuldigen Sie bitte (Перепрошую), – Генрі скопіював голос прем'єр-міністра Австрії, – Ich mоchte mit freulen Oksana sprechen (я би хотів поговорити з фроляйн Оксаною).
    Гостя мовчала. Навіть не чути було, як вона дихає.
    – Was (Що)? – нарешті промовила вона.
   – Ich habe eine Frage (Я маю до вас питання).
    – Bitte (Прошу), – прошепотіла дівчина.
    – Wie befinden Sie sich (Як ся маєте під душем)?
    І отут пролунав її зойк:
    – Гено! Атас!!!
    Дівчина вибила двері і влетіла в кімнату. Вона була геть гола.
   – Гено! Атас! – проверещав папуга.
    – Це що, мені??! – витягнувши руку, Оксана тримала телефон.
    – Тобі.
    – Вау! – заволала гостя, кинулася на Генрі, повисла в нього на шиї, збила з ніг, і вони упали на підлогу.
    Генрі міцно стиснув її тендітне тіло... і увіп'явся в вуста.
    Кімната попливла...
    Дівчина розтулила ротик... дозволила його язикові торкнутися свого... охопила руками плечі журналіста... потім злегка поплескала його по спині:
    – Гено... Ге-но! До Свята – рученята прибери! Була така домовленість?
    Вона перекотила Генрі на спину.
    – Генулько! А чого це ти раптом вирішив подарувати мені телефон? Щоби мене можна було знайти, якщо я захочу десь лишитися на ніч?
    – Щоб я міг тобі повідомити, що лишаюся десь на ніч.
    Оксана посміхнулась.
    – О'кей... Заплющ оченята, я вдягнуся.
    – І ми трохи потренируємося?
    – У що?
    – Занурюватись у Свято.
    – За-ну-рю-ватись у Свято... – по складах повторила дівчина.
    Запитати про того суб"єкта в чорнім “Audi” Генрі поки що не наважився.

 

           3. У пансіонаті доктора Штерна

    Наступного дня, тільки-но Оксана пішла шліфувати свої пліє, тандю-батмани і жете, Генрі зателефонував за номером 38-42-45.
    – Психологічний центр, – м'яко відповів жіночий голос.
    – Добрий день. Вибачте, я, здається, неправильно набрав номер... Це тридцять вісім – сорок два – сорок п'ять?
    – Так, це наш номер.
    – Але...
    – Ви його взяли з газети?
    – Зі статті "Храм Афродіти".
    – У цій статті усе наплутано. Якщо вам потрібна дівчина – це не до нас.
    – Виходить, ви не "Клуб самотніх сердець"?
    – У нас Центр розвитку особистості.
    – Це цікаво! І як я можу розвинути у вас свою особистість?
    – Треба записатися до психолога.
    – Гм... Бачте, я журналіст, хотів би зробити про вас матеріал.
    – О, ні. Після тієї статті в газеті доктор Штерн наказав усіх журналістів, вибачите, "гнати до чортової матері". Так що нічим не можу вам допомогти.
    – Хвилиночку! Мене звуть Генрі О'Брайт. Це ім'я вам про щось говорить?
    – Звичайно. Це ви? Дуже приємно... Почекайте, я переговорю з гером Штерном.
    Слухавка клацнула... і за якийсь час ожила знову:
    – Приїздіть. Вільгельмштрассе 34, готель "Гейдельберг".
    ...Непримітна вивіска Hotel Heidelberg була над входом до старовинного триповерхового будинку, усі вікна якого, незважаючи на яскравий день, були щільно затулені шторами.
    Генрі запаркував "Альфу" у підземному гаражі і звідти на ліфті піднявся у вестибюль.
    Праворуч, трохи навскоси, він побачив напис “Reception”, а ліворуч – малопомітні двері з табличкою: “Психологічний центр”. Журналіст звернув увагу, що звідси не було видно портьє, і, відповідно, портьє не бачить тих, хто в ці двері заходить.
    Генрі натиснув кнопку дзвоника – двері відчинилися і впустили його в невеликий затишний передпокій. Витончені канапи, тиха музика, квіти... І кілька дверей у невідомість. У кутку стояв стіл, за яким сиділа жінка років тридцяти, у стильному діловому костюмі.
    – Добрий день! – привітався до неї Генрі, – я вам півгодини тому дзвонив.
    – Так, так, містере О'Брайте, хвилиночку.
    Секретарка зникла за дверима і незабаром з'явилася знову:
    – Прошу.
    Кімната, до якої вона впустила журналіста, виявилася не зовсім звичайним діловим кабінетом: скрізь висіли картини старих майстрів. Звісно, це були копії. Генрі упізнав деякі з них: "Венеру" Лукаса Кранаха Старшого, "Прекрасну одаліску" Енгра, "Графиню дель Капріо" Гойї, "Весну" Боттічеллі. Однак, було у всіх цих картинах і дещо дивне: на них було зображене обличчя однієї жінки. Не схожої, а однієї
й тієї самої.
    На стіні цокав годинник. Йшов він неправильно, але й не стояв – секундна стрілка рухалася в зворотному напрямку.
    Під годинником висів календар, а на ньому дата: 11 день місяця Таргеліона 3-го року 69-ої Олімпіади.
   З календаря Генрі перевів погляд на чоловіка, що схилився над письмовим столом.
    – Секундочку, сідайте! – кинув той не піднімаючи голови і продовжуючи щось зосереджено писати.
    Журналіст сів і став розглядати картину навпроти: напівоголена світловолоса дівчина схилилася до сплячого юнака і от-от встромить у нього кинджал. Під картиною був напис: "Вікарія Ольвійська на Святі Трьох Богинь".
    Власник кабінету вийшов з-за столу. На вигляд йому було біля п'ятдесяти, може, трохи більше. Невисокий на зріст, хвилясте з сивиною волосся, гостра борідка, франтівські вуса, жвавий, чіпкий погляд.
    – Доктор Штерн! – подав він руку.
    – Генрі О'Брайт.
    – Так, так, я дивлюся ваші передачі, дуже, дуже цікаво, – сказав він, всідаючись навпроти, – але якщо ви прийшли по сюжет, мушу вас розчарувати: у нас звичайний психологічний центр.
    – Однак, судячи з газетної статті, ви використовуєте не зовсім звичайні методи.
    – Дурна стаття. Я начувся про цюю Кляйн – для неї головне запустити смажену качку. До речі, яка мета вашого візиту?
    – Як журналіста мене цікавить усе, назвемо так, геніально незвичайне. Ну й, можливо, я попрошу у вас поради особисто для себе.
    – У чім проблема?
    – Я нещодавно збагнув... що ревнивий. Хоча, ні, ревнивим я був завжди, тільки в цьому сам собі не зізнавався.
    – Вам це заважає?
    – Звісно. Іноді я ревную навіть тих жінок, які мені не належать. Але спочатку, пане Штерне, чи не розкажете коротенько про ваш центр?
    – Із задоволенням. Як ви вже знаєте, у нас звичайний психологічний центр. Ми консультуємо як жінок, так і чоловіків. Однак більшість наших пацієнтів усе-таки жінки. Певно, вони більш допитливі. А може, просто мають більше вільного часу. Наші психологи використовують звичайні методи терапії – психоаналіз, нейро-лінгвістичне програмування, візуалізацію, власне, усе те, що існує в сучасній психології. Але, як завважив свого часу Фройд, більшість неврозів виникає на ґрунті статевої дисгармонії. Саме статевої. Отже – якщо виникає потреба, ми також застосовуємо і так звану сексуальну терапію, але не як самоціль, а як один з ефективних інструментів лікування, звичайно, одержавши від пацієнта на це згоду і попередньо пояснивши, навіщо йому це потрібно.
    – Сеанси ведуть ваші психологи?
    – Загальні – так, сексуальні – ні.
    – А хто ж?
    – Волонтери. Люди, що пройшли в нас спеціальний тренінг.
    – Цікаво, цікаво... Скажіть, докторе, а які жінки до вас приходять?
    – Звичайні.
    – Але, ймовірно, не зовсім, е-е-е... сексуально вдоволені?
    – По сексуальне вдоволення жінка піде в найближчий бар. До нас же – по душевну рівновагу. Поміркуйте самі, ким сьогодні є сучасна жінка. Вільною, рівноправною у всіх виявах істотою? Гарні слова. Вона – кухонний комбайн, пральна машина, пилосос, лялька для дітей і для чоловіка. Увесь час вона намагається себе переконати, що життя не таке вже й погане – адже буває й гірше. Зрештою, чого ще треба? Улюблені діти, будинок, чоловік... У неї завжди знайдеться дві-три подружки, які ніяк не можуть вийти заміж, які таємно їй заздрять і ніколи не повірять, що і у шлюбі жінка самотня. І їй час від часу починає нашіптувати бісик: "І це все? І так промине все життя?"
    – І вона приходить до вас?
    – Ні, спершу впадає в депресію. Вона непевно здогадується, у чому причина її депресії, однак боїться назвати речі своїми іменами. Навіть самій собі.
    – І ця причина полягає у...?
    – У відсутності свята. Того, якого завжди прагне її душа. Й ім'я цьому святу – Кохання. Те почуття, якого їй вже не здатен дати законний чоловік, і яке вона знаходить в адюльтері.
    – Он як?
    – Знаходить і знову стає двадцятилітньою.
    – Чому саме двадцятилітньою?
    – Всі вважають, що жінка вільна до того, як вийде заміж. Насправді ж вона вільна до двадцяти одного – двадцяти двох років. Після – починає звивити гніздечко: шикує самців у шерег, жене геть звідтіля різний непотріб – поетів, романтиків, тощо, і лишає там тих, хто, на її думку, принесе в гніздо більше гілочок. І саме тут втрачає здатність до кохання. Суспільство помиляється, що, виходячи заміж, жінка між волею і рабством обирає рабство. Ажніяк! Вийшовши заміж, вона знову стає вільною! Адже їй більше не треба оцінювати чоловіків за гніздовими ознаками.
    – А якщо розлучиться?
    – Одже, відразу свою волю втрачає – знову починає заганяти чоловіків у коридор селекції.
    – О'кей. Докторе, чи вірно я вас зрозумів: ви вважаєте, що жінок, яким нікого, окрім власного чоловіка, не потрібно – не існує?
    – Що ви! "Я люблю лише свого чоловіка" – говорить багато жінок. Не виключено, що частина з них у це щиро вірить. І чудово: якщо вони вигадали собі таку релігію – на здоров'я. Однак більшість жінок додає: "...якби він був ще й..." – і починають прищеплювати своїм чоловікам деякі якості. А чоловік прищеплюватися ну ніяк не хоче. І вона несвідомо починає шукати ці якості в інших чоловіках – щось те, чого не може дати їй власний. Жінка завжди прагне досконалості. А змінити себе накраще вона може лише під впливом Чоловіка. Але її власному чоловікові – ці поривання душі, як то кажуть, "до лампочки". І жінка починає шукати собі друга. Певна річ, лише побалакати, не більше. І – рано чи пізно втрапляє в тенета адюльтеру. Жінці коханець не так вже й потрібний, але вона згоджується на секс із другом, тому що не хоче його втратити. Чи ж вона відчуває, що без романтичних інтимних стосунків вона перетвориться на амебу. Чи на стерву, і так отруїть життя законному чоловіку – страшно подумати.
    – Свідомо йде на адюльтер і тим самим ставить під загрозу шлюб?
    – Якраз навпаки! Сторонній зв'язок жінки шлюб лише зміцнює!
    – Як на мене, ваші погляди досить архаїчні.
    – Аж ніяк! Стародавні народи, що перебувавли, як це не парадоксально, на вищому рівні культури, розуміли жінку набагато краще за нас і вирішували цю проблему у різний спосіб: в Індії існувала і навіть зараз існує традиція, коли жінка на деякий час кидає чоловіка й іде в Храм, щоби в межах релігійного ритуалу віддати себе прихожанам. У Палестині кілька днів на рік жінка мала право зникнути, куди їй заманеться. І вона приходила до священної гори Філістім, де в затінку тисячолітніх дубів на неї чекали ті, про кого вона мріяла. Давні греки час від часу влаштовували оргії, у яких могли брати участь усі, у тому числі і замужні жінки. А зараз? Зараз суспільство начепило на жінку великий замок із написом: "Мораль". Але мораль – це свідомість. А в жінки домінує те, що глибше – чуттєвість! І ще глибше – секс! Як в античних богинь. Для них мораль не мала значення, мораль – це суто людська вигадка. Боги вільні. Але ж будь-яка жінка – богиня! Ви гадаєте, існує жінка, що не мріє переспати з тим, хто їй довподоби? Про чоловіків я і й не кажу. З погляду моралі – усі ми аморальні! Аморальність і амор – однокорінні слова. Мораль – кому вона потрібна? Жінці? Ні – лише її чоловіку, власнику отари з однієї вівці. І в жінки, що дотримується таких моральних засад, лишається два виходи – чи загрузнути в сірості побуту, чи битися метеликом об скло. Не помічаючи відчинену кватирку. Але, виявляється, є й інша мораль – набагато вища за ту, до якої її примушує суспільство.
    – І ця мораль – сексуальна свобода?
    – Ця мораль – душевна свобода. Адже для жінки "чистого" сексу недосить. Для неї головне – кохання. Кохання й щастя. Окрім того, вона позбавлена ще двох факторів – уваги і дотиків. Чоловіки їх довго не пестять і мало з ними розмовляють. А для жінки важливо, щоб її розуміли. Тому до нас звертаються не заради сексу, а щоб знайти інтелігентну людину, співрозмовника, друга. Але бесіда між двома взаємно привабливими людьми сама по собі є акт еротичний. Чи псевдоеротиний, як вам завгодно. У цьому випадку виходить ніби прелюдія – тут, а все інше – з законним чоловіком.
    – Однак жінці ніщо не заважає з вашою інтелігентною людиною переспати, чи не так?
    – Відмова від заборонного плоду сама по собі не обіцяє райського життя.
    – Ви свідомо штовхаєте її на зраду?
    – Ті, хто до нас прийшли, внутрішньо давно готові до того, що ви так пафосно прозиваєте "зрадою". Ми жінку нікуди не штовхаємо – вона сама вибирає, бути, чи не бути їй вірною чоловікові, якого вона вже, певно, давно й не любить. Але ж коли не любиш – то це й взагалі не зрада. Чи не так? Якщо жінка відчуває, що їй коханець не потрібен, невже ви думаєте, що ми її будемо переконувати в зворотньому? А якщо потрібен... Мудра дружина завжди знайде золоту середину між вірністю і легковажністю. Ні, до зради ми жінку не підштовхуємо. Ми її вчимо любити, ловити іскру, миттєвість, яка, може, так і лишиться спалахом, а, може, переросте в зігріваюче душу полум'я. До речі, ми перш за все вчимо її любити свого чоловіка.
    – Те, що ви, докторе, говорите, суперечливе.
    – Ця тема завжди буде суперечливою.
    – Скажіть, гере Штерне, а як жінки вас знаходять?
    – Як правило, через подруг.
    – А чоловіки?
    – По-різному. Найчастіше їх приводять самі жінки, деякі приходять як пацієнти – адже чоловіки закомплексованіші, аніж жінки.
    – Он як? І які ж у них комплекси?
    – Найрізніші: непевність у собі, низька чи, навпаки, завищена самооцінка, ревнощі до власної доньки...
    – Ви сказали – ревнощі до власної доньки?
    – А чому ви так здивувалися? Це вельми розповсюджене явище. Чим старша донька, тим менша над нею влада батька і тем дужчі його ревнощі. Ці ревнощі не мають ніякого стосунку до любові. Як і будь-які інші, це лише почуття власника, у якого якийсь негідник має намір поцупити коштовність. І татусик, природно, намагається цьому перешкодити. А коли неминуче трапляється – дочка виходить заміж – літнього татуся починає тягти до молоденьких. Він підсвідомо прагне замінити кимсь викрадену реліквію.
    – Навіть так?
    – Так.
    – І який вихід?
    – Часто тато заспокоюється тільки після того, як його влада над антиподом дочки перевершить його владу над дочкою – коли він переспить із дзеркальним відображенням своєї дочки, іншою дівчиною такого ж віку. Навіть з повією.
    – Повія як ліки?
    – Вас це дивує?
    – Ні, це я можу зрозуміти. Скажіть, і багато є батьків, що так ставляться до своїх дочок?
    – Немає такого татуся, який не хотів би побачити свою дочку оголеною. І немає такого татуся, у якого би не промайнуло бажання переспати з її подружкою.
    – Схоже ви, докторе, маєте справу винятково з психопатами. У мене теж є дочка, але те, про що ви говорите...
    – Ви впевнені?
    – Ну... я маю на увазі... у мене ніколи й у думках не було її ревнувати...
    – Скажіть, скільки років вашій коханці?
    – Коханці? Гм, гарне питання...
    – Ну-ну? Чого ж ви замовчали?
    – Чесно?
    – Чесно.
    – Тридцять п'ять.
    – Ну що ж, отже вас це не стосується. Або ж я помиляюся в принципі. Власне, якщо я знаю, що я маю рацію, то я вже її не маю, чи не так? Я не претендую на те, що істина лежить у мене в шухляді.
    – Так-так, звісна річ...
    – А що це ви, голубчику, засмутилися?
    – Бачите, нещодавно я познайомився з однією дівчиною. Їй – двадцять три. Ми не коханці, але, схоже, незабаром все може статися... По-вашому, я її знайшов, щоби позбутися підсвідомих ревнощів до своєї дочки?
    – Якщо та дівчина випадкова – безперечно, але якщо вона вам рокована Немезідою...
    – Мені здається, рокована, докторе.
    – Тоді поздоровляю.
    – Гере Штерне...
    – Можете називати мене – Еріх.
    – О'кей, Еріху. Краще поговоримо про щось інше. Скажіть, ви складаєте картотеку своїх відвідувачів?
    – Ні. Візити анонімні.
    – Це одне з ваших правил?
    – Так. Безликість розкріпачує, робить людину вільною.
    – У якому сенсі?
    – У якому? Ну, наприклад: у більшосьті людей голова натовчена сміттям – проблемами, образами, чварами... Вони лише про це й думають. Більше ні про що. Ну який в жінки потік новин? Чоловік напився, дитина порвала штані, свекруха обізвала її дурепою, у сусідів кішка здохла. І коли жінка з кимось зустрічається, вона одразу намагається висипати своє сміття на голову. А інакше навіщо ж було зустрічатися? У нас же, втрачаючи своє ім'я, жінка втрачає своє тихе болото – і її думки вже не смердять гнилою картоплею. Вона переінакшується, починає дихати киснем.
    – Хммм...
    – Чи інший приклад. Скажіть, Генрі, коли у вас день народження?
    – 30 березня.
    – Ви зазвичай влаштовуєте святкування?
    – Ні, я цього не люблю.
    – І скільки знайомих вас цього року поздоровило?
    – Лише дочка.
    – А ваші співробітники? Друзі? Коханка, зрештою?
    – Усі вони надто заклопотані, щоби пам'ятати про такі дрібниці...
    – Отож. Люди небайдужі лише до власного дня народження. Зате якщо ви, не дай Боже, помрете, усі-усі-усі з величезним ентузіазмом, піднесенням, натхненням будуть одне одному дзвонити, щоби першим повідомити цю потряса-а-аючу новину! Вони тиждень балакатимуть, яким ви були славним і гарним, і – квит! Але вам що з того? У нас же дні народження з похвалами імениннику – частина терапії. Причому вас хвалять, те не за те, чого ви в житті домоглися – цого ніхто не знає, а за те, яка ви чудова людина. Де ви ще можете одержати такий подарунок?
    – Цікаво...
    – Чи, візьмемо, наприклад, боязкого чоловіка. Він же завжди імпотент! Він уявити собі не може, що нітрохи не гірший за інших. А ось анонімність знімає його страх – він не боїться "знеславитися" і несподівано довідується, що він, виявляється, о-го-го який хлопець! Скажіть, хіба інакше можна його в цьому переконати? Але ж і жінка, що анонімно побувала з чоловіком, відкриває для себе багато чого.
    – Наприклад?
    – Наприклад, чи знаєте ви, що будь-яка жінка потай мріє щоб її зґвалтували? Можна, щоби двоє чи троє...
    – Он як?
    – Саме так. Тільки невелике доповнення: все має бути красиво – із шампанським, квітами... Один із ґвалтівників у її фантазіях мусить бути сильним, інший ніжним, третій... а третій нехай чекає на свою чергу і спостерігає. І головне – про те, що це з нею відбулося, ніхто! ніхто не має знати. І її чи на вулиці, чи десь в іншому місці "ґвалтівники" не мають упізнати. Де ще вона це може собі дозволити?
    – А навіщо їй це?
    – Ставши "жертвою неприборканої пристрасті", вона проходить через катарсис, багато чого переусвідомлює, стає іншою – сильнішою, мудрішою.
    – І що, ви усім вашим пацієнткам таке рекомендуєте?
    – Боже збав. Звісно, ні. Наші пацієнтки самі вибирають що їм треба.
    – А як вони вибирають – з ким їм зустрічатися?
    – За фотографіями.
    – А анонімність?
    Доктор витяг із шухляди кілька фотографій. Це були ледь завуальовані знімки чоловіків та жінок, деякі з написами: "Інтим не пропонувати"; "Чого чекаю – сама не знаю. Може підкажеш?"; "Не люблю, коли пудрять мізки"; "Бажаю поговорити з пристойною жінкою на непристойні теми"; "Не дивуйся, якщо прийшовши до мене, знайдеш у ліжку оголену даму"...
    – Як бачите, – продовжив доктор, – ці знімки зроблені в притемненому світлі. До того ж чоловіки тут інколи з наклеєними вусами, жінки в перуках. За цими фотографіями можна зробити висновок, симпатична тобі людина, чи ні, але ви ніколи її не впізнаєте в буденному житті.
    – Що, зовсім не було проколів?
    – Один чи два. Якось один наш гість упізнав в своїй "анонімній" партнерці дружину. І вона його, звісно.
    – І чим це все скінчилося? Розлученням?
    – Що ви! На межі розлучення вони були до цієї зустрічі. Після – ви б побачили тих голубків!
    – Навіть не віриться...
    – Тоді їх обох немовби осяяло: "Адже ми не випадково, як і до весілля, обрали собі не кого-небудь, а саме одне одного"! До того ж спрацював принцип "підглядання": вони стали грати в гру, нібито одне одного не впізнали. І вийшло, начебто ти підловив свою дружину з коханцем. Але цей коханець – ти. Ну і, відповідно, дружина зловила свого чоловіка з "коханкою". Вони зізналися, що такого неймовірного емоційного піднесення, такого божевільного сексу в них ніколи раніш не було! Вони знову покохали один одного!
    – Чи вірно я вас, докторе, зрозумів: ви твердите, якщо чоловік підгляне, як його дружину хтось трахає, він її полюбить "як ніколи раніше"?
    – Якщо у вашої дружини немає шанувальника, вона для вас є слабкою еротичною цінністю. А тільки-но у вас з"явиться підозра, що "моя голубка не лише зі мною"... О! Починається нове життя! Цікаве! Захоплююче! До речі, ви через це пройшли?
    – О-о-о, так.
    – Чому "о-о-о"?
    – Я покинув дружину, яку дуже любив.
    – Ви її і зараз любите. Чи не так?
    – Мабуть...
    – Отак воно й буває – людина зустрічається з неминучим і починає бити посуд. Вам це не здається безглуздим?
    – Вибачте, докторе, ви намагаєтеся мене переконати, що сімейна зрада – це свято, каталізатор любові й інші дурниці.
    – Я ніколи нікого ні в чому не намагаюся переконати.
    – Знаєте, яке в мене було відчуття, коли я застав свою дружину з тим покидьком?
    – Що жінка, яку ви любите, віддалася брудному, смердючому, вимазаному від хвоста до рила багном мерзотннику, і що все це – жахлива несправедливість.
    – А ви хочете сказати, що її, як ви виразилися, "еротична цінність" для мене мала би зрости? Я на неї глянути не міг!
    – І ви спересердя хотіли її убити.
    – Звісна річ.
    – Яка у вас марка автомобіля?
    – "Альфа-Ромео". Чому ви питаєте?
    – Ви любите свою машину?
    – Люблю. Але не настільки, щоб з нею спати.
    – Ви даєте ключі від вашої машини друзям, знайомим?
    – Звичайно.
    – Спокійно?
    – Абсолютно.
    – А якби вашу машину хтось украв? Що би ви відчули? Хотіли б ви розгепати злодію голову?
    – Ну, припустимо...
    – І знаєте чому? Лише тому, що він зазіхнув на вашу власність без вашого дозволу. Свою дружину ви теж вважали власністю, а вона, бачте, не спитала у вас дозволу.
    – Що значить "не спитала"? Вона що, мала б сказати: "Любий, ти знаєш, наш сусід Ганс-Шманс – такий кльовий чувак, ти не проти, якщо я з ним пересплю"?
    – У тоім то й річ, що жінки своїх симпатій з чоловіками не обговорюють, роблять вигляд, що в них геть атрофовано найменші почуття. І правильно роблять, якщо такі як ви, навіть необережний погляд вважають зрадою.
    – А що б ви нам порадили?
    – Насамперед – викинути на смітник переконання "моя дружина – моя власність, що мусить, ну просто зобов'язана мене обожнювати – мене і тільки мене". Ваша дружина, хочете ви того чи ні, жива людина. І їй інші чоловіки, так воно вже заведено, час від часу пропонують свою дружбу. І якщо вона не медуза, у неї рано чи пізно виникне до кого-небудь з них легка симпатія. Як би ви поставилися до того, якщо ваша дружина спробувала б з вами це обговорити?
    – Я б сказав: "Вибирай – або я, або він ".
    – Отже, здогадуючись про таку відповідь, вона вам нічого не сказала. Вона знала, що ви її, можливо, поважаєте, любите, однак позбавляєте права на звичайні людські почуття.
    – А що ж по вашому я мусив відповісти?
    – Важлива не ваша відповідь, а ваше розуміння. Розуміння того, що заповідь "Не забажай..." – абсурд! Як можна? "Не спокушай" – це я розумію. Якби у вас було за праваило обговорювати зі своєю дружиною, хто вам обом симпатичний, хто ні, з ким би ви, за певних обставин, змогли би, а з ким – ніколи, то, по-перше, ви б з нею дійсно стали близькими людьми, а по-друге... – (доктор посміхнувся), – знаєте, що буває, коли "лицар" раптом довідується, що його "дама" перебирає його кісточки з чоловіком? Він вмить зникає.
    – Ну що ж, спасибі, за персональну консультацію. Скажіть, Ериху, а ви... самі берете участь, у, так сказати, сеансах?
    – Вас цікавить, чи кохаюся я зі своїми пацієнтками? Відповідаю: ні.
    – Стримує клятва Гіппократа?
    – Я Гіппократові в подружній вірності не клявся. Моя дружина заміняє мені тисячу жінок, і в мене немає потреби в тисяча першій. І з іншого боку – варто лише ступити на цей шлях, як яка-небудь Моніка Левінська обов'язково про це роздзвонить. Мене й так у чому тільки не звинувачують! Хоча ідея створення цього центру в мене таки виникла після одного випадку, на який ви натякаєте.
    – Можете розповісти?
    – Якщо ви наполягаєте... Багато років тому, я, тоді ще молодий психотерапевт, працював під керівництвом свого наставника доктора Еріксона. Одного разу він привів у мій кабінет молоду жінку і попросив завершити з нею курс лікування. Я здивувався, однак не став ні про що питати і взявся до роботи. Виявилося, ця жінка приїхала до нас із провінції. У неї була депресія, викликана банальними факторами: нудна робота, нестача грошей, чоловік, не те, щоби нелюб, але і не близька людина... Я знав, у таких випадках пацієнтці головне – виговоритися. Виговорилася вона. Але легше їй від того не стало. О'кей. На наступних сеансах я здійснв аналіз її дитячих переживань, попрацював з її "Я", "Над-Я", "Воно", розклав по поличках її внутрішні конфлікти, дав потрібні рекомендації, коротше – зробив усе, що слід. А вона – як була в депресії, так і лишилася. Сумна така... Сидить... Плаче... І я якось так, просто по-людському, без усякої задньої думки, підійшов до неї, обійняв і так легенько поцілував у лоб. Вона враз повисла в мене на шиї. Ну, далі... ви, мабуть, здогадалися. Ми з нею ще двічі зустрілися в готелі... А коли вона поїхала додому, ви б її бачили! І куди поділася депресія! Вона зізналася, що підсвідомо відчувала – їй потрібна саме така терапія. І я подумав: "А скільки ж таких, як вона? І скільки психологів аналізують з ними дитячі переживання, працюють з "Я", "Над-Я", "Воно", розкладають по поличках конфлікти, роблять усе те, чому їх учили і що не дає результатів. Отак я й організував для таких жінок центр, у якому усе, що належить, роблять психологи, а що допомагає – звичайні чоловіки.
    – А та жінка до вас ще приїздила?
    – Ніколи.
    – А що б ви зробили, якби вона на вас зависла?
    – Тоді б я вам про це розповів.
    – Однак у вашому центрі таке трапляється?
    – Ви маєте на увазі – наші пацієнтки можуть тут в кого-небудь закохатися?
    – Так.
    – Що ж, це буває.
    – І що тоді?
    – Якщо виникає емоційна іскра – хіба це погано? Люди не вміють любити. Любов – це мистецтво, якому слід вчитися. Як живопису. Як музиці. Як писати вірші. А інакше замість музики – художня самодіяльність. Любов – це життя, чи не так? Повноцінне життя. Якщо жінка в когось закохалася – прекрасно! І краще нехай вона закохається тут, ми їй завжди допоможемо знайти вихід. А в буденному житті жінка беззахисна – може просто від своїх почуттів утекти, чи, ще гірше, наламати дров, зруйнувати сім”ю, наприклад. Адже це ж не вихід, правда?
    – А у ваших паціенток не виникає почуття провини: "Як же я тепер буду чоловіку в очі дивитися"?
    – Ні. Візит до нашого нашого центру – не розвага. Це робота. Робота над собою. Терапія. Після гінеколога їй що, також чоловіку в очі не дивитися? А чоловік нехай скаже спасибі – адже його дружина стає іншою, на порядок вищою. Йому не потрібна дружина "на порядок вища"? Його влаштовує і куховарка? О'кей, у такому випадку вона для нього й залишиться куховаркою. Але куховаркою, яка не згодна прожити життя, так і не довідавшись, що значить відчувати себе королевою. Куховаркою, що відмовляється прожити життя, так і не спізнавши, що таке любов. Що таке еротичність, зрештою.
    – А хіба будь-який статевий акт – не еротичний?
    – Звісно, ні. Погодитеся, багато жінок у ліжку – неначе гумові ляльки з моторчиком. Кожна з них упевнена, що еротичність – це коли вона кричить: "А! А!" і стає рачки. Свою фригідность – "Ти думаєш, мене так просто вдовольнити?" – вони намагаються видати за гідність. А еротичність це інше.
    – Можете пояснити?
    – Звичайно. З чого починається секс? З образу. Образу, який торкне струнки партнера і викличе бажання. Генрі, ви коли-небудь були в Амстердамі?
    – Так.
    – Звернули увагу, як там поводяться повії? Це ж цілий театр! Яких зусиль мені довелося докладати, щоб не піддатись! Вони – справжні артистки, яким не повірити – важко! В одних роль бешкетниць, з якими провести вечір – саме задоволення: "Гутен абенд, хлопчино! Ну що, беркицьнемось разок? Чого став? Вперед!"; інші – сама покірність: "Я вся твоя, роби зі мною, що хочеш"; треті – королеви: "А цьому козлу ще чого тут треба? Йди, йди сюди, я з тобою зроблю усе, що захочу..."; четверті – цнотливість: "Візьми мене, я подарую тобі казку! Ти – мій чарівний принц, а я – твоя Попелюшка! На весь білий світ немає гарнішого за тебе!" Ну, і так далі. Чоловік обирає ту, котра сколихне його флюїди. І це – перший крок до гармонії. Це – еротика. Еротика починається тоді, коли хтось намагається зробити щось таке, що приємне й іншому. Не обов'язково в сексі. Якщо ви споглядаєте картину, і вона викликає у вас задоволення – отже, вона еротична, байдуже, що там намальовано, хоч би й натюрморт. Вона намальована для вас, для вашого задоволення. Еротична машина – не та, багажник якої нагадує дупу, а та, до якої вам приємно сісти. Еротична жінка – не та, у якої стирчить бюст, а та, яка до вас посміхнулася, посміхнулася просто так, щоби вам стало приємно.
    – Вибачите, Еріху. Ви вважаєте, щоби жінці знайти гармонію з чоловіком, вона мусить грати, наче амстердамська повія?
    – Ажніяк. Однак у кожної жінки мусить бути образ. Свій образ. Це по-перше. А по-друге – якщо вона хоче бути єдиною, то мусить зробити так, щоби коханець відчув: усе, що вона робить – вона робить для нього. Не для себе, не для гостей, не для білого світу, а – для нього й одержує задоволення від його насолоди. У ліжку теж. Це – еротика. І коли еротична не тільки жінка, але й чоловік, між ними виникає Гармонія. Насолода через прагнення дати насолоду іншому – це рідкість, не чи так?
    – Може... Хоча з усім іншим я не цілком згоден. Гадаю, гармонія не тільки в цьому. Еріху, я забрав у вас безліч часу. Можна, я вам поставлю останні три питання?
    – Прошу.
    – Як я можу пройти у вас курс терапії? Чому ваш годинни йде ззаду наперед? І – що означають ці картини?
    – О'кей, одне по одному. Для того, щоби стати нашим клієнтом, ви маєте визначити навіщо це вам потрібно. Ви маєте ознайомитися з нашими правилами і дотримуватися їх. Це все. А щодо годинника... Знаєте, люди охоче себе обманюють.
    – Ви теж?
    – Звісна річ. От дивіться, мій робочий день триває з дев'яти ранку до шостої вечора. Вранці я, природно, свіжий, після обіду – втомлений, а наприкінці робочого дня вичавлений, як лимон.
    – Не лише ви, доктор.
    – Так-так. А мій годинник йде в зворотній бік, і я це знаю. Приходжу на роботу – а він показує: 18.00. Ну і що? Не вірю. І не почуваюсь, як о шостій годині вечора. Проте в другій половині дня, коли на ньому, наприклад, одинадцята ранку – вірю! Нібито. І почуваю себе так, немов і дійсно зараз лише ранок.
    – Все так просто?
    – Спробуйте. До речі, календарем я обманююся так само, як і годинником – він відраховує дні в зворотному напрямку.
    – Я помітив.
    – Он як?
    – Так. І знаю, що зараз не 11 день місяця Таргеліона 3-го року 69-ої Олімпіади.
    – Навіть так...
    Доктор вмовк і зизом зиркнув на Генрі.
    – Ви... ви там буваєте?
    – Так, Еріху, так.
    – Хм... Тоді ви зрозумієте, про що я скажу вам далі. До речі, де ви навчалися реінкарнації?
    – В Тибеті. В одному з буддистських монастирів. А ви?
    – В Італії, в Інституті Психосинтезу Роберто Ассаджолі.
    – Приємно зустріти брата по розуму.
    Вони потисли одне одному руки.
    – Отже, Еріху, ми зупинилися на календарі. Чим зворотний відлік може вам допомогти?
    – Бачте, Генрі, я намагаюся розгадати одну річ: у чому секрет Афродіти. Гадаю, він полягає саме в еротичності. Але я в цьому не впевнений. Цей секрет знали жриці. Але з деякої пори я ніяк не можу проникнути в Еллінський шар далі вісімдесят дев'ятої Олімпіади. А на той час Храм був вже зруйнований...
    – Який Храм?
    – Афродіти, звісно.
    – Афродіти?
    – Афродіти Понтійської, в Борисфені. Там мистецтву кохання, мистецтву володіти чоловіком жриць навчала экзархиня Метродора.
    – Еріху... Ваше ім'я...
    – Нокосфен. Ви мене не впізнали?
    – Ні...
    – А я вас упізнав. Правда, не одразу. Ви, якщо не помиляюся, Мастор, син Берта?
    – Саме так.
    – Так... Мастор... ну треба ж... хто б міг подумати... Адже ви були моїм начальником. Я – звичайний гопліт, ви – стратег...
    – Священного загону фаланги Ахілла.
    – Хайре, Масторе! Хай сяє нам Геліос!
    – І не здолає Танатос! Хайре, Нокосфене!
    Співрозмовники знову потисли одне одному руки.
    – О-хо-хо... гарні були часи... А пам'ятаєте, як ми з вами побилися об заклад випити цілу амфору іонійського мускату?
    – Цілу амфору? Ні...
    – Шкода, шкода... А згадайте, як ви злякали архонта Аристоніма, коли вперше йому зателефонували? Він тоді вирішив, що чує голос Зевса...
    – Ну, як же, як же. Звичайно, пам'ятаю.
    – Негарно, Генрі, негарно... Ці ваші витівки з телефоном... Хіба вас не попереджали, що звідси туди знання переносити не можна?
    – Я зробив так, щоби це не вийшло за межі острова.
    – Все одно, все одно ви порушили правила. Ну, гаразд. А які божественні в Метродори були дівчатка! Пам'ятаєте?
    – З картини видно, що Нокосфен уподобав Вікарію Ольвійску?
    – Так, я був у неї закоханий... Але на жаль, ніколи з нею не був. Вона відмовила мені в патронаті. Я вирахував ким була Вікарія в наступних інкарнациях – одаліскою в Трапезундському гаремі; царицею Есфірь; дружиною Сандро Боттічеллі Симонеттою Веспуччі; графинею дель Капріо; мадам Рівьєр де Соркенвіль...
    – От що означає ця колекція картин...
    – Так. На них усіх зображено ту ж само жінку – Вікарію Ольвійську. Цікаво, хто вона зараз? Ви з нею були?
    – Ні з нею, ні з якою іншою жрицею. Однак на найближче Свято Трьох Богинь домовився з Філоміною Вегою.
    – Філоміною? Театральною альфою Борисфену? Що ж, гідний вибір, гідний.
    – Спасибі.
    – Ви вже були коли-небудь, на Святі?
    – Ні.
    – І з жрицею ви не були... Шкода, значить вам теж не відомий секрет Афродіти.
    – Ні, не відомий.
    – Що ж, ви його, ймовірно, скоро спізнаєте. Генрі, зайдіть після Свята, розкажте... Можливо, нам удасться з'ясувати, чому навчала своїх дівчат Метродора? І ще...
    – Що?
    – Чи знаєте ви, які три жертви вони складали на Святі?
    – Жертви? Ви маєте на увазі, що це можуть бути людські жертви?
    – Так. Саме на цьому Святі в жертовний ботрос вони скидали убитих. Невже це такий ритуал? Шануй Зевса не понад демона, та Ероса паче смерті... Не хотілося б вірити, що ключ від скриньки Афродіти – смерть. Генрі, як ви гадаєте?
    – Гадаю, смерть тут ні до чого.
    – Хочеться вірити, хочеться вірити.
    – Що ж, Еріху, спасибі. 
    – Радий був з вами зустрітися. Приходите!
    – Обов'язково прийду! Щасної Долі, Нокосфен!
    – З добрим щастям, сину Берта! Привіт архонту Аристоніму! І обережніше на Святі! Ні в якому разі не відкривайте своє обличчя – це може бути небезпечно!

 

            4. Напередодні

   До Свята лишалося десять днів. Щоранку Оксана йшла в студію Ціммермана, потім цілий день мучилась з "Болеро", а вечорами Генрі навчав її реінкарнації. Дівчина виявилася здібною ученицею і, схоже, засвоїла усе, що слід знати для занурення в Минуле. Правда, іноді вона не влучала або ж не пам'ятала те, що з нею там відбувалося, але Генрі не хвилювався – він знав як у потрібний день підтягти її струнки.
    Отак ці десять днів і проминули.
    Але... Одна маленька деталь: якось випадково Генрі побачив Оксану, що виходить з чорного “Audi”, того, із затемненими вікнами і дипломатичними номерами. Що ж... він узяв себе в руки і знову ні про що питати її не став. Поки що не став. Не став він питати і про те, звідкіля це в балерини раптом з'явилося стільки грошей. І що вона мала на увазі, сказавши "Я врятую свою країну".
    Генрі все це обов'язково з'ясує. Пізніше. Ще не час. Вона поки не його. Він не має на неї аніякого права. Поки що.
    Однак чекати лишилося недовго.

 

            5. Свято Трьох Богинь


    Генрі розбудив Оксану з першими променями сонця, посадив у машину і рушив.
    Місто ще спало. Вихідного дня Зальцьбург міг собі таке дозволити.
    – Як настрій? – звернувся до дівчини журналіст.
    – Бадьорий, – позіхнула та.
    – Тоді в мене до тебе два питання. Такі, ніби й дрібниця, але для мене це важливо. І постався до цього...
    – Умгу... – відповіла вона, жуючи “Снікерса”.
    – Перше: ти впевнена, що хочеш потрапити на Свято?
    – А чому я маю сумніватися?
    – Чорт же знає цих греків... а раптом вони... як навіжені... все-таки складали людські жертви?
    – І ти боїшся, що цією жертвою можу бути я?
    – У мене якесь дивне передчуття... Таке... не можу пояснити.
    – Еге! Ти боїшся, що мені там хтось сподобається і я не повернуся, так?
    – Ні, повернешся ти в будь-якім випадку, щоб там не сталося. Але... ти ж станеш старшою.
    – Та ну?
    – На дві тисячі п'ятсот чотири роки.
    – Ураган! І тоді мені буде... скільки ж там років? Жах, – засміялася дівчина, – я згодна. А тобі з такою бабусею, нічого? По кайфу?
    – По кайфу. Адже я все одно старший.
    – Тоді давай друге питання.
    – Друге буде таке. Сьогодні... хм... схоже закінчиться наш з тобою... е... платонічнний період.
    – Не факт.
    Генрі посміхнувся.
    – Можливо. Я, про всяк випадок, про безпеку.
    – Ну... у двотисячіпятьсотлетньї бабусі вже давно клімакс. Отже, не залетить, – пирснула дівчина.
    Машина завернула у ліс. Незабаром ледь помітна дорога звузилася до розмірів авто й уперлася в густий чагарник. Далі шляху не було.
    Журналіст заглушив двигун, витяг із багажника намета, пару спальників, рюкзак, завдав це все на плечі і повів дівчину до того, знаного лише одному йому, місцеві, де їх ніхто б не сполохнув. Ніхто, окрім сонячних зайчиків – вони навперейми один з одним все сідали і сідали на ще вологу м'яку травицю; легкий вітрець здіймав їх догори, але вони знову сідали, лиш для того, щоби знову за мить злетіти і впасти на новому місці.
    Генрі зняв рюкзак. Червневий ліс звучав мажорно, урочисто: в нижній октаві гуділи дикі бджоли, в середньому регістрі шелестіло листя, а високо в кронах закоханий соловей висвистував "Баркаролу":
Вьітє-єєє-є... Іть-трлььь-льььь-лььь... Іть-чін-чін-чін-тьо-тьо-тьо-тьо-і-і! І–тьо-тьо-тьо-тьо-тьо-ль-ль-ль-ль-ль-ль...
   Генрі поставив намет і постелив там спальники.
    – Мадмуазель Себринко, час настав, ви готові?
    – Як тут гарно!
    – Що ж, почнемо, мабуть.
    Журналіст заліз у намет і покликав туди дівчину. Потім дав їй щось брунатне, схоже на сушений гриб.
    – На, жуй.
    – А це ще що за глюкоген?
    – Корінь. Корінь хеоської мандрагори. Йому дві з половиною тисячі років.
    – Тоді він, напевно, отруйний?
    – Не бійся. Цей корінь мені колись допоміг уперше зануритися в Минуле.
    – У..у..у, який морщений, на людину схожий. Звідкіля він у тебе?
    – Буддійський чернець дав, той, хто навчив мене реінкарнації. Але попереджаю – це наркотик. Причому дуже міцний.
    – Стій, а я не стану наркоманкою?
    – З одного разу ні. А на другий – більше взяти ніде. Жуй.
    – А ти?
    – Мені не треба. Жуй, не бійся. Тільки жуй довго, повільно. І не ковтай – його сік має розчинитися в слині.
    Дівчина з недовірою понюхала корінець... ще раз понюхала... не відчула нічого підозрілого, наддкусила шматочок і почала поволі його жувати.
    – Гмм... Несмачний якийсь...
    Сонячні зайчики застрибали швидше.
    Оксана лягла на спину. Кріз вхід до намету їй було добре видно, як золоті цятки то розліталися в різні боки... то знову спліталися в хоровод... і стрибали! стрибали! стрибали!.. Ліс зазвучав серенадою зеленого вітру – а десь там угорі соловей все витьохкував і витьохкував:
Вьїте-є-єє... Іть-трлььь-льььь-лььь... Іть-чін-чін-чін-тьо-тьо-тьо-тьо-і-і! І-і-тьо-тьо-тьо-тьо-тьо-ль-ль-ль-ль-ль-ль...
    Ватяна, квола невагомість огорнула тіло дівчини... воно стало гойдатися... гойдатися... гойдатися... Думки кудись одійшли... і їхнє місце заповнила прозора... волога... тиша...
    Оксана заплющила очі. Під повіками забігали кружечки – лазурові, жовті, сірі... Раптом вони зупинилися і вишикувалися в цифри –
                                            23
Й одразу розсипалися на багато блискучих порошин... замерехтіли... запульсували... заграли... і окреслили контури двох, що стоять одна за іншою двійок:
                                            22
Ні... це навіть не... це зграйка птахів над дзвіницею Санта Марія дель Фьоре... а в соборі зараз папа Римський... яка ж гарна... Флоренція... трошки паморочиться голова... але ж так і мусить бути... Коли це двійка встигла перетворитися на одиницю?
                                            21
Цифри... двійка й одиниця... стали жовтаво мерехтіти... і через якийсь час засвітилися... яскраво... спалахнули – і зникли. Начеб їх і не було. Начебто... не було... нічого... такого, що було...
                                            20
тоді в Монте Карло... на прем'єрі "Дон Кіхота"... з Баришніковим... Куди ж він зник? Баришніков? Куди зникли цифри? А... От... з'явилися... ні... не з'явилися... вони завжди там були... під повіками... у театрі Бежара...
                                            19
а ось і він... Моріс Бежар...
поплив...
і враз...
розчинився...
та ні... ось же він – стоїть на сцені і... грає на арфі... а ми довкола нього танцюємо... Ні, неправда... чому Бежар грає стоячи..?
                                            18
... у нашій балетній школі... на випускному... коли я танцюю Попелюшку...?
от-от задзвонить годинник... і його стрілки зупиняться на цифрі
                                            17
Ні...
                                            16
не правиль... но...
                                            15
і навіть не 
                                            14
а
                                            13
так-так 
                                            12
трамвай 12-го маршруту...

... жовтий... великий... 9... з величезними... вікнами... будинок... навпроти... 7... Танька... на четвертому поверсі... пам'ятник Пушкіну... між двох вікон і чотирьох колон – на четвертому...4... не поспішаючи... кудись... пливе човен... 3... Мама! Дивися! Ну дивися ж! Дельфін! Два дельфіни! 2... Он! Оно там! Ні, вже один... 1... Давай його здоженемо! А то він втече! Пусти мене! Я... Чому стало так темно? І чому мене ніхто не рятує? Адже за мною мусить пірнути тато... мокрий... потрібно щоб він розчинився... наче цукор... ні, як... білий... білий-білий... куди ж він... весь... розсипався...
навколо... чомусь зелений... пісок... такий великий... куди поспішаєш? і клешні наставив ...
ось зараз я візьму тебе й зловлю... за...
А куди зник дельфін? Куди
усе зникло? Чому нічого
нема? Адже я є? Є,
тільки дуже тісно...
І дуже темно...
Нічого немає.
І нічого...
Нічого
немає
нема
ані
чо
го
ні
...

                       ***

    У цей шостий, останній ранок Великих Діонісій, на світанку першого дня місяця Гекатомбеона – дня Свята Трьох Богинь – Селена закликала до себе сестру Еос як ніколи рано, і Ніч, піднявши над обрієм покривало зоряного оксамиту і підстьобнувши четвірку чорних своїх коней – відступила. Ледь освітився схід – там Гелиіос уже одягнувся у свій золотий хітон, запряг вогненну колісницю і вже от-от жбурне першу жменю сонячних бризок на заколисану Гіпносом Землю.
    А саме тому – Масторові, синові Берта, стояти на сторожі лишилося не більше трьохсот змахів змахів весел трієри, що постала на обрії і взяла курс на Борисфенську затоку. Про корабель, що везе вино із Мілету, маслинову олію з Родосу, гіматії з Афін, парфуми з Дельф, новини зо всієї ойкумени і, демони знають що ще, дозорцю належало негайно сповістити про це емпорій. Але воїн не поспішав: дозволив собі ще трохи помилуватися чарівливою грацією корабля. Змахи весел заворожували, полонили... Уже постав чітко ніс судна – голова усміхненого дельфіна. Мастор кинув на море останній погляд – і тричі вдарив у гонг. Таким же гонгом сповістила про своє прибуття трієра – і якби син Берта дав сигнал хоч на мить пізніше, зле б йому довелося – але богиня Доброї Долі Тіхе вчасно скерувала руку стратега до гонгу.
    Сигнал ще не втих, як на пристань з усього духу кинулися раби: за звичаєм Понту Евксинського ті троє, хто всигнуть до корабля першими, отримають по повному кіафу нерозбавленого вина, а от останні – батога. Якщо трієра приходить удень, ця подія перетворюється в "малі Олімпійські ігри": на пристань виходить все місто – посміятися з рабів, які за сигналом наварха штовхаючись і волаючи, збиваючи одне одного з ніг, мчать до корабля по жаданий ковток мускату. Але надто ранній спринт полонених візантійців, варварів і засуджених на рабство еллінів потішив лише команду трієри і дозорця Мастора, сина Берта. Хоча ні, був тут ще один – гопліт Смікрій, прозваний за уїдливість – Гастритом, і його з'ява сповістила про кінець чергування для сина Берта і початок його розваг у День Свята Трьох Богинь.
    Подрімати після безсонної ночі Мастору вдалося недовго – удари литаврів, гучні, урочисті, пролунали здалеку і, наростаючи, наблизилися. Вигуки, свист, дифірами швидко прогнали сон і виманили стратега на центральну площу – Агору Амазонок.
    Здавалося, на ній зібралось все місто: чоловіки в довгастих святкових гіматиях, жінки в яскравих кладчастих платтях, слуги в легеньких хленах і навіть бритоголові раби в куцих хламідах спостерігали за весільним походом. У першій, запряженій четвериком колісниці сидів Зевс – архонт Борисфена Аристонім. Його ще не захриплий голос можна було почути навіть крізь гуркітливі литаври:
    – З добрим щастієм, мерзеннії пігмеї! Ну що, дочекалися ви на мене? Будь ти чи раб чи будь ти вільний – для кожного утішний Бога образ! Що може бути приємніше для погляду!?
    – Геніталії! – пролунало з юрби під реготання агори.
    – Евое!Евое! – викликнули, вітаючи Зевеса городяни.
    – Евое! – заплескали в долоньки городянки.
    – Нестриманим словам і безвір'я сліпоті приходить злий кінець – продовжував грімкотіти Зевес. – Від смертних терплячи наругу, одначе мушу визнати, що краще, аніж хтиві гінікеї, ніщо так дійсно, не чарує очі. О, славетний бій монади з фалосом! Благословенний будь!
    – Благословенний будь у шлюбі, в гамосі! Благословенний будь! Хвала добру і честі! – залементувала екзархиня храму Афродіти Метродора, яка зображала дружину Зевеса – Геру.
    Вимощеним битою керамікою шляхом колісниця Зевеса проїхала повз Мастора. За нею простували інші Боги: зі шлюбним смолоскипом охоронниця домашнього вогнища – Гестія, з яблуком в одній руці і голубом в іншій – світловолоса Афродіта, поруч –її чоловік, кульгавий Гефест. За Гефестом йшли – юний Гіменей з лірою, козлоногий Пан зі сірінгою, Гермес в крилатих сандаліях, у вінку з золотого колосся і червоних маків – Богиня родючості Деметра. Нестямно кидав у юрбу стріли з курячого пір'ям пустун Ерот, Аполлон бринькав на кіфарі, йому підспівувала, до речі, не в такт, пухкенька Гармонія – гетера на прізвисько "Сарабанда".
    Однак Філоміни в низці "богів" не було. Афродіту зображала молоденька дружина ойкіста Поліксена – Міка.
    А от і колісниця з героями дійства – нареченим, гладким гендлярем із Мілета Іданом та його обраницею – жаданою, похітливою, знаною чи не кожним міським жонолюбом гетерою Археполою на прізвисько "Гузиця". За що їй дали таке прозвисько? Може, за надмірно пишні груди? Евое, евое... Так, чудова була подружка. Чи знав про її минуле наречений? Як не знати... Але чи то його уштрикнула стріла Ерота, чи, що більш імовірно, багатий посаг зупинив на гетері вибір торгівця... А, власне, у чім річ? Майже усі дівчата, навіть амазонки, заради посагу деякий час служать Афродіті – "у любові на цім поприщі стають вправні, досвідчені, ніжні, тим більше бажані чоловікові".
    Так міркував Мастор, син Берта, перевівши погляд з молодих на те, що відбувалося за їхньою колісницею. А за нею – у довгому зеленому гіматії, з тірсом в одній руці і канфаром вина в іншій, оточений співаками фаллічних пісень – сатирами і менадами – гордо прямував Бог усього сущого в душі – Діоніс. І сатири, молоді городяни, і гетери-менади були геть голі. Лише обличчя їхні ховалися за масками або до невпізнанності вимащені виноградною гущею.
    "Може, Філоміна серед них? Ота, здається, схожа... так, і он ота..."
    Думку стратега увірвав хор, який ревнув оду:
   
Що миліше є в німфеї?
Ну, звичайно, гінекея!
Евое! Евое!
Ну, звичайно, гінекея!


– заволали сатири.

Молодого хто не знає,
Фалос чий усіх лякає
Евое, евое!
Фалос чий усіх лякає!

– вторували їм вакханки під тюлюлюкання і свист юрби. Так... Городян завжди славилася гетерофілією...

Якось я зустрів менаду,
Там гігантськая монада!
Евое! Евое!
Там гігантськая монада!

– не вщухали сатири.

У сатира фал величний,
Але геть адинамічний!
Евое! Евое!
 
Але геть адінамічний!

– верещало півколо вакханок, супроводжуючи свій спів недвозначними жестами.

    Мастор озирнувся: майдан заповнили обличчя – знайомі і незнайомі, безбороді і зморшкуваті, чорновусі, губаті, броваті, квадратні і трикутні, горбоносі, загострені, округлі... Чоловічі обличчя були радісні і привітні, а жіночі!.. Жіночи! О, Боги! Їхні личка, як би тишком-нишком, – сяяли! Сяяли фальшивою сором'язливістю, а насправді, і це ні для кого секретом не було – чеканням на нічне божевілля. Які ж вони були прекрасні, ці личка! Тільки раз на рік, в останній день Великих Діонісіїв, на Святі Трьох Богинь жінкам дозволено брати участь у "соромітностях". Хоча... зараз, наприкінці шестидесятих олімпіад, усе це вже не вважалося таким соромітним, як раніше.
    Весільна процесія, очолена Зевсом і завершена трьома рабами, що несли величезного, обтягнутими бичачими шкірами Фалоса, зупинилася біля жертовного вівтаря Храму Афродіти. Вівтар був поруч зі Храмом, на теменосі, за десять кроків від Мастора, і йому, що зміг проштовхнутися крізь юрбу, було добре видно, як після трикразового возливання на жертовний камінь вина і позбавлення життя на голуба, молоді підійшли до екзархині Храму – Метродори. Верховна жриця опустила їм на голови свої долоні й у тиші, що настала, далеко пролунало її заклинання:
    – О, мати-земле Кібело-Геє! Благослови єднання гендляра Ідана з німфеєю його Археполою! О, Всемогутній Зевсе! Відведи грім і блискавки від їхнього будинку! О, високоповажна Геро! Прихисти цей шлюб своєю егідою! О, красуне Афродіто! Огорни їхні серця коханням! О, ясноока Деметро! Пішли спілці цій плодючість! О, шляхетна Гестіє! Запали своїм смолоскипом їхнє вогнище! Батьків Еллади сину і дочко, Ідане й Археполо, ви є відтепер чоловіком і жоною! З добрим щастям! Не осоромите славу предків однокревних! Підтримкою будьте ви одне одному нині, а на схилку літ розрадою і лікарем! О, громадяни! Відзначимо єднання сеє гідним вигуком!
    – Евое! Евое!! Доброї долі!!! – ревнула юрба і закидала молодих оливками та фініками.
    Наречений і наречена підійшли до ботросу – глибокого жертовного колодязя. На знак прощання з минулим вони мали кинути туди що-небудь зі свого вільного дошлюбного життя.
    Торговець одчепив од пояса свого улюбленого, рясно помальованого сценами оргій келиха і під жарти менад ("Стривай! А раптом ще знадобиться?!") – жбурнув його в колодязь.
    Колишня гетера вийняла куценький прозорий хітон – так-так, саме той, робочий – помахала ним над головою – гукнула: "Агов, ви! Пріапічні юнці! Сто медуз на ваші кінці!" – і кинула його слідом за кухлем чоловіка.
    На цьому весільний ритуал завершився.
    Процесія рушила до будинку молодих, де рабиня вже давно приготувала оргастерій (яким, до речі, їм доведеться скористатися не одразу), а слуги накрили стіл.
    Тим часом свято тривало – місто нагадувало пташиний базар. Від цієї години вільними були всі, навіть раби, навіть ув'язнених на Свято Трьох Богинь випускали на волю. Так що там в'язні – навіть жінки до світанку вважалися вільними...
    Доки сонце не зійшло надто високо, за неписаним звичаєм острова чоловіки заходилися "водити козла" – гуляти по агорі навколишніми вуличкам. І зустрівши кого-небудь зі знайомих (а знали на острові усі усіх) вони відразу підходили до найближчого виноторговця. Кого-кого, а виночерпів було повнісінько всюди – лише ступи крок – до амфор, гідрій, кіліків, фіалів; зазирни до мускатарію, або ж сядь просто неба, і вмить – за п'ять бронзових дельфінчиків чи один срібний обол одержиш повний фіал вина. Розбавленого, звісна річ. Хто ж п'є мускат нерозбавленим? Тільки варвари... За обол можна було вторгувати не лише фіал, але і цілий канфар вина, однак тут торговець доливав його водою не дополовини, а в пропорції одна до трьох.
    Геліос сягнув зеніту. Від спекотного, що огорнув всіх і вся, його подиху Мастор із друзями – Ксенофонтом і Севієм – вирішили рятуватися в прибережних хвилях Понту на чоловічому пляжі – Посейдонії. Жіночий пляж, Афродітій, менший за розміром, був по той бік острова, на лимані, там, де в Понт впадає Гіпаніс, але сьогоднішній день – особливий, і жінкам не лише дозволялося заголити своє тіло на Посейдонії серед чоловіків, але й неухильно це рекомендувалося. І еллінкам і варваркам не треба було пояснювати, що таке "неухильно рекомендувалося" – виявлена в цей день на своєму жіночому пляжі "сирена" підлягала б ганебному остракізму як відступниця від святого ритуалу. Ритуалу, що, утім, відбудеться лише після заходу сонця – ритуалу пожертви Трьом Богиням – Богиням землі, родючості, і полювання – Кібелі, Деметрі, Артеміді.
    Друзі зійшли до берега.
    Такого... гм!
    Від того, що вони там побачили, можна знепритомніти – довкола були оголені жінки!! Білотілі гіперборейки, бронзові скіф'янки, смаглянки-кіммерійки, округлі, наче амфори, і гнучкі, неначе рибки – еллінки, сарматки, таврійки, подібні до муз, чи, немов трієри, розгонисті – амазонки і німфи, харіти, мойри, нереїди, неприступно звабні, з прихованими за легкими лляними масками чи густим виноградним жомом личками, і саме тому ще більш бажані; поодинці, по двоє, по троє – вони походжали вздовж берега, полежували на пісочку, хлюпалися у хвильках, підставляючи свої тіла під бриз безтурботного моря – навкруги, скрізь, усюди, куди не глянь – були оголені жінки!
    О, демони! Що за кара! Ритуал свята – наказ архонта, ритований на свинцевій пластині і виставлений для загального огляду категорично забороняв у цей день чоловікам до заходу сонця вдаватися до любовних утіх... Як з дружинами або ж з гетерами, так і зі своєю статтю.
    Але наказ не забороняв жінкам утішати своїх подружок і, чи то на помсту чоловікам за нерівноправність в інші дні року, чи то відчувши особливий, ні з чим не зрівнянний аромат безкарної безсоромності (обличчя ж невпізнанно приховані під виноградною гущею), то там, то тут кілька жіночих парочок удавалися до лесбійських пестощів, здавалося б, не звертаючи аніякої уваги на десятки палаючих, ошелешених, живцем пожираючих їх упритул і нишком здалеку чоловічих очей; а насправді, ще більше розпалюючись від приголомшених фізій оголених Гераклів і ганебно відстовбурчених на всі боки фалосів. І лише уїдливі шпильки зганьблених гедонічним табу городян трохи тамували їхній соромітний запал:
    "Агов! Німфо! Твоя подруга, здається, уже висмоктала геть твої груденята! Скажи їй, нехай на ніч залишить мені все інше!"
    "Друзі! Зверніть увагу на цю Сапфо! Чи не нагадує вона вам Артеміду верхи на козі?"
    "Слухай, крутобока гідріє! Якщо після заходу сонця ти так само віртуозно зіграєш на моїй флейті, як оце зараз... хе-хе... бринькаєш на мандолі своєї пасії, я дам тобі стільки оболів, скільки... ге-ге-ге... влізе у твою... хе-хе... сама здогадайся, куди!"
    І тільки цілющі води Понту Евксинського могли охолодити розпарених хмільним вином і незвичайним видовищем чоловіків від сороміцьих прагнень – Мастор, Ксенофонт і Севій вирішили попірнати. За ними в море потяглися їхні товариші, також, як і вони, гопліти священного загону фаланги Ахілла – Темістос, Нокосфен, Посій.
    Друзі занурилися в блакитну млу. Пурхнули навтьоки ставридки; вуж-бичколов, схопивши одну з них, завихляв до берега, де за ним незграбно кинувся, невідь де взявшись, п'яний півень, і бідному вужаці довелося випустити рибинку і шаснути в прибережні очерети.
    Воїни пореготали з невдахи-півня і зайшли у воду до шиї. Красуні-медузи, понуривши голівки, заквапилися на дно; на обрії навколо якогось сміливця, що заплив на п'ять-шість стадій, вигравала зграйка дельфінів; біля берега ситі чайки лінькувато сварилися, і, здавалося, вважали нижче за свою гідність звертати увагу на нетверезих громадян і громадянок емпорію Борисфен, які бовталися в Понті, а також і численних гостей міста, що прибули на Свято Трьох Богинь з Ольвії, Тири, Феодосії, Херсонесу і навіть Пантікапею.
    – Там щось трапилось, – вигукнув Темістос показуючи на гурт чоловіків, що столи під берегом у воді і гомерично реготали.
    Друзі підійшли ближче.
    На невеликому плотику, заклавши за голову руки, лежала молода оголена кіммерійка. Струнке тіло з пружними грудьми, було відкрите поглядам чоловіків, що її оточили, однак ту частину її фігури, яка дає натхнення поетам, затуляла спідня підв'язка. Колінами дівчина затисла ніжку кіліка, куди виноторговець долив мускат і, помітивши Мастора з друзями, оголосив умови гри:
    – Доброго щастя, брати во плоті! Увага! Той з вас гідний еллін, хто звільнить цю німфу від її мізерної ганчірочки, прилине губами до кіліка, вип'є з нього це прекрасне дорійське вино і силою волі стримає свого фалоса у непорушному стані безкоштовно отримає – ще вина, солодке видовище милої гінекеї, а також повагу товаришів. Але тому невгамонному соромітникові, хто не здатен упокорити свого хтивого пріапа, і той, не підкорившися наказу хазяїна, зрине до хмар – доведеться заплатити за вино потрійну ціну! Хто? Хто справжній господар своєї зброї? Є тут такі? Може ти – Ксенофонте? Чи ти – Посію? Вперед! Сміливіше, воїни, сміливіше! А як себе почуває ваш командир? Га? Чуєш, стратеже?
    Нокосфен ляснув Мастора по плечу:
   — Сине Берта! Гетери захоплюються стрімкістю твого асолу. А чи зможеш ти його приборкати своїм наказом?
    Мастор почухав потилицю.
    – Випити вино з між ніг такої менади, тримаючи кинджал у піхвах – задача не з легких. Невже по допомогу кликати Гермафродита? Однак-таки, Ноксофику, я ризикну. Уперед!
    Під регіт і жарти глядачів стратег підійшов до дівчини, став, занурившися у воду по груди, перед нею на коліна, відкинув зубами спідну підв'язку – і припав губами до кіліка. Запаморочливий кучерявий трикутник (як не силкувався Мастор на нього не зиркати) сумірно з тим, як посудина порожніла, а німфа поверталася боком, ставав ближчим... ближчим... виразнішим... і наочнішим. А коли той кілік спорожнів – дівчина пирснула – трошки задерла ніжку – і вхід до її блудного Едему постав перед Мастором з усією його зухвалістю... Кокетка попестиила себе долоньками по стегнах – засміялася і тицьнула воїна колінцем в чоло.
    Син Берта підвівся на ноги – і над водою зринув його високий фал.
    Чоловіцтво заіржало й зааплодувало.
    – Браво, мій друже, браво! – вигукнув виночерпій. – Тепер ми всі знаємо, що ви – справжній чоловік! Хіба ж така репутація не варта трьох оболів? До речі, будьте ласкаві мені їх негайно принести. Хто наступній, здається ви, мій друже?
    Ні Темістоса, ні Нокосфена, ні Посія, ні Ксенофонта з Севієм не оминула доля Мастора – їхні фалоси так само не підкорилися своїм хазяям і зрадливо потяглися до заповітного лона. Адже жоден фалос Борисфеніди, жоден фалос Еллади, жоден фалос Ойкумени не є рабом свого пана, а живе власним, вільготним життям, коли слухаючися, а коли й не корячись тому, хто намагається ним повелівати.
    Друзі вийшли на сухе.
    Подих Геліосу вже не здавався таким спекотним. Мастор обійшов увесь Посейдоній – Філоміни ніде не було. Кілька разів йому навіть здалося: он! ну оно ж вона!.. Однак обличчя дівчат були ретельно загримовані, а їхнї форми... О, форми! Богинь! Сину Берта – дочекайся ночі!
    Раптом загуркотіли литаври. Здійнявши хмари пилюки, з вереском, танцями, виспівуючи осоружні оди і фалічні куплети, до пляжу присунула весільна компанія, яка завершила шлюбний бенкет. "Боги" спустилися з "Олімпу" і змішалися з п'яною і безсоромною юрбою. Ледь ступивши на прибережний пісок Зевес-Аристонім, Гера-Метродора, Гестія, Афродіта, Гіменей, Гермес, Деметра, Ерот, Гефест, Діонис, Гармонія, Аполлон, не кажучи вже про братію сатирів та менад, навіть і гадки не мавши затулити чим-небудь свої брунатні од вина і сонця фізії, одразу скинули з себе хламиди і спідні підв'язки.
    Але двоє лишалися одягненими – Архепола і її наречений, утім, уже не наречений, а чоловік – Ідан.
    Овва! До них відразу збігся весь пляж – адже зараз станеться Щось! Оооо! Ого! Зараз почнеться Оживлення Німфеї! Таїна Наснаження Порожнечі! Церемонія позбавлення нареченої гімени (а вже з дівотництвом, хе-хе, в гетери було все гаразд).
    Аристонім здійняв руку:
    – Громадяни! – відлунився пляжем його бас, – чи вам не знати, навіщо Боги повелівають смертним одружуватися?
    Громадяни недвозначно засвистіли.
    – А я вам так скажу, – продовжував архонт, – шлюб, це реєстрація випадкового зв'язку, який потім поіменують так: Доля.
    Публіка засміялася.
    – Молода Гузице, – гудів Аристонім, – о, пробачте, молода Архепопо, та тьху знову! молода Археполо, піймала за гузно свою Долю – високоповажного Ідана. І відтепер їх гузна будуть належати одне одному.
    Публіка реготнула знову.
    – Але яка ж користь Археполі з Іданової сраки? Га? Такій жагучій шанувальниці чоловічих фалосів? А, отже, Археполо, не забувай: відтепер фалос твого чоловіка – твоя власність. Він твій і лише твій. І не наснажити йому більш аніякого іншого задка чи передка.
    –Га-га-га – не вгамовувалася юрба.
    – Але й розважливому Іданові здорово поталанило! Хто з нас не побажав би красуню Археполу? – ("У-у-у-у-у!") – Однак відтепер її гузно і все, що там у неї з іншого боку, – все! все буде належати Ідану, лише Ідану і нікому більш! – (Юрбою проскочили саркастичні хихоньки). – Ну, хіба що ще Зевсу... – (Аристонім-Зевс витримав паузу) – і тому гідному чоловіку, чийого вигляду набуде цей Велелюбний Володар! З добрим щастям!
    Мова архонта потонула у свисті і реготі громадян.
    Наречений підняв руку:
    – Друзі! – почав він, дочекавшися тиші, – я вдячний праматері Кібелі, я вдячний Богиням долі – добросердій Тіхеї і заступниці Немезіді, я вдячний Афродіті і сину її, стрільцеві Еротові, за те, що вони пов'язали мене з прекрасною Археполою. Вона тепер моя дружина!! Так! І на цьому все!!! О, великий Зевсе! Я хочу, щоб ти чув! Слухай і пам'ятай! І передай всім іншим: того чоловіка, чийого вигляду ти набудеш, прийшовши до ліжка моєї дружини, того мерзотника, я наснажу в сраку так, що йому мало не буде! Так! А потім відірву йому яйця і викину в жертовний ботрос! Усе!
    – Ой-йо-о-о-о-йой! Евое! Хайре!! – засвистіла юрба і заляскала в долоні.
    – Яйцявботрос, яйцявботрос, яйцявботрос! – заверещала якась вже геть тицьнута менада.
    Знову загуркотіли литаври: бу-бум-м-м-м! ба! бу-бум-м-м-м! ба! бу-бум-м-м-м! ба! ба! ба!
    – Ор-гі-я! Ор-гі-я! Ор-гі-я! – почала скандувати публіка.
    Наречена здійняла до неба руки... на мить завмерла... розстібнула защібку – і її хітон упав на пісок.
    Так, поталанило Ідану... – його оголена дружина туманила розум, як ніяка інша. Чи це лише так здавалося? Оголені чужі дружини завжди туманять розум, як ніякі інші...
    – Ор-гі-я! Ор-гі-я! Ор-гі-я! – не вгавала юрба.
    Така вже традиція: той, хто узяв собі дружину в день Свята Трьох Богинь, мусить перемогти її Недоторканність, Наснажити її Порожнечу на очах у всього міста – урочисто і відверто.
    Архепола підійшла до нареченого, повільно зняла з нього гіматій і постелила його на піску.
    Юрба покинула скандувати і півколо менад заспівало "Оду Цнотливої Німфеї":

О, юнаки, прощайте ви навіки!
В Едем любові я іду від вас! 
Законний чоловік лише довіку
Терзатиме мене в північний час! 
Богам завгодно, щоби я, німфея,
Була у нього відтепер одна,
То ж принеси ти жертву Гіменею – 
Візьми мене! І випий всю до дна! 

    Ідана довго просити не довелося. Як голодний леопард він наскочив на свою лань, жбурнув її на пісок і стрімко встромив у неї фалос.
    – Е - у - е! Е - у - е! Е - у - е! – заскандувала публіка в ритмі рухів, що, зрештою, тривали недовго – надсадний лемент нареченого сповістив про його перемогу над недоторканністю (о, так!) Археполи і Наснаження її Порожнечі.
    Десятки рук підвели молодят з піску, потягли їх до моря і на рахунок ена! - віо! - тріа! – жбурнули у воду. У Понт кинувся весь пляж – злякані чайки з пронизливим ячанням чкурнули від юрби, що геть зсунулася, як вони подумали, з глузду.
    Геліос завис над морем – і це означало, що тільки-но він торкнеться обрію, на центральній площі почнеться – ого! На Агорі Амазонок почнеться конкурс! Конкурс Афродіти! Ті, хто був тверезіший, завчасно зайняли місця поблизу орхестри, а тим, хто запізнилися, довелося шукати вільний подес подалі. Однак привілейовані громадяни могли не поспішати – для них, у тому числі і для Мастора, кращі місця в театроні були розподілені ще з ранку.
    Тим паче міг не поспішати архонт. Його самого, як і усього почету "богів", й досі не було.
    Та ось – гучна компанія, нарешті з'явилалася в одній з вуличок – підійшла – і під вигуки глядачів зійшла на подіум.
    Аристонім підняв праву руку:
    – Громадяни і громадянки Борисфеніди! А так само сластолюбні гості нашого блудного міста! З добрим щастям! Радуйтеся!
    – Хайре! Хайре! Доброї долі! – відгукнулася агора.
    – Ну як промиула днина? га? Діоніса не зобижали?
    – Ні-і-і-і-і! – злетіло над майланом.
    – Диіонісе, ти де?
    – Тут я, мій володарю, тут.
    – Як там у тебе з вином?
    – З вином? Та... хмм... взагалі, за день половина кудись всохла. Сьогодні Гелиіс був, Ваше Громовержество, пекучий, висушив, певно.
    Публіка засміялася.
    – Так, пекучий, – продовжив архонт, – і нічка, схоже, буде не з прохолодних... Ну що ж, громадяни! Отже – я розпочинаю конкурс красунь! Ну ж бо виберемо найчарівнішу, найзвабнішу, найшаленіше-прекрасну гетеру, із найтовстішою сракою і назвемо її – Афродітою!
    – Найтовстіша в мене, зауважила Метродора.
    – Та ну? – Зевес оглянув її стегна, – дійсно... І треба ж... а я думав, що це не твоя срака.
    – Як не моя? А чия ж?
    – Чия? Вона хоче знати, чия! Ви чули? Хооо... Вона хоче знати, чия! Я думав – це ти позичила її у своєї кобиляки!
   Не чекаючи, доки сміх затихне, Зевес махнув рукою Аполонові: "Починай!"
    Бог Краси вийшов на авансцену:
    – Громадяни! Друзі! А так само маври, гідри, гетери, педроси, лесбоси і хламідомонади! Радуйтеся! Дуже давно, ще до того, як Зевес скинув у Тартар свого татуся Крона, той великий Крон відрізав яйця своєму батечкові – Урану. Ну не любили вони батьків, ох, не любили! Що отут зробиш? Ніхто нікого тоді не любив. Отож. Відрізав він йому ці самі яєрли, кров упала в море й утворилася там піна. З неї й народилася Афродіта – найпрекрасніша з Богинь. Побачивши невимовної краси діву, нереїди накинули на її тіло чарівні шати, прикрасили зачіску фіалками і золотою діадемою, почепили у вуха перлові сережки, оповили білосніжну шию електорним намистом і повели на Олімп. Схилилися небожителі перед чаром Піннонародженої, Фіалкоувінчаної, Усміхолюбивої Богині. Ні серед Богів, ні серед смертних не знайшлося нікого, хто би міг протидіяти її чарам – в усіх одразу щось починало ворушитися в душі й у інших, зовсім інших місцях. Ті, хто блукали самотньо, стали з'єднуватися, паруватися, тому що з Афродітою прийшла на небо й землю любов та прихильність одне до одного. Громадяни! Привітаймо ж наших дівчаток, наших жриць, одну з яких ми сьогодні назвемо Богинею Любові, Богинею Зворушіння Душі і Всього Іншого! Радуйтеся! Радуйтеся, муні і куроси! Возрадуйтеся, невгамовні порноси!
    Публіка вибухнула овацією.
    Під гуркіт литавр на сцену вийшло дванадцять німф, дванадцять гетер, одна з яких сьогодні здобуде право назватися Богинею Любові, і, разом з тим, утроє збільшити за свою любов ціну. Усі дівчата були одягнені в однакові куценькі хітони. За умовами конкурсу вони були загримовані так, щоби нікого з них не можна було упізнати – їхні личка були вкриті складним макіяжем з виноградної гущі, брови і вії ретушовані соком чорних маслин, волосся зібране під блискучими, що нагадують корону Афродіти, діадемами. Розрізнити конкурсанток можна було лише за кольором їхніх хітонів і за візерунками барвистих поясів. Дванадцять грацій, дванадцять харит: Трав'янисто-Зелена, Піскова, Сонячно-Біла, Небесно-Блакитна, Гранатова, Місячна, Пурпурова, Маслинова, Шафранова, Кармінова, Бузкова і Зірково-Чорна стали в одну лінію, привітали публіку змахами рук і повітряними поцілунками. Як Мастор не придивлявся, але з'ясувати, хто з дівчат Філоміна, йому не вдалося – Філоміною тут могла бути кожна. Чи ж її серед них взагалі не було. І лише інтуїція, яка ніколи не зраджувала стратегові, підказувала – Вега на сцені! І неодмінно стане переможницею.
    Овації вщухли.
    – Громадяни! – продовжив Аполлон, отже – нагадую умови конкурсу. Ви знаєте, що кожний з вас мав принести сюди стільки грошей, скільки не шкода віддати найкращій красуні світу. І цю красуню оберуть сьогодні не Боги, не правителі, а ви – ви і ваші оболи!
    Публіка загуділа: "Знаємо! Знаємо! Годі базікати, починай!"
    – От нетерплячі гонади! – форкнув Аполон. – Гаразд, перший конкурс. Як відомо, ясноока Афродіта полонила Богів і смертних не лише неземною красою, але й великою мудрістю. Кожній із німф, які тут стоять, було завдання: вигадати притчу, що оспівує розум Афродіти. Ану, уявімо собі: сьогодні, на це свято, Піннонародждена спустилася до нас на острів і почала відповідати на наші запитання. От і послухаємо, як би це собі уявили конкурсантки. Дівчатка! Попутного вам фалоса! Прошу! Піскова німфо, тобі першій слово!
    Дівчина в хітоні піщаного кольору ступила крок уперед:
    – Справа була така. Тільки но Афродіта прибула в наше місто, вона ввійшла у свій Храм, сіла на свій улюблений діфрос і почала чекати відвідувачів. Першим до неї, звісно, прийшов архонт Аристонім. Привітався і почав скаржитися, що громадяни нашого міста заздрять його багатству, його владі, славі... "Як же цих негідників покарати?" – запитав він у Богині. А Афродіта йому й відповідає: "Люби тих, хто тобі заздрить! Вони є кращим доказом, що життя прожите не даремно!"
    Публіка зааплодувала.
    Потім розповіла свою притчу німфа в гранатовому хітоні:
    – Прийшов до Афродіти гендляр Матасій: "Піннорождена Богине! – мовив він, – я знаю, що успішні торгівці радяться з розумними дружинами, але роблять не так, як вони скажуть, а навпаки. Моя дружина дурепа. Пошли мені розумну коханку, щоб я міг з нею радитися, але робити навпаки і в цей спосіб збільшити своє багатство". А Афродіта глянула на нього, як на дохлу чайку, і відповіла: "Дурний Матасію! Зроби простіше! Завжди радься зі своєю дурною дружиною і точнісінько виконуй її поради!"
    В аудиторії пролунав сміх і оплески.
    Наступною вийшла наперед конкурсантка в небесно-блакитному хітоні:
    – Прийшов, до Афродіти стратег священного загону фаланги Ахілла – Мастор...
    Ну нарешті-таки! Ось вона! Філоміна! Її голос!
    – ...і попросив Афродіту зробити його руку такою вправною, щоби його стріли ніколи не пролітали повз мішень.
    – Поганому малаці руки заважають, – вжалила Метродора.
    – А поганій курці яйця, шпигнув її Аристонім.
    – Що в малаки в руці, те в Метродори на язиці! – одрубав із зали син Берта. Севій, Ксенофонт і Посій схвально поплескали стратега по плечу.
    – А Афродіта, – продовжила небесно-блакитна конкурсантка і упритул глянула на Мастора, – й каже синові Берта: "Краще бути поганим стрільцем, аніж гарною мішенню, чи не так?"
    Публіка зааплодувала.
    Так. Німфа Спокійного Неба – Філоміна. Тут не може бути ніяких сумнівів.
    Коли оплески вщухли, почала свою притчу Сонячно-Біла фея:
    – Прийшов до Афродіти Ідан. "О, усмішколюбива Богине! – сказав їй він, – я хочу одружитися. Але ніхто, крім товстелезної гетери Археполи не погоджується бути мені за дружину. Зроби ж так, щоби в мене закохалася найгарніша дівчина Борисфену!" "Ану, зніми хітон", – повеліла йому Богиня. Він ізняв. Афродіта вказала на його маленький, схожий на дощового хробачка, пріап і мовила: "Мрієш зловити золоту рибку? На цю наживку?"
    Публіка заіржала.
    Історія трав'янисто-зеленої німфи була така:
    – Звернулася до Афродіти гетера Архепола: "О, Фіалкоувінчана Богине! Мене ніхто не хоче брати в дружини! Тільки чванькуватий Ідан! Але ж він такий козел! Чи слід мені, вийшовши за нього заміж, відмовитися від любовних утіх з усіма іншими чоловіками нашого міста?" На що Афродіта відповіла: "Якщо чоловік козел – роги для нього – окраса. Нехай пишається демонічною зовнішністю".
    Жінки зааплодували. Їхні оплески стали нагадувати лопотіння вітрил і поступово переросли в гудіння гвинтів – десь над островом пролітав гелікоптер.
   "Ейркрафт Сікорського, двомоторний, канадського виробництва, модель 42-а, впроваджений на озброєння НАТО у вересні 1998 року. Служить для огляду ворожих позицій і виявлення лісових пожеж," – сплив у пам'яті стратега абзац з "Довідника літальних апаратів".
    Генрі розплющив очі.
    У проріз намету над кронами дерев він побачив невеликий зелений гелікоптер.
    Ч-чорт... Так недоречно...
    Генрі озирнувся – всередині намету все було так, як і до занурення – розхристаний рюкзак, розкидані тут і там речі, термос з кавою... Скільки ж минуло часу? Там, на острові – цілий день, а тут? Дивлячись за сонцем – небагато.
    Журналіст глянув на Оксану. Вона лежала на спині. Її напівзаплющені безтямні очі переконливо свідчили, що дівчина перебуває в глибокому трансі. Вона рівно дихала і беззвучно ворушила губами... Що там зараз у Борисфені? Конкурс поцілунків? Конкурс на найзвабніший погляд? Найеротичніший танок? А, може, конкурс лесбійського кохання? Що Мастор прогавив через цей дурний вертоліт? Адже за кілька тутешніх хвилин там можуть проминути години. Так, дивна штука – Час. Тече, як ріка, в однім напрямкові... Пливти проти його руху неможливо – у кращім разі лишишся на місці. Але якщо пірнути, пірнути глибоко, до самісінького дна, і йти цим дном у зворотній бік, йти довго, все йти, йти, йти... допоки вистачить сил, допоки вистачить сміливості, і тоді прийдеш туди, де ти був до себе.
    Так говорив учитель. Так, це Він говорив.
    Генрі знову подивився на Оксану. Її світле майже дитяче личко випромінювало якісь такі невловимі флюїди, від яких хотілося розправити крила і злетіти, злетіти високо-високо! літати... літати... літати... й ніколи не вертатися на Землю... І що я в ній знайшов? Дівчинка як дівчинка, мила, симпатична, наївна. Фігурка, звісно, божественна. Але ж не через фігуру я, здається...
    Погляд Генрі упав на її ноги – перед зануренням вона була в джинсах, але тепер її джинси лежали поруч і стегна дівчини затуляла лише довга, небесно-блакитного кольору футболка, з під якої визирали чорні трусики. Хіба вона сьогодні була в цій футболці?
    Дивно...
    Однак, пора було повертатися на острів. Генрі запнув намет, ліг – і провалився в безодню Часу.
   
                                                ***

    Останні промені Геліоса розчинилися у сутінковій глибині Ночі. Тепер агору з усіх боків густо освітлювали червоно-коралові смолоскипи.
    Конкурс красунь сягнув апогею. Змінюючи один одного, пройшли тури любовних віршів, еротичних пісень, найпікантнішої історії з інтимного життя острова, найдотепнішої відповіді на двозначні питання глядачів...
    Азарт зростав. Тепер дівчата (поки що одягнутіі) демонстрували своє тіло – і важко було визначити, чия еротична пантоміма збуджувала буяння пристрасті дужче і піднімала дух вище. І все ж Філоміна відрізнялася від суперниць – щоразу зала несамовито їй аплодувала.
    Підійшов передостанній тур – конкурс оголеного тіла!
    О, так!
    Дванадцять німф, дванадцять харит скинули із себе хітони, пов'язали на таліях поясочки і під скажене ревисько, стогін і тупотіння публіки зійшли в аудиторію. О-о-о-о...!!
    Личка дівочі лишалися невпізнанні, але Мастор не сумнівався: німфа з небесно-блакитним поясом – Філоміна. Тепер він її вгадав не лише за голосом, але і за невеликими, чисто-білими, так схожими і так несхожими на всі інші, із двома крихітними рожевими цятками, грудьми. Лише... лише ця родимка... її, здається, не було... в Оксани... Оксани? До чого тут вона? Оксана – там, у наметі... Тут – Філоміна... Філоміна Вега...
    Дівчата пройшлися бурхливим одеоном і повернулися на сцену.
    І, нарешті, фінальний конкурс. Конкурс еротичної близькості! За знаком архонта – інакше б юрба розторощила тут все і вся – подіум оточила фаланга озброєних гоплітів.
    Площа Амазонок стугоніла. Дванадцять сміливців, дванадцать доброхітних юнаків продерлися на сцену, скинули із себе хітони і лягли на них так, щоб глядачам було видко їхні безсоромно задерті фалоси. І, поки не виснажилася клепсидра, кожній гетері слід було виснажити якомога більше добровольців.
    Загриміли тимпани і конкурсантки накинулися на свої жертви. Три складові частини жіночої зброї: губи, руки, муні можна було використовувати в будь-якій послідовності, так, як кому заманеться.
    І вони знали, що робити!
    То один, те інший юнак з вигуком: "Кібелі!" відповзав убік і його місце відразу займав наступний, що продирався крізь шерег гоплітів. То одна, то інша дівчина починала раптом нестямно кричати, й агора вторувала їй пронизливим галасом. Такої музики, такого буйства плоті, такого божевілля пристрасті і вакханалії Еросу острів не зазнавав ніколи. Усе, усе довкола просоталося торжеством безсоромності і пахощами похоті. І це було божественно. Божественно й апофеозно.
    Триразово вдарив гонг – час конкурсу минувся. Варта силоміць одтягла од дівчат добровольців, які не встигли фінішувати.
    Під овації глядачів конкурсантки накинули на себе хітони і подалися за куліси.
    Все. Змагання закінчилося. Але натовп ревів і ревів!!! Отже, тепер він довгенько не вщухне – на цілий рік усі жителі міста – і чоловіки, й жінки – мають поживу для розмов.
    І от надійшла мить голосування.
    Розпорядник конкурсу Аполон вивів на авансцену Пурпурову німфу – яка голосом і манерами яка вже надто нагадувала гетеру Дірею на прізвисько "Діаррея" і публіка, свистячи й лементуючи, закидала сцену драхмами, дідрахмами, оболами, бронзовими дельфинчиками. Раби, зібравши гроші, наповнили ними пурпуровий – кольору хітона дівчини –канфар.
    Потім по черзі Бог Краси вивів уперед усіх інших німф – Трав'янисто-Зелену, Сонячно-Білу, Гранатову, німфу Місячної ночі, Піскову, Маслинову – і кожній із них публіка виявляла свій захват зливою оболів.
    Але коли Аполон узяв за руку Небесно-Блакитну німфу, зала просто вибухнула! Такої овації не здобула жодна інша конкурсантка! І срібний дощ монет перетворив орхестру на блискуче озеро. Гроші можна було не рахувати – для них, кинутих жриці Спокійного Неба, Філоміні Везі, знадобився не один, а цілих чотири канфара. Було ясно – вона перемогла!
    Слово взяв Зевс-Аристонім:
    – Високоповажні громадяни! Люб'язні гості! Жінки! Раби! Козли! Гермафродити! Слухайте! Всі слухайте! Зараз буде оголошено ім'я тієї сирени, що перемогла в нашому конкурсі і відтепер буде прозиватися "Богинею острова Борисфен". А потім – що буде потім?
    – Х-х-х-е-е-е-а-а-а!!!– видихнула агора.
    – Отож! Потім відбудеться те, на що ми з нетерпінням чекали цілий рік! Так?
    Площа відлунилася пронизливим свистом.
    – Після дванадцятого удару гонга, – провадив Зевес, – усі ми рушимо на мис Афродіти, де під егідою Еросу візьмемо участь у жертвоприношенні Трьом Великим Годувальницям – землевласній Кібелі, родючій Деметрі і мисливиці Артеміді. Чоловіки! Чи готовий кожен з нас віддати найдорожче – наш духовний зародок, наше зерно, наше сім'я? Пожертвувати ним заради Багатого Врожаю?
    – Ей-уйе-хей-ево! – проскандувала різноголоса юрба.
    – Дружини! А ну-бо покажіть оте, що ви припасли для тих засранців, які не володіють своїми мізерними пріапами і через нестриманість, або за блудним наміром своїм, замість того, щоб наснажити Землю, захтять наснажити якусь із вас?!
    – Йа-йа-йа-йа-йа-а...! – заверещали жінки і скинули руки догори. І в кожній руці був кинджал.
    – Агов, ви, хітливі прутні! Бачите? Усі бачите ці кинджали? Якщо в когось з жінок виникне хоч найменша підозра, що хтось з вас, нікчемних порносов, порушив закон, то це буде ваша остання ніч!
    – Знаємо, знаємо... – загуділи чоловіки.
    – І лише тому доблесному елліну, що тричі складе жертву, і піде в бій четвертий раз, дозволено віддати свій заплідний дух жінці. Але раніш її про це слід попередити! І якщо жінка погодиться прийняти дарунок Афродіті – та благословить її Піннорождена. А якщо ні – то як кажуть наші сусіди: "шерше собі іншу ля фам". Ясно?
    – Е-ей-хей! – це вже пролунало значно веселіше.
    – А зараз, – гукнув Зевес, – ім'я переможниці! Ім'я тієї, яка гідна називатися Богинею Любові!
    Мастор, як і вся зала, схопився на ноги і витягнув шию.
    – Богинею Кохання нашого острова, найчарівнішою, найбажанішою і найдорожчою жрицею Борисфеніди стала ... – Зевс-Аристонім витримав паузу, – стала Німфа Спокійного Неба!
    Під овації публіки дівчина в небесно-блакитному хітоні зробила крок вперед і вклонилася аудиторії. Тепер Мастор зміг краще розгедіти її обличчя – навіть загримоване, воно зберігало свої риси, риси Філоміни. І очі! Так! Дівчина затримала на Масторі погляд! Пронизливий, жагучий, божевільний, від якого в сина Берта під хітоном поповзли мурашки...
    – І-м'я! І-м'я! І-м'я! – заскандувала публіка затято аплодуючи і гупаючи ногами об землю.
    Зевс підвів руку і на площі запанувала тиша.
    – Ім'я Богині Любові – Вікарія Ольвійська!
    – Евое! Евое! Евое! – триразово ревнула юрба, безладно свистячи, іржучи й тупотячи ногами.
    Переможниці принесли гідрию з водою – вона вмила лице...
    Це була не Філоміна! Дівчина надто схожа, але все ж таки не вона. Очевидно, Веги цього дня на острові не було...
    Публіка несамовито загорлала:
    – Ор-гі-я! Ор-гі-я! Ор-гі-я!
    Гримнули литаври, раби згасили смолоскипи. Тепер майдан освітлювала лише жовтава Селена – велична, ясна.
    Пролунав гонг – вдруге, втретє... і кожен його удар супроводили вигуки: "Ена!", "Віа!", "Тріа!", "Кватра!..." і після дванадцятого удару "Віадека-а-а-а!" юрба рвонула на мис Афродіти, помчала туди, де сьогодні було дозволено все. Чи майже все. Жоден чоловік у цю ніч не міг наказати своїй дружині залишитися вдома – раз на рік, у ніч середини літа, на Святі Трьох Богинь його дружина було вільною, вільною обрати собі іншого чоловіка. Не того, про кого таємно мріяла – під Селеною обличч не розбереш, а того, кого їй пошле Афродіта. Чи могла жінка відмовитися від участі у священному ритуалі? Звісно. Однак, якщо рік потім трапиться неврожайним, то провина за це впала б саме на неї, і на таких же, як вона, відступниць. Боги злостиві і карають тих, хто не складає їм жертви.
    І силуети безіменних тіл зійшлися в захваті Вільного Еросу, рокованого окропити Чоловічим Духом Землю, зробивши її Родючою. Кожен чоловік міг узяти будь-чию дружину, узяти її так, як він того забажає чи як того забажає вона, однак він не міг віддати їй своє сім'я, інакше – переступиш межу – і смерть од кинджалу. Лише за цієї умови чоловіки погодилися визнати за своїми дружинами право на участь в оргічному святі Врожаю.
    Безмежна хіть, що п'янить, жагуча, миттю заполонилаа ту частину острова, що мала назву "мис Афродіти".
    Першу жертву – Кібелі – Мастор віддав швидко: згріб в оберемок якусь цицькату особу, кинув її на землю і стрімко, без слів, без ніжності, без поцілунків, майже неждано для жінки, встромив у неї свій фалос. І після недовгих розгонистих вільностей відчув хвилю гарячого тремтіння – на секунду завмер – закричав: "Кібелі!" – і витяг свій пульсуючий курос з її лона. Жінка підхопила його, нахилила до землі і ніжними, вправними рухами продовжила Масторів шал. Та й упевнилася, що жертву складено за правилами.
    О! Як стратег був їй вдячний!
    Досвідчена чужа дружина витерла хітоном те, що вона тримала в руках, і знову скерувала зброю Мастора в себе. Тепер можна було не поспішати – воїн зробив усе, щоби почути її пронизливий зойкіт, ознаку, що жінка отримала те, за чим прийшла на мис Кохання. Фалос стратега лишався, як ручка весла, твердий, і все-таки від жертви Деметрі він утримався – його чекали сотні інших жінок – безіменних, незримих, однак в незримості своїй ще привабливіших і бажаніших.
    Охолодивши запал своєї таємничої незнайомки довгим терпким поцілунком, воїн подався на полювання.
    Здобич була всюди – оголені силуети-тіні безсоромно цілували одне одному грішні місця, сумірно гойдалися в любовних обіймах, перепліталися в найнеможливіших комбінаціях – удвох, утрьох, вчотирьох. Скрізь, куди не глянь, були голі тіла – розпластані, знеможені, чи блукаючі в пошуках наступної пари. Усе це збуджувало так, що ні в кого з учасників дійства не лишалося ані найменшого шансу уникнути триразового поклику Еросу.
    Погляд Мастора зупинився на жінці, яка тихенько стогнала. З неї щойно підвелася чоловіча тінь і, вочевидь, що зараз вона потребує не чоловікоа, а щоби її деякий час ніхто не чіпав. Ха-а-а! Саме це Мастора і запалило! Завело – і він зухвало увіткнув у неї фалос. Саме в неї, а не в ту, поруч, що рухами вабила до себе Мастора... Яке було чудове це "О-о-о-о-о!", що зринуло з вуст здобичі, що навіть не розплющила очей! Утім, здобич вона не нагадувала – кожен, навіть безневинний порух воїна супроводжувався її хтивим стогоном...
    Але та, інша, схоже, образилась – одкинулася на спину і почала пестити свій живіт. Її пальці спускалися усе нижче... нижче... і от – Мастору було добре видно – вони торкнулися муни... і завібрували... запульсували... закрутилися в танці самотньої лесбіянки. Треба бути більш, аніж чоловіком, щоби, споглядаючи все це, не вибухнути. Ні, треба бути менш, ніж чоловіком. У тім-то і полягала помста зневаженої жінки – вона намагалась якнайбільше збудити своєю грою Мастора і не дати йому шансу одержати тривале задоволення.
    Воїн зупинився... застиг... завмер...
    Хвиля блаженства спала...
    А та й далі продовжувала свої самотні ігри.
    Умить Мастор вихопив свій фал із уже набридлої йому гінайкос, схопився, стрибнув на ту, іншу... рвучко розсунув їй стегна й увігнав свого ідола трохи нижче швидких пальчиків.
    Так, саме на це й чекала жінка – схоже, вона довгенько нудьгувала без чоловіка і його могутній, живій плоті. Вона ритмічно завібрувала... швидше... ще швидше... стисла пальцями цятки своїх грудей... О-о-о-о! Кожен поштовх Мастора вона супроводжувала гучним зойком.
    Раптом вона поривчасто задихала – часто-часто – її м'язи напружилися – вона завмерла – судома вигнула її тіло – і вона закричала! Стримуватися сили більше не було. Мастор розпалився... погнав... погнав.. швидше... ще швидше... так! так! уперед... уперед... Так! Так! Так! Зараз... зараз! Так! Таааааааааааак!!!! "Демеееетрі-і-і-і-і!!!!!" – закричав Мастор, висіпнув із її лона і зросив своїм Духом живіт жінки.
    Боги-Боги... Ваше милосердя до смертних надало нам цю радість...
    Якийсь час Мастор знесилено лежав на "самотній лесбіянці"... лінькувато пестив її волосся, плечі, груди... Потім зібрався на силі, перехилив її так, щоб її живіт торкнувся землі, ліг їй на спину і ще довго-довго шепотів їй гарні слова...
    Жертву було складено за правилами.
    Третю жертву, це сталося на березі Посейдонію, воїн зофірував не одразу – лише досхочу відпочивши, випивши неміряно вина, викупавшись у теплому, лагідному морі.
    Можливо, він і не наважився би на той, третій раз. Якби не правила. Якби Боги, тим паче Богині, не були такими вимогливими – не оддаси Артеміді, чого вона чекає – оджене птахів з острова.
    І Мастор, схопивши якусь німфу, байдуже віддав данину Артеміді.
    Все. Слід було повертатися.
    Він підвівся і неквапом посунув уздовж мису.
    Так, вечірня прохолода уже давала взнаки...
    "Вечірня? – син Берта, упокорений, тричі знесилений відійшов на узбіччя й ліг на густу траву. – "Ранкова, ранкова, Масторе, прохолода".
    Вгорі усе ще яскраво блищали зірки, з мису Афродіти лунали звуки вгасаючої оргії.
    Він ліг на бік, закрив очі, і, здається, почав засинати.
    І раптом – ясно, фізично, відчув у себе на спині чийсь погляд... Неприємна охолода ковзнула межи плечей... торкнулася шиї... повернувлася назад... і завмерла. Якась страшна сила заціпила м'язи воїна і не дала йому миттю підхопитися – повернутись обличчям до небезпеки.
    Мастор ледь підвів голову.
    – Не ворушись!
    Це був голос жінки.
    І тут він відчув, як йому в спину увіткнулось вістря кинджалу.
    – Чого ти хочеш? – спокійно сказав він.
    У відповідь пролунав стиснутий сміх.
    – Ти хочеш мене убити?
    І знову той же, здається, знайомий, сміх.
    – Я хочу, сине Берта, щоби ти на мені здійснив свою жертву.
    Стратег рвучко озирнувся і схопився на ноги.
    Перед ним була Філоміна. Вона стояла на колінах. У напівмасці, довгому чорному хітоні... І з кинджалом у правій руці.
    – Як ти мене знайшла, Філоміно?
    Вона стримано засміялася...
    – Ех, Масторе, Масторе... Усю ніч я була поруч тебе...
    – Усю ніч?
    – ...але ти мене не помічав.
    – Але......
    – І вдень я була поруч...
    – І вдень?
    – ...але ти мене сприймав за іншу...
    – Філоміно!..
    – ...а іншу... а іншу сприймав за мене.
    – Я шукав тебе... Філоміно!...
    Легка тінь майнула обличчям дівчини. Вона сіла в траву і встромила в землю кинджал.
    – Не ту шукав, Масторе, не ту...
    – Філоміно, якщо ти всю ніч була поруч мене, то знаєш, що я вже склав три жертви – Кибелі, Деметрі й Артеміді.
    – Так здійсни четверту – Афродіті.
    – У цьому випадку Дух мого Еросу здобудеш ти.
    – Я знаю правила. Тому прийшла до тебе зараз, а не тоді, коли ти ще не звільнився від Зобов'язання. Сьогодні Афродіта дозволяє мені ввібрати твій дух.
    – Але четвертий раз за ніч...
    – Ох, ти мій біднесенький... – дівчина тихо засміялася, – не чи жриця перед тобою? Я дам тобі силу Зевса і нестримність демонів. Ти, здається, хотів довідатися, в чому полягає секрет Афродіти?
    – О, так, Богине...
    – Що ж... ходімо...
    Філоміна підвелася і пішла в темряву.
    Вона привела його до Храму. Ворота священного майдану – теменосу – виявились незамкнені, однак біля Храму нікого не було.
    Не заходячи усередину, жриця зупинилася біля жертовного вівтаря... повернулася до Мастора і загадково глянула йому в очі. У цьому погляді сполучилось те, що не сполучається – ніжність і сила, покірність й наполегливість, вогонь і лід, зневіра і перемога. Це був погляд королеви, королеви-жінки! Її погляд випромінював те, що робить будь-як чоловіка беззбройним – Бажання. Бажання віддатися. Віддати себе. Усю. Без залишку.
    Філоміна підійшла до Мастора...
    Який в неї гарячий подих...
    Її лице почало наближатися... губи... ближче.. ближче... і от вони торкнулися губ Мастора. Він спробував обійняти дівчину... але вона його зупинила:
    – Не торкайся мене... не торкайся... доки я сама тобі не дозволю.
    Жриця одступилася назад... повільно зняла із себе хітон і постелила його на вівтарі. О, небо!... Яке в неї тіло!.. Тіло Богині – стрункий стан... овиди грудей із пружними цятами... лінії стегон із темним трикутником... І лише напівмаска й надалі прихищала від Мастора її обличчя – таємниче і неприступне.
    Філоміна поклала свої руки на плечі Мастора... різко одкинула їх на двобіч – і хітон воїна упав на землю.
    Тепер вони обоє були оголені – віч-на-віч, ледь торкаючись одне одного.
    Шалено хотілося її обійняти! Взяти! Розіпнути! Розтоптати! Роздерти на клапті!
    Але правила встановлювала жриця.
    Пестощі Афродіти можна й не починати – чи не продовжувати? – воїн уже був готовий до двобою. Він знову спробував обійняти дівчину, але та засміялася тим, уже знайомим, приглушеним сміхом, скинула зі своїх плечей його руки, і, щось наспівуючи, стала танцювати.
    Це був дивний танок – пливкі рухи, що гіпнотизують, такі звабливі і відразливі, обіцяючі і уразливі. Це був танок безсоромної шаманки. Це була гра молодого вина.
    Філоміна нахилилася, зірвала кілька стеблинок м'яти, зібрала їх в пучечок і поклала під постелений на вівтарі хітон. Потім жестом наказала Масторові лягти так, щоби його нетерплячий асолу був там, куди вона поклала м'яту.
    О, Боги! Навіщо так тягти!?
    Але правила встановлювала жриця.
    Мастор ліг так, як йому було наказано.
    Філоміна сіла до нього на спину.
    Її руки стали пестити шию, волосся, плечі воїна... а її стегна... Що вони виробляли, її стегна! І з кожним їхнім рухом асолу Мастора щораз щільніше і щільніше притискався до пучечка м'яти. Це було донестями приємно.
    З кожною хвилиною подих дівчини глибшав... глибшав... ставав надсаднішим... пружнішим... З кожною хвилиною пальці її все дужче й дужче втиналися в тіло воїна.
    До кісток.
    До легень.
    До самісінького серця.
    Боги, Боги! Так не буває! Тендітні руки дівчини перебирали Мастора усього, скрізь, усюди. Вони пестили його спину, живіт, ноги. Вони, здавалося, торкалися його навіть зсередини, з нутра, пестили кожну клітинку, кожен нерв, кожну його волосинку... Раз у раз вона завмирала... і тоді відчувалося, що від неї відходять якісь неземні флюїди... які окрилюють, підносять, зближають... Начебто два тіла поєдналися в одне. Відчуття близькості з Філоміною стало якимсь нереально справжнім. Не фізичної близькості. Глибшої – безмежної, тантричної, небесної – первородної близкості душ.
    Час зупинився.
    Якоїсь миті Філоміна жестом звеліла Мастору лягти на спину. Її стегна тепер були в нього на грудях... а магічний трикутник навпроти очей воїна.
    Хвиля збудження стала огортати тіло...
    Ні, не зараз...
    Мастор заплющив очі.
    Дівчина все відчувала. Вона дала йому час заспокоїтися... посунулася нижче... ще нижче... о-о-о!... завмерла... і ще нижче... до стегон... колін...
    О-о-о-о!!! Та-а-а-а-а-к!
    Її губи...
    Богиня...
    Хвиля насолоди накотилася з новою силою... але Мастор знов не попустив свою пристрасть.
    Він злегка поплескав Філомінове плече... вона здогадалась... зупинилася... і знову дала йому час заспокоїтися.
    І тоді, коли воїн цього дійсно забажав, вона... о, так! – лагідно увібрала його фалос в себе. Не глибоко... ледь-ледь...
    Як це було приємно! Її обрама була така волога, що Мастор майже не відчув торкання. Але він знав – він вже в Філоміні. Глибше... ще глибше... О, так! так! так! Дівчина ледве стиснула стегна і Мастор відчув, як напружилося її тіло... як вона зачаїлася... застигла... і раптом – закричала. Її лоно запульсувало... О! Мастор уперше відчув оргазм жінки! Ні, він знав багато разів, коли жінка починала раптом кричати і рвучко скидатись. Але зараз Філоміна була нерухома, і він відчув її оргазм усім єством, відчув так, начебто сам на мить став жінкою, начебто це був його власний оргазм, його власний пік насолоди! Це було незнано приємно!
    Філоміна завмерла... потім повільно... дуже повільно... знову стала потроху водити стегнами... Вгору – вниз... Вгору – вниз... Швидше – повільніше... То ледь торкнувшись – то глибше... І раптом її сідниція шалено пішла обертом!
    І ще не один раз теменос відлунював її пронизливий крик.
    В якусь мить Філоміна підпірнула під Мастора і вже не вона, а він мав зверхність над торжеством двох тіл, двох душ, двох бажань – двох, з'єднаних в одне прагнення. І от у який раз дівчина зачаїлася... затамувала подих... і Мастор скоріше не почув, а відчув її шепіт: "Зараз... прошу тебе... зараз..." – і він втративши глузд, злетів, розсипався, перетворився на пил, закричав, поринув в безодню і вперше отак відчув божественне начало у своєму тлінному тілі.
    – Афродіті!!! – пролунав над вівтарем його вигук, облетів теменос і розчинився над Храмом.
    ...Вони лежали обійнявшися, і між їхніми тілами здавалося не було шкіри – єдине, палаюче, що пахтить потом і м'ятою, тіло.
    Жриця стиха засміялася...
    – Масторе...
    – Що, Філоміно?
    – Масторе... сину Берта... – вона засміялася знову, – не чи правда...
    Філоміна замовкла.
    – "Не чи правда" – що?
    – Не чи правда... краще бути поганим стрільцем, аніж гарною мішенню?
    – Гм-м-м-м... Що ти маєш на увазі?
    – Ти ще не зрозумів? Поглянь угору.
    Стратег підвів голову – його погляд увіткнулся в портик храму. І в напис... ледь помітний в досвітній сірості: Шануй Зевса не понад демона, та Ероса паче смерті.
    Мастор рвучко тіпнувся...
    Але запізно – над його головою вже промайнула права рука Філоміни.
    Нестямний зойкіт воїна злетів над жертовним вівтарем гетера встромила йому в спину кинджал.
    Останнє, що він почув перед тим, як знепритомніти: "Хай буде спокій душі твоїй, о, підданий держави Аїда!" – і приглушений сміх своєї убивці.

 

              6. Хай буде спокій душі твоїй...

    ...Вони лежали обійнявшися, і між їхніми тілами здавалося не було шкіри – єдине, палаюче, що пахтить потом і м'ятою, тіло.
    Генрі розплющив очі. Навколо був розкиданий одяг – штани, сорочка, джинси, жовта футболка, чорні трусики...
    Жовта футболка?
    Оксана обняля журналіста за спину й полала його голову до себе на груди.
    – Генрі...
    – Що?
    – Генрі... – вона приглушено засміялася, – не вставай... полеж іще... Генрі... що це було?
    – Що – "це"?
    – Чому мені... так.... добре?
    – Чому тобі так добре? Ну... напевно... тому що... не знаю...
    – Гено, а тобі добре?
    Журналіст міцно обійняв дівчину і поцілував її в губи.
    – Ну, не те слово... До речі, ти впевненаа, що не завагітнієш?
    – Впевнена... Генрі, я десь літала. Що це?
    – Ну, певно... ти скінчила. Адже так?
    – Напевно... А що таке – скінчила?
    Генрі підвів голову:
    – Ти що, з Місяця впала?
    – З Венери...
    – А ти, хіба, ніколи раніше не... не літала?
    – Так... ніколи.
    – А як же?
    – Не скажу... Так, як зараз... уперше...
    Дівчина розплющила очі.
    Генрі підвівся, порився в сумці і витяг звідти цигарки.
    Якийсь час вони лежали непорушно... курили.
    – Оксано... можна одне запитання?
    – Звісно...
    – А в тебе... багато було чоловіків?
    – Багато...
    – Скільки?
    – Ти – четвертий.
    – Еге, так я тобі і повірив. І хто ж був першим?
    – Родріго...
    – Він що, іспанець?
    – Бразилієць, мій партнер... Я його сама про це попросила.... Уявляєш, як він витріщився? Потім був..... один француз... Ну і, Лесь. Все.
    – А твій міністр закордонних справ?
    – Замміністра... Ну, так....
    – Отже я, все-таки, п'ятий?
    – Ну, виходить, п'ятий.
    – А той "дуже впливовий чоловік", що тебе в солістки влаштував? Пам'ятаєш, ти розповідала?
    – Не твоє діло...
    – Вибач, не буду. Тільки скажи, вони всі що, жодного разу тебе не... ну... не доводили до... приємного? Ти розумієш, що я маю на увазі...
    – До приємного доводили... а так, як зараз – ні... Чесно. Адже я лише рік... жінка...
    – Отак?
    – Так, це правда...
    – Ну рік, так рік. Оксано...
    – Ну?
    – Скажи...
    – Умгу...
    – Там, на острові...
    – Що... на острові?
    – Навіщо... ти мене убила?
    – Я-я-я-я???
    Дівчина підхопилася й уп'ялася в Генрі широким немигаючим поглядом.
    – Я тебе УБИЛА??? Що ти мелеш!!?
    – Так, на святі. Ти пам'ятаєш, що там між нами відбулося?
    – Ні-і... Я, здається, ні на якому святі не була... і взагалі... ніде... не була...
    – Так. Давай по порядку. Ти пам'ятаєш, що було вранці?
    – Так. Ти мене сюди привіз.... соловей.... якась гидота... несмачна...
    – Ну? А потім?
    – Потім... потім застрибали сонячні зайчики, якісь кружечки – лазурові, жовті, сірі... Потім... все якось рвучко... як галюцинація – цифри... жовті, зелені... Флоренція, Санта Марія дель Фьоре, папа Римський, Бежар... Він стояв посередині сцени і грав на арфі... Потім випускний вечір у школі... дванадцятий трамвай... на Костянтинівській... пам'ятник Пушкіну на четвертому поверсі... Танька-однокласниця... я в човні з татом і мамою... я упала у воду... і... і все зникло.
    – Це все, що ти пам'ятаєш?
    – Ні, не все. Довго було темно... дуже довго... а потім... потім стало так приємно, там, унизу... Далі усе це розлилося по тілу... я відчула тебе... усередині... знову кудись провалилася... але однаково було дуже приємно... Я відчула, що ти мене обіймаєш... я тебе теж обійняла... Це я пам'ятаю. А що, хіба було ще щось?
    – Хм-м-м... Схоже, тобі не вдалося вистрибнути за бар'єр... Шкода... Я думав, корінь тобі допоможе... Так... шкода...
    – Гено, а ти там був? На святі?
    – Так.
    – У тебе вийшло?
    – Вийшло.
    – Ну і що, я там стала королевою?
    – Ти маєш на увазі – Афродітою?
    – Ну так.
    – Як тобі сказати... Взагалі-то – ні. В конкурсі перемогла інша, Вікарія Ольвійська, дуже схожа на тебе дівчина, але все ж не ти. А з тобою ми зустрілися під ранок – ти сама мене знайшла і так само, як своєму Рональдо, відверто запропонувала як ти кажеш "шпіліндрикнутись".
    – Родріго.
    – Ну, Родріго. Певно, це твій стиль спілкування з чоловіками – пропонувати себе просто і чесно.
    – Не будь вульгарним.
    – Вибач.
    – Ну? І що потім?
    – Потім? Потім ти мене привела до храму Афродіти, уклала на жертовний вівтар, прямо на цьому вівтарі... е-е-е... віддалася і... і віткнула мені в спину кинджал.
    – Боже... За що?
    – От і мені б хотілося знати, за що? До речі, ти цього Родріго, часом, не замочила?
    – Ні-і. Слухай, Гено, а там, на острові, може бути, між нами щось таке сталося? Раніше? Може, ти мене чимось скривдив?
    – Не знаю... Коли я виходжу з занурення, то не знаю, що було раніше. У той день – знаю. Раніше – ні.
    – Ну, так не годиться, як же ми з'ясуємо за що я... тебе?
    – Схоже, ніяк. Минуле нас пускає не всюди.
    – Шкода... Ну добре. Щось їсти хочеться. Котра година? Ого! Поїхали додому.
    – Так-так, їдемо.
    – Їдемо їдемо їдемо... ні, не їдемо... Геночко...
    – Що?
    – Ходи сюди...
    – Оксано...
    – Йди...
    – Оксано...
    – Що, зайчику?
    – Я не можу п'ятий раз...
    – Не п'ятий, а другий... ну-ну, не бійся...
    – Оксано...
    – Ох ти ж мій біднесенький...

 

Home.ukr                             Далi (продовження)