Интервью

ТВ "Новый канал", 16 января 2004 г. (Менталитет, красота, мистика)
ТВ "Новый канал", 9 апреля 2004 г. (Любовь и свингерство)
ТВ "Гравис", 28 октября 2003 г. ("Храм Афродиты")
ТВ "Гравис", 30 декабря 2003 г. (Пересечение границ в обход правил) 
Газета "Поступ" 24 марта 2004 г. (на укр. яз.) (Реинкарнация, литература...)  

Газета "Поступ" (Львiв)
24 березня 2004 р. 

Якщо жінка з тобою справжня – вона ідеальна

Розмовляла - Інна КОРНЕЛЮК
                                      

   - Ви себе називаєте містиком. Що це означає?

   - Те, що я вірю у багато речей, які неможливо пояснити з точки зору науки, логіки чи так званого "здорового глузду", – віщі сни, спілкування на відстані, телепатію. Вірю у невипадковість "випадкових" зустрічей, "випадкових" вчинків. Та взагалі, якщо ви у щось вірите, ви вже містик. Не важливо у що – фортуну, Бога чи світле майбутнє. Ви містик, якщо можете милуватися сходом сонця, глибиною зоряного неба, співом пташок або запахом квітів. Ви – містик, якщо не можете відвести очей від картини, якщо вас заворожує музика, балет, хороша книга. Ви містик, якщо хоч раз у житті любили – "ибо таинство сиё мистично есть". А через це – всі люди є містиками, правда, не всі дозволяють собі в тому зізнатися.

   - Що таке реінкарнація? Ця теорія генетичної пам'яті про минулі життя героїв Вашого "Храму Афродіти" дуже казкова, але ж хтозна?

   - Реінкарнацією називають повторне народження, продовження життя душі після смерті тіла, але в іншій тілесній оболонці. У моєму романі "Храм Афродіти" головні герої – українська балерина Оксана Себринка й американський тележурналіст Генрі О'Брайт – наші сучасники. Однак в VI ст. до н. е. їхні душі були втілені в тіла жриці храму Афродіти – Філоміни Веги і стратега священного загону фаланги Ахілла – Мастора. Тому сюжет історії любові їхніх душ починається в Стародавній Греції, продовжується до сьогодні і закінчується (чи закінчується?) в майбутньому. Здається, що в нас таки існує якась енергетична пам'ять, принаймні мені хочеться в це вірити... Наприклад, вірити у трансові відчуття власної присутності деінде – це чудово, настільки чудово, що такі відчуття ні з чим не зрівняти. Знання – це свідомість, а відчуття – надсвідомість. Я довіряю власним відчуттям. Відчуття – правдивіше, ніж знання. Подобається тобі щось або хтось – ти ж це не через знання розумієш, бо людину знати неможливо, а відчути – так.

   - А чи Ви самі вірите в реінкарнацію?

   - Немає жодного значення, існує реінкарнація насправді чи вона тільки в нашій уяві. Вона і є, і її нема. Наче Бог – він теж і є, і його нема. Є для того, хто в нього вірить, і не існує для того, хто не вірить. Немає найменшого значення, людина, котру ви любите, насправді найкраща в світі чи найкраща лише у вашій уяві. Вона казка, в яку ви вірите, знаючи, що це казка. Ось так і я – вірю в реінкарнацію, знаючи, що це казка. Так, я вірю в казки, й одна з них – казка про те, що життя чудове. І тому що я в цю казку вірю, життя для мене чудове в дійсності. Якщо ви хочете вірити у щось інше – то є ваш вибір.

   - Кажуть, що лікарі-психотерапевти що далі до старості, то більше нагадують власних пацієнтів... усіх вкупі...

    - І на початку своєї кар'єри – також. (Сміється. – Авт.) А ти не помічала? Але я як психіатр, а радше як письменник, постійно ловлю себе на думці, що я недостатньо схожий на своїх пацієнтів. Ось де недолік – вважати себе правильною і логічною істотою. Зрозумійте, в пацієнтів закладів психічного здоров'я страшенно цікавий та інакший, ніж в будь-кого, погляд на життя. Причому далеко не завжди ми бачимо речі правильно, порівняно з цими людьми. У чому їм не пощастило? У тому, що вони не навчилися пристосовуватися до цього життя. А може, варто спробувати дещо не вписатися у це життя, після чого глянути на себе зовсім по-іншому?

   - Ви, наприклад, вирішили писати... Як Ви "вдарилися" в літературу?

   - Та як... Йшов, не помітив, та й вдарився. Мабуть, темно було – ось, ґулю собі набив. (Сміється. – Авт.) А якщо серйозно, то спочатку я написав книжку про нетрадиційну медицину, написав простою, легкою мовою десь так: "Несерйозно про серйозне", та щоб пізнавально. У цю книгу я вніс декілька смішних історій, курйозів тощо із лікарської практики... Це мало успіх, книга була п'ять разів перевидана, і за кордоном теж. Ну, а потім вже пішли інші оповідання, роман. От так і захворів на літературу. Але до успіху на цій "ниві" я не прагну. Що менше прагнеш бути успішним, популярним, щасливим, то більше шансів таким стати. Бо якщо постійно про це думаєш, то це означає, що на рівні підсвідомості навіюєш собі, що в твоєму житті все навпаки. Тож я відверто кажу, що пишу романи не завдяки тому, що завжди хотів це робити. І зараз пишу таке, що просто не уявляю, хто це відважиться видати. Але така ж ситуація була і з романом "Храм Афродіти". А взагалі, я щасливий, що можу писати те, що мені заманеться, видавати ці тексти і навіть отримувати авторські гонорари, хоча жити на самі гонорари мені нецікаво, як і писати лише комерційні речі.

   - А що цікавого в Угорщині, де Ви вирішили працювати, хоч живете в Києві, – спроба встигати "на два життя" чи там для бізнесу умови цивілізованіші?

   - Для того, щоб мати можливість писати, я змушений купувати вільний час. І тому я місяць працюю, місяць – пишу і т. д. І в Угорщині, країні Європейського союзу, для бізнесу умови дійсно більш цивілізовані, і там працювати значно легше і вигідніше. Але з угорцями, на жаль, немає про що порозмовляти. Майже кожен із них працює у двох-трьох фірмах, і в них не вистачає часу та сил, аби читати чи спілкуватися. Вони призначають зустрічі, в яких ліміт часу – десь півгодини - 40 хвилин, словом, доки піцу доїдять, і все. Мені важко збагнути, як в Угорщині, Австрії продають книги. У Москві в книгарнях завжди є безліч людей, а там – двоє-троє... І в квартирах у них я книжок майже не помічав.

   - Ви теж загадка: український автор, який пише російською.

   - Як письменник я сьогодні потрапив у певний вакуум: оскільки пишу російською, то для українського читача – "не свій", видають мене, українського письменника, в Росії – все-таки там я також "чужий". Однак це мене абсолютно влаштовує, бо стимулює до кращого писання, читабельнішого, інакшого – як для своїх, так і для чужих. Скажімо, мені дуже подобається, як пише Андрухович, Винничук або ж Акунін, але якщо я буду писати "не гірше", ніж ці письменники, то навряд чи досягну чогось. До популярності я не прагну, але до високої якості своїх текстів – так. Тож і роблю все можливе, щоб писати краще, ніж Андрухович, Винничук або ж Акунін, аби стрибнути вище від власної голови, і це чудово. Бо якщо стрибати нижче, то навіщо взагалі?

   -  Ідеал жінки й культ жриці, описаний у Вашому романі, якось пов'язані? Одразу згадується фраза одного філософа, що начебто чоловік усе життя в пошуках істини, а тут йому трапляються самі жінки, а ще гірше, коли тільки одна. Та в таких пошуках письменники мають право на авторський домисел.

   - Коли я пишу, то намагаюся абстрагуватися від своїх авторських домислів. Все має бути чесно. Боже, борони, щоб жінка була ідеальною! Вона повинна бути справжньою! Що більше вона справжня, то більше ідеальна. Ідеал існує хіба на рівні символів. Жінка мусить бути жінкою: якщо вона плаче, робить щось не так, як тобі хотілося б... хіба ж це вада? Я шукав не ідеал жінки, а справжність у жінці.

   - Ваш зовнішній вигляд наштовхує на здогад, що Ви любите Схід. А чим Схід кращий від Заходу?

   - Захід – раціональний, Схід – мудрий. Порада читачам "Поступу": на роботі – працювати по-західному (заробляти пристойні гроші), а після роботи – жити по-східному (тонко дивитися на речі, пити з друзями вишукані чаї, вдумуватися в притчі, розмовляти-розмовляти-розмовляти).