Олександр Стражний. Авторська літературна сторінка

Ментальність Київської Русі

Стаття в літературно-критичному часописі "Київська Русь" №9 (грудень) 2006 р. 
(Тут подано не редагований варіант з рукопису книги "Український менталітет. Ілюзії, міфи, реальність".).

Коротенький екскурс в історію
Різні аспекти буття

Ментальні архетипи         

Порівняльний аналіз "середньовічноєвропейської" та "києворуської" ментальностей
Рецензія на статтю

 

Як так вийшло, що неписьменні слов'яни, які мешкали "у жалюгідних хатинах на великій відстані одне від одного", раптом "стрибнули через голову" і збудували могутню державу? Що відбулося? Що так несподівано змінило менталітет наших пра-пра-батьків? Зверніть увагу, не таке вже й довге це "пра" – усього лише 30-46 поколінь.

Давньоруська держава мала два полюси – північні землі, новгородські, і південні, київські. Їх відокремлювали сотні верст непрохідних лісів, у них була різна передісторія, різний етнічний склад населення, і, безсумнівно, різна ментальність. Ми розглянемо лише південні землі, ті, на яких виник український етнос.

Звернемося до матеріалів археологічних досліджень і до тих середньовічних авторів, хто знав жителів Київської Русі особисто. Спробуємо, хоча б приблизно, зазирнути у “внутрішній” світ людини Древньої Русі, побачити оточуючу її дійсність такою, якою вона бачила її сама. Як знати, а що, як удасться знайти у наших предків щось, що й нам дозволить піти їхнім шляхом, створити Велику Державу й ґрунтовно змінити своє життя.


Коротенький екскурс в історію

 
Історія Київської Русі вам відома. Тому я не збираюся викладати тут матеріал шкільного підручника, лише нагадаю деякі ключові моменти, які мають пряме відношення до назви цієї статті.

Почнемо, мабуть, з 793-го року. Тоді на східне узбережжя Англії вперше напали вікінги – скандинави, яких на Русі прозвали варягами. Їхньої войовничості сприяла давня скандинавська традиція: старший син успадковував – усе, інші – нічого. У цих "інших" було два виходи: або найматися в принизливу кабалу, або податися на грабіжку чужих територій. "Господи, урятуй нас від чуми й від нормандців", – молилися в Англії, Німеччині, Франції. Вікінги дісталися Іспанії, Італії, Білого, Чорного й Каспійського морів, неодноразово осаджували Париж, Константинополь й як відкуп одержували величезні контрибуції. Західну Європу "охопили" норвежці, до Ладоги кинулися фіни, до Дніпра й Чорного моря – а хто прийшов на наші території, давайте дізнаємось у автора "Бертинських анналів", придворного капелана імператора Франкської держави Людовика I Пруденція .

– Пане капелане, що ви можете сказати про прибуття до вашої країни у 839 р. київських послів...

...людей, що стверджували, що вони, тобто народ їх, називається Рос.

Вони з'явилися до імператора Людовика й заявили що...

– Король їхній, іменований хаканом, надіслав їх до нього.

– Хаканом? Дивно... Про що ж роси просили Людовика?

– Щоб по милості імператора і з його допомогою вони одержали можливість через його імперію безпечно повернутися [на батьківщину], тому що шлях, по якому вони прибули пролягав по землях варварських й у своїй надзвичайній дикості винятково лютих народів...

– Тобто руські посли не бажали повертатися...

... цим шляхом, щоб не зазнати при нагоді якої-небудь небезпеки.

– І що імператор їм відповів?

Ретельно розслідувавши [мети] їхнього прибуття, імператор довідався, що вони з народу шведів, і ... вирішив про себе затримати їх доти, поки не вдасться навсправжки з'ясувати, чи з'явилися вони із чесними намірами, чи ні.

Ось так. Шведи. Або, все-таки роси? Невже в часи Аскольда це було те саме? Сторожкість імператора до норманів зрозуміла – північне узбережжя Франкської держави багато разів спустошувалося їхніми набігами. І землі верхів'я Дніпра теж. От що із цього приводу нам може повідомити Нестор літописець, як вважається, автор "Повісті минулих літ".

– Пане Несторе, хто в VIII столітті панував на території Київської Русі?

– Варяги із замор’я брали данину з чуді, і з словен, і з мері, і з весі, [із] кривичів. А хозари брали з полян, і з сіверян, і з в’ятичів.

– Але, наскільки нам відомо, в 862 році кривичі й інші місцеві племена...

Вигнали варягів за море, і не дали їм данини, і стали самі в себе володіти.

– Чудово. І що було потім?

Не було в них правди, і встав рід на рід, і були усобиці в них, і воювати вони між собою почали. І сказали вони: "Пошукаємо самі собі князя, який би володів нами і рядив по праву". Пішли вони за море до варягів, до русі.

– Вибачите, пане Несторе, ви сказали – "до русі"?

– Бо так звали тих варягів – Русь.

– Отже "за морем" існувала, так би мовити, "Варязька Русь".

Сказали русі чудь, словени, кривичі і весь: “Земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема. Ідіть-но княжити і володіти нами”. І вибралося троє братів із родами своїми, і з собою всю узяли русь. І сів у Ладозі найстарший [брат] Рюрик... І од тих варягів дістала назву Руська земля.

Згідно сучасних скандинавських розумінь, правити Рюрик запросив себе сам. Але для нашої теми це не істотно. Для нас важливо те, що ватажки варязьких дружин, брати Рюрики, привели із собою, як стверджує автор "Повісті минулих літ", "всю русь" – велику кількість норманів. Оселившись на слов'янських землях, вони, уже не розбійники, що шукають слави і здобичі, а, скажемо так, емігранти, починають зводити не властиві слов'янам, але звичайні для Європи поселення – укріплені ровами й стінами міста, жителі яких займалися не сільським господарством, а ремісництвом. У другій половині IX століття найбільше таких міст виникає на місці майбутнього Новгорода, заселеного здебільшого норманами.

– Чи не так, пане Несторе?

Нестор літописець.

Новгородці ж ті люди від варязького роду.

Пане Несторе, нас насамперед цікавлять землі нинішньої України. Будьте люб'язні, скажіть, Аскольд і Дір – чи нормани? Чи родичі Рюрика? Як вони опинилися в Києві?

Нестор літописець.

Не родичі його, але бояри. Відпросилися вони до Цесарограда з родом своїм, і рушили по Дніпру. Ідучи мимо, узріли вони на горі невеличкий город. І запитали: "Чий се городок?" Тамтешні жителі відповіли: "Було троє братів, Кий, Щек і Хорив, які побудували город сей і згинули. А ми сидимо отут, їхні нащадки, і платимо данину хозарам". Аскольд і Дір зостались у городі цьому, зібрали багато варягів, і почали володіти землею полян.

От виявляється як воно було. Відпросилися Аскольд і Дір у Рюрика у Константинополь, а "зачепилися" в Києві. І зібрали тут "багато варягів" – родичів, дружинників, ремісників, купців. Вся ця публіка й розбавила своєю русо-скандинавською національністю й, безсумнівно, ментальністю корінне київське населення – полян, яких відтепер почали називати русами.

Нестор літописець.

– Від варягів адже прозвалися руссю, а колись були словени.

– Що ж, Аскольд "почав володіти землею полян", але ідею дістатися Візантії не забув. Чи не так?

Нестор літописець.

– Рушили Аскольд і Дір на греків війною... вчинили убивство багатьох християн і Цесароград двомастами кораблів оточили.

– А з ким ототожнювали киян візантійці? Зі слов'янами? Полянами? Норманами?

Іоан Діакон, (рубіж 10-11ст.), автор "Венеціанської хроніки" .

– У цей час народ норманів на трьохстах шістдесяти кораблях насмілився наблизитися до Константинополя. ... Вони зухвало спустошили околиці, перебивши там безліч народу, і так із тріумфом повернулися назад.

– Ага, значить все ж таки з норманами. А в цей час...

Нестор літописець.

– Помер Рюрик. Княжіння своє він передав Олегові, що був із його роду, віддавши йому на руки сина свого Ігоря, бо той був дуже малий. У рік ... 882... вирушив Олег у похід, узявши багато своїх воїнів — варягів, чудь, словен, мерю, весь, кривичів. І прибув до гір київських, і довідався Олег, що тут Аскольд і Дір удвох княжать. Сховавши воїнів своїх, він послав до Аскольда й Діра сказати, що, мовляв: “Ми — купці єсмо, ідемо в Греки од Олега і од Ігоря-княжича. Прийдіть-но до рідні своєї, до нас”.

– І що ж Аскольд і Дір?

Нестор літописець.

– Коли ж Аскольд і Дір прийшли, вискочили всі інші воїни з човнів, і мовив Олег Аскольдові й Дірові: “Ви оба не є ні князі, ні роду княжого. А я єсмь роду княжого. — І винесли Ігоря. — А се син Рюрика”. І вбили вони Аскольда й Діра, і віднесли на гору, і погребли.

– Так-так, ми навіть знаємо де саме.

Нестор літописець.

– І сів Олег, князюючи, в Києві, і мовив Олег: “Хай буде се мати городам руським”. І були в нього варяги, і словени, й інші, що прозвалися руссю. Сей же Олег почав міста ставити і встановив данину словенам, і кривичам, і мерям. І встановив він варягам данину сплачувати від Новгорода, триста гривень на рік заради миру, що до смерті Ярославової давалася.

300 гривень? Начебто, небагато. Тобто у 882 р. Олег захопив Київ й об'єднав новгородські землі з "полянією". А потім?

Нестор літописець.

– Почав Олег воювати проти древлян і, скоривши їх, брав данину з них по чорній куниці. ... Пішов Олег на сіверян, і переміг сіверян, і наклав на них данину легку, і не велів він їм платити данину хозарам. І володів Олег деревлянами, полянами, сіверянами...

Імовірно, аж ніяк не випадково центр Давньої Русі сформувався не в Новгороді, де панував "головний" Рюрик, а в Середньому Подніпров'ї, що містило в собі Київську, Переяславську й Чернігівську землі – вони обіймали лише чверть території держави, але в економічному й культурному розвитку далеко випереджали північні регіони.

Повернемося до Олега. До речі, його автори скандинавських саг називають Одом. Навівши "порядок" в "українському" степу, він, за нормандською традицією, продовжував набігати на Візантію.

Нестор літописець.

– І вийшов Олег на берег, і ... попустошив він довкола города, і вчинив убивство багатьох греків. І палат багато вони розбили, і церкви попалили. А котрих же брали як полоняників, то одних посікали, других мучили, інших же розстрілювали, а деяких у море кидали. І багато іншого зла створили руси грекам, як ото звичайно вороги творять.

Хм... Якщо так вдачу "русів" змальовує свій літописець, як же про те озивалися візантійці?

Диякон Ігнатій (770 або 780 - після 845), автор "Житія Георгія Амастридського".

Була навала варварів, росів народу, як усі знають, найвищою мірою дикого й грубого, що не містить у собі ніяких слідів людинолюбства. Звірячими діями, нелюдськими справами, виявляючи кровожерливість уже однією своєю подобою, ні в чому іншому, що властиво людям, не знаходячи такого задоволення, як у смертовбивстві, вони – цей згубний і на ділі й по імені народ, ... січучи нещадно всяку стать й усякий вік, не жаліючи старців, не залишаючи без уваги немовлят, але супроти всіх озброюючи смертовбивчу руку й поспішаючи скрізь пронести загибель, скільки на це в них було сили.

Микита Пафлагон (нар. близько 885), автор "Житія патріарха Ігнатія".

У цей час заплямований убивством більш, ніж хто-небудь зі скіфів, народ, називаний Рос, по Эвксинському понту надійшовши до Стенону й розоривши всі селища, всі монастирі, тепер вже робив набіги на острова що поблизу Візантія, грабуючи всі скарби, а захопивши людей, всіх їх убивав.

– Виходить, що візантійці росів ототожнювали не лише з норманами, але й зі скіфами?

Костянтин Багрянородний (905-959 рр.), імператор Візантії, автор "Про керування імперією".

Це скіфське плем'я, неприборкане й жорстоке.

– А слов'яни? Вони що, у всім цім участі не приймали?

Костянтин Багрянородний.

Слов'яни ж, їх пактиоти.

Цікаво, як росов-скифов називали європейці?

Ліупандр (X століття), єпископ кремонський, письменник, дипломат.

Народ, що греки по зовнішньому вигляду називають русіями, ми ж по місцезнаходженню йменуємо норманами.

Зовсім заплутали. Як би те не було, життя тривало. Після смерті Олега Руссю, так сказати, "Скіфською Нормандією", почав володіти син Рюрика Ігор (Інгвар). В 940-х роках він зміцнив державу, опанував Крим, як і Олег продовжував набіги на Візантію.

Псевдо Симеон (візантійський автор, оповідає про події 941 р.).

– Багато злодіянь наробили роси...: віддали вогню узбережжя, а з полонених одних розпинали на хресті, інших забивали в землю, третіх ставили мішенями й розстрілювали з луків. Полоненим же зі стану священників вони зв'язували за спиною руки й вганяли їм у голову залізні цвяхи.

– Від рекету страждала не лише Візантія, але й власні території, чи не так?

Костянтин Багрянородний.

Зимовий же й суворий спосіб життя тих самих росів такий. Коли наступить листопад місяць, негайно архонти виходять із усіма росами з Кіава й відправляються в полюддя. ... Годуючись там протягом всієї зими, вони знову, починаючи із квітня, коли розтане лід на ріці Дніпро, повертаються до Кіава.

В 944 р. Ігор, узявши данину із древлян, прийшов за нею вдруге. Терпіння "предків волинян" луснуло, і вони зробили з ним самі знаєте що. Київський стіл очолила дружина Ігоря Ольга – жінка енергійна й розважлива. Вона тричі помстилася древлянам, однак укорінила поняття закону – відтепер данина стягувалася не довільно, а регламентовано. Крім того, Ольга перша з київських можновладців прибула до Візантії не з війною, а з миром, тим самим зробивши із цієї потужної держави не ворога, а союзника.

Після Ольги влада перейшла до її сина Святослава. Правління Святослава – це череда переможних війн: з хазарами, болгарами, половцями, візантійцями...

Лев Діакон, візантійський історик.

Роси, що здобули серед сусідніх народів славу неодмінних переможців у боях, вважали, що їх осягне жахливе нещастя, якщо вони зазнають ганебної поразки від ромеїв, і билися, напружуючи всі сили. ... Про те, що цей народ безрозсудний, хоробрий, войовничий і могутній ... стверджуює багато хто.

– Що ви можете сказати щодо їх військової вправності?

Лев Діакон.

– Роси, якими керувало їхнє уроджене звірство, у оскаженілому пориві кидалися, ревучи як одержимі, на ромеїв, а ромеї наступали, використовуючи свій досвід і військове мистецтво.

– І все ж перемагали не ромеї, а роси. Але при такому стилі бою їхньої втрати, ймовірно, були істотні. Можете розповісти про обряд поховання?

Лев Діакон.

– І от, коли настала ніч і засяяло повне коло місяця, скіфи...

– Вибачите, роси...

Лев Діакон.

– ...вийшли на рівнину й почали підбирати своїх мерців. Вони нагромадили їх перед стіною, розклали чимало багать і спалили, заколовши при цьому за звичаєм предків безліч полонених, чоловіків і жінок. Створивши цю криваву офіру, вони задушили кілька немовлят, а також півнів, і втопили їх у водах Істра.

– Ну от, знов скіфські жорстокості.

Лев Діакон.

– Кажуть, що скіфи дотримуються таїнств еллінів, приносять по язицькому обрядові жертви й чинять узливання по померлим, навчившись цьому чи у своїх філософів Анахарсіса й Замолксіса, чи в соратників Ахілла.

Те, що "справжні" скіфи дотримувались таїнств еллінів, відомо. Але те, що ці традиції визнавали також "скіфи" Київської Русі – спостереження цікаве. Для нашої теми це має не яби яке значення. Також, як і опис зовнішності Святослава.

Лев Діакон.

– З'явився й Сфендрослав, що прибув по ріці на скіфському човні.

– Радше, все ж таки, на "руському".

– Він сидів на веслах і гріб разом з іншими, нічим не відрізняючись від них.

– І як же він виглядав?

Лев Діакон.

От яка була його зовнішність: помірного зросту, не занадто високого й не дуже низького, з мохнатими бровами і ясно-синіми очима, кирпатий, безбородий, з густим, занадто довгим волоссям над верхньою губою. Голова в нього була зовсім гола, але з однієї її сторони звисав жмут чуприни ознака знатності роду; міцна потилиця, широкі груди й всі інші частини тіла цілком співвідносні, але виглядав він похмурим і диким. В одне вухо в нього була просунута золота серга; вона була прикрашена карбункулом, обрамленим двома перлинами. Одіяння його було білим і відрізнялося від одягу його наближених лише чистотою. Сидячи в човні на лаві для веслярів, він порозмовляв з государем про умови миру й відчалив. Так закінчилася війна ромеїв зі скіфами.

Виявляється, Святослав – вилитий запорізький козак! Вірніше, запорізькі козаки "вилиті Святослави", зовнішністю – нормандські вікінги. Хоча чому, власне кажучи, лише "зовнішністю"? Хіба вдача козаків не "вікінгска"? А може у росів-скіфів-норманів-вікінгів була й своя Запорізька Січ?

Костянтин Багрянородний

Роси ж ... у червні місяці, пересуваючись по ріці Дніпро, ... досягають острова Святий Григорій (Хортиця). На цьому острові вони здійснюють свої офіри ... приносять у жертву живих півнів, ... як велить їхній звичай.

От так.

Що ж, продовжимо. Історична роль Святослава неоднозначна. Так само, як і його норов: відважний, талановитий полководець, якому властиві були і простота і шляхетність, він часто-густо дозволяв собі спалахи люті й жорстокості. Його успіхи не завжди доповнювалися мудрістю й доцільним використанням перемог. На вершині могутності він володів величезними територіями – від Балкан до Середньої Волги, від Балтики до Кавказу. Але згодом більшість завоювань було втрачено, війни вихолостили Русь, розпалися налагоджені Ольгою дипломатичні стосунки з провідними християнськими державами.

Хоробрість Святослава не врятувала його від долі – в 972 р., після зими, яку він провів на острові Березань, він загинув у битві з печенігами. На Русі почалася чергова громадянська війна, викликана колотнечами князів за розподіл "столів". У цій сварі переміг позашлюбний син Святослава від ключниці Малуши – Володимир. Найнявши в Скандинавії потужне військо, він захопив Київ і усадовив себе на головний престол. Цікаво, що б трапилося, якби в цій плутанині переміг хто-небудь інший? Невже Русі не інакше як пощастило?

Нестор літописець.

– Якщо бо котра країна стане бажана Богові, то настановляє Бог їй царя і князя праведного, що любить закон і правду, і право заводить через суддю, який чинить суд. Коли ж правдиві князі у країні, то багато гріхів прощається землі тій, а коли злі і лукаві бувають, то ще більше зло наводить Бог на ту землю.

Взявши владу у свої руки, Володимир...

Нестор літописець.

Поставив кумири на пагорбі поза двором теремним: Перуна дерев’яного, ... і Хорса, і Дажбога, і Стрибога, і Сімаргла, і Мокош. І приносили їм жертви, називаючи їх богами, і приводили отроків своїх і дочок.

– Потім, як нам відомо, він посадовив на "регіональні" престоли 12 своїх синів.

Нестор літописець.

– Був же Володимир переможений похіттю.

– Переможений? Що ви маєте на увазі?

Нестор літописець.

– Були в нього жони: Рогнідь, ... від неї родив чотирьох синів... і дві дочки. … Від гречанки мав Святополка; від чешки – Вишеслава, а від другої чехині – Святослава і Мстислава, від болгарині — Бориса і Гліба.

– І що, чи здрастував він з усіма ними в ладі?

Нестор літописець.

Володимир же став жити з жоною брата, грекинею, а була вона вагітна. Від неї він і родив Святополка.

– У нього, кажуть, були ще й наложниці.

Нестор літописець.

Наложниць було у нього триста у Вишгороді, триста в Білогороді і двісті на Берестовім.

– Ну й ну!

Нестор літописець.

– І був він ненаситним у блуді, і приводив до себе заміжніх жінок і розбещував дівиць, бо був жонолюбець, як і Соломон, ... [який] мудрий був, а врешті-решт загинув. Цей же був невіглас, а в кінці кінців придбав собі вічне спасіння.

– Що ж, жони, наложниці, замужні жінки й розбещені дівиці не завадили "невігласу" Володимиру зміцнити владу не лише у своїй "шведській" родині, але й у державі. Він ретельно позначив кордони...

Нестор літописець.

– І почав ставити міста по Десні, і по Острі, і по Трубежу, і по Сулі, і по Стугні. І став набирати кращих мужів із словен, і з кривичів, і з чуді, і з вятичів і ними населив він міста, бо була війна з печенігами. І, воюючи з ними, перемагав їх.

– Як ми знаємо, удосконалив Володимир і внутрішній уклад держави – доповнив "Закон Руський".

Нестор літописець.

– Започаткував він і таке: ... повелів спорядити вози, накладав на них хлібів, м’яса, риби, і овочів різних, і мед у бочках, а в других квас. І стали це возити по городу, запитуючи: “Де недужі чи старці, що не можуть ходити?” І роздавали все тим на потребу.

– Небагато який можновладець так піклується про своїх підданих.

Нестор літописець.

– І ще щось більше зробив він для людей своїх: щонеділі установив він на дворі своїм, у гридниці, пир справляти, і звелів приходити сюди боярам, і гридям, і соцьким, і десятникам, і знатним мужам — і при князі, і без князя. І бувало на обіді тому багато м’яса, і яловичини, і звірини, і було ж вдосталь усього.

– Це по-царському.

Нестор літописець.

– Бо любив Володимир дружину і з ними радився про устрій землі своєї, і про порядки землі, і про війни. І жив він із князями навколишніми у мирі — з Болеславом лядським, і з Стефаном угорським, і з Андрихом чеським, і був мир межи ними і любов.

– У 988 році Володимир впровадив на Русі Християнство. А чому, приміром, не іслам?

Нестор літописець.

– Було йому не до вподоби: обрізання і утримання від свинячого м’яса, а про пиття — особливо. Він сказав: “Русі веселість — пиття, ми не можем без сього бути”.

– Що вірно, те вірно. Почав Володимир приживляти на наших землях письменність, так?

Нестор літописець.

– Став він у знатних людей дітей забирати і оддавати їх на учення книжне.

– А як матері, не заперечували?

Нестор літописець.

– Матері ж дітей своїх ... як померлих оплакували

– Хм... Як би те не було, князя Володимира "Великим" називають недарма. Чи не так?

Нестор літописець.

– Якщо бо раніш був він у поганстві і хтивих насолод бажав, то потім великих успіхів зажив у покаянні за заповідями апостольськими: “Де умножався гріх, там ряснітиме благодать”. … Подиву гідно, скільки добра зробив він Руській землі.

– Широту душі Володимира ілюструє й такий нюанс. От що розповідає деякий католицький місіонер, що перебував у Києві в 1008 р.

Бруно-Боніфацій Кверфурський.

Ми полишили угорців, ... і подались до печенігів, найжорстокіших із всіх язичників. Государ Русі, великий державою й багатствами, протягом місяця утримував і ... невідступно переконував мене не ходити до того божевільного народу, де, за його словами, я не знайшов би нових душ, але одну тільки смерть, та й то найганебнішу. Коли ж він не мав сил утримувати мене далі, ... те з дружиною два дні супроводив мене до крайніх меж своєї держави, які через ворожнечу з кочівниками з усіх боків обніс найміцнішої й найдовшою огорожею.

Помер Володимир у 1015 році. Київський стіл, на щастя, усього на 4 роки, захопив його позашлюбний (знов позашлюбний) син Святополк на прізвисько Окаянний. Побоюючись за свою владу, він убив братів Бориса, Гліба й Святослава. Загалом, київські норови в цьому аспекті не були чимсь особливим – приклади такого ґатунку можна знайти в історії майже усіх країн Європи. Візантійський ритор Микита Хоніат навіть із пафосом, "з гордістю" за свою країну приписує традицію вбивати братів Візантії.

Микита Хоніат.

Так, приклад братовбивства, показаний у Цареграді, зробився як би зразком, моделлю або навіть загальним правилом для усіх кінців землі; так що не лише перські, тавро-скіфські, далматскі, ... паннонійські государі, але й можновладні особи інших народів, оголивши мечі проти єдинокровних родичів, наповнили свої батьківщини заколотами й вбивствами.

Після Святополка Київської Русі в черговий раз "поталанило" – головний стіл захопив син Володимира (тепер уже законний) Ярослав, прозваний Мудрим. За допомогою війська польського він здобув перемогу над братами (одних стратив, других кинув у в'язницю, третіх витурив до печенігів) і в обладнуванні держави не тільки не посоромив великого батька, але й багато в чому його перевершив – "розібрався" з хазарами, "поставив на місце" ляхів, прусів, литовців, угро-фінів, зав'язав родинні зв'язки із сильними миру цього – правителями Візантії, Німеччини, Франції, Норвегії, Угорщини, сам оженився на дочці конунгу Швеції Інгігерд і заснував русько-датсько-шведський союз. А поки "міністерство закордонних справ" зусиллями його дочок – Ганни, Єлизавети, Настасії, сина Всеволода й сестри Доброниги дбало на дипломатичному поприщі, Ярослав зміцнив внутрішнє життя держави: побудував нові міста, розширив Київ і звів у ньому череду неперевершених соборів. Саме під час правління Ярослава було закладено ті основи культурних традицій – в архітектурі, історіографії, мистецтві, філософії, які продовжували розвиватися в Україні протягом наступних століть. Під час його правління культура Русі розкрилася у всій своїй повноті і багатстві, а Київ став одним із найвпливовіших міст Європи. Завдяки м'якому податку при Ярославі інтенсивно розвивалися сільське господарство, ремісництво, торгівля. Він приєднав до держави нові землі – на кінець 30-х років XI сторіччя володіння великого князя сягнули від Фінської затоки до Чорного моря, від Карпат до Середньої Волги.

Нестор літописець.

– І любив Ярослав церковні статути, і попів любив дуже, особливо ж любив чорноризців. І до книг був прихильний, читав часто і вдень, і вночі. І зібрав писців много, і переклали вони із грецької на словенську мову і письмо. І написали вони багато книг, і славу цим здобули, за їхніми книгами повчаються вірнії люди і насолоджуються навчанням божественним.

Адам Бременский, клірик, автор "Історії гамбурзьких архієпископів" (1070-і роки).

Від Юміна 14 днів плавання під вітрилами до ... Русі, столицею якої є Київ, гідний суперник державного Константинополя, найславніша прикраса Греції.

От це так! Те, що русів називали і норманами, і скіфами, ми, здається, вже звикли. Але західноєвропейці, виявляється, Київ вважали "найславнішою прикрасою Греції"! Цікаво...

Як би те не було, після Ярослава природа утомилася відтворювати у династії Рюриковичів геніальних правителів: його сини не спромоглися зміцнити державу. Навіть не утримали її на більш-менш гідному рівні. Як помітив Н.Карамзін: "Русь поховала з Ярославом свою могутність і благополуччя".

Однак єство Рюриковичів знову прокинулося з народженням онука Ярослава – Володимира, названого за прізвищем матері, дочки візантійського імператора, Мономахом. Йому знову вдалося об'єднати "регіональних" князів, потрощити половців і відродити на Русі нормальне життя. Мономах скасував рабство за борги, обмежив відсоток лихварів, дозволив смердам і слугам скаржитися на своїх хазяїв, надав замужнім жінкам рівні юридичні й майнові права із чоловіками. Київська Русь повернула собі втрачену велич і могутність. А про щедрість Мономаха повідомляє невідомий європейський літописець, автор "Житія Св. Маріана Ірландця", засновника монастиря Св. Іакова в Регенсбурзі.

Невідомий автор.

Дехто із братій цієї обителі ... у супроводі лише хлопчика, по бездоріжжю ведений милосердям Святого Духа, прибув до короля Русі, отримав від цього короля й від вельмож найбагатшого міста Києва на сто марок (приблизно 25 кг. срібла) дорогоцінних хутр й, зануривши їх на візки, благополучно добрався з купцями до Регенсбурга. На ці гроші було закінчено будівлю монастиря й дах собору.

До речі, собор Святого Іакова, зведений на пожертвування Мономаха в Регенсбурзі, зберігся до наших часів – він є одним з найважливіших пам'ятників архітектури Німеччини.

Про "ментальність" Володимира Мономаха також свідчить його "Поучення" – напуття синам, у якому він виклав свої життєві принципи.

Володимир Мономах.

Хай не застане вас сонце на постелі, – так бо отець мій діяв блаженний і всі добрії люди достойні.

Паче всього – гордості не майте в серці і в умі.

Неправди бережися, і п’янства, і блуду.

Не заздри тим, що творять беззаконня, ... краще єсть у праведника мале, аніж багатство беззаконників велике.

Як тебе позбавляють — не мсти, ненавидять — люби, гонять — терпи, хулять — благай.

Ні правого, ні винного не вбивайте і не повелівайте вбити його; якщо хто буде достоїн навіть смерті, то не погубляйте ніякої душі християнської.

А ще більше вшануйте гостя, звідки б він до вас не прийшов, — чи простий, чи знатний, чи посол, — якщо не можете ушанувати його дарунком, то їжею і питвом.

Жодної людини не миніть, не привітавши і не подавши їй добре слово. Жону свою любіте, але не дайте їй над собою власті.

А се вам основа всього: страх божий майте вище над усе. Якщо забудете се, то часто перечитуйте: і мені буде без сорому, і вам буде добре.

Слава тобі, людинолюбе!

Син Мономаха Мстислав певно прислухався до батьківського поучення. Йому вдалося підтримати єдність Русі, розшукати за Доном половців, витурити їх за Волгу й здійснити чимало інших славних справ. І, цінуючи такого зятя, до його дочок – Малфрід, Інгеборг, Ірини і Єфросинії потяглися залицяльники: королі Норвегії, Данії, Угорщини, Візантії.

На жаль, після Мстислава міць династії Рюриковичей заснула знов. Тепер уже назавжди – більше князів такого ґатунку на Русі не було. Чернігівські, Галицькі, Смоленські, Рязанські й інші "губернатори" розхапали єдину державу, перетворили її на десяток дрібних, ворогуючих між собою автономій. Регіональні правителі по черзі захоплювали Київ, всідалися на престол, з якого їх силоміць стягували інші. Інтриги "обласних царьків" провокували тривалі громадянські війни. Закон не працював. Половці знахабніли. Ситуація катастрофічно погіршилася з приходом до влади сина Юрія Довгорукого Андрія Боголюбського – він переніс "головний стіл" у Володимир, в 1169 р. його військо напало на Київ і жорстоко його пограбувало. В XIII столітті Давньоруська держава запропала остаточно – її підім'яли орди монголо-татар. Київське, Московське, Галицько-Волинське й інші князівства з того часу фактично розвивалися самі по собі.

Нестор літописець.

Через нашестя поганих і мучення від них пізнаємо Владику, що його ми прогнівили: ... і міста всі, і села спорожніли; а перейдімо поля, де паслися череди коней, і вівці, і воли, – усе це нині бачимо пустим.

– За що ж Владика так "зненавидів" русів?

Нестор літописець.

Та нехай не посміє ніхто сказати, що ми ненавидимі Богом! Бо кого так любить Бог, як ото нас возлюбив? Кого бо так він ушанував, як ото нас, прославив і звеличив? А нікого! І тим більше гнів свій він підняв на нас, що, більше од усіх вшановані бувши, ми гірше од усіх накоїли гріхів. ... І волю Владики відаючи, зневажили її.

– Ну, адже віру ж християнську прийняли...

Нестор літописець.

Словом лише називаємося християнами, а живемо, як поганці. Бо хіба не по-поганськи ми живемо, якщо у зустріч віримо? Адже якщо хто зустріне чорноризця, то вертається, так само як вепра або свиню, — а чи не по-поганському се?

– Так-так, якщо священика кияни вшанували таким чином, що вже тут скажеш...

Нестор літописець.

Се ж по диявольському наущенню прикмети ці держаться; а другі і в чхання вірять, котре буває на здоров’я голові. Але диявол обманює й цими і другими способами, всякими хитрощами переваблюючи нас од Бога: трубами, і скоморохами, і гуслями, і русаліями. Бачимо ж як місця ігрищ утоптані і людей безліч на них, як штовхають одне одного видовища діючи, бісом замислені, а церкви порожні стоять.

– Невже такі міцні були язицькі повір'я?

Матфей, краківський єпископ, автор послання, написаного в 1140-і роки.

Народ же руський ... не дотримує правил ортодоксальної віри ... сповідає Христа хіба що по імені, справами ж зовсім відхиляє. Адже не бажаючи бути в згоді ні з Латинською, ні із Грецькою церквою й відокремившись від обох, названий народ не причетний до прийняття таїнств ні по тому, ні по іншому обрядові.

– Панове, ми довго розмовляли про київських правителів. Розкажіть, будь ласка, як жили звичайні люди. Наприклад, як вони виглядали.

Ібн Фадлан, секретар багдадського халіфату, автор трактату "Записка" (921).

Я не бачив людей з більш досконалими тілами. Вони подібні до пальм, білокурі, червоні лицем, білі тілом. ... При кожному з них є сокира, меч і ніж, з усім цим він не розлучається.

– Навіть жінки?

Ібн Фадлан.

А що стосується жінок, то на їх грудях закріплена коробочка із заліза, або зі срібла, або з міді, або із золота, або з дерева відповідно до розмірів достатку їхніх чоловіків. І в кожної коробочки кільце, до якого прикріплений ніж. На шиях у них намиста із золота й срібла.

– Схоже, древні руси не бідували.

Ібн Русті (кінець 9 - початок 10 століть). Мандрівник, автор енциклопедії "Дорогі цінності".

– У них багато міст, і живуть вони заможно.

Адам Бременський.

Русь варварами-датчанами зветься Острогардом, тому що, розташована на сході, вона, подібно зрошеному саду, буяє всіма благами.

Абу Хамід (1080 - 1169), іспано-арабський мандрівник і письменник.

Ця країна обширна, рясна медом і пшеницею і ячменем і великими яблуками, краще за яких нічого немає.

– А як жителі Русі ставилися до іноземців?

Ібн Русті.

Гостей шанують, і до чужоземців, які шукають їхнього заступництва, ставляться добре.

– Чи були в них раби?

Ібн Русті.

З рабами вони поводяться добре й піклуються про їхній одяг, тому що торгують [ ними] .

– Чим руси займалися?

Ібн Русті.

– Вони пасуть свиней неначе овець.

– Лише свиней? А інших свійських тварин?

Костянтин Багрянородний.

Роси стурбовані тим, щоб мати мир з печенігами. Адже вони купують у них корів, коней й овець і від цього живуть легше й ситніше, оскільки жодного зі згаданих вище тварин в Росі не водилося.

Ібн Русті.

– Робочої худоби в них мало, мало й верхових коней.

– Які були розвинені промисли?

Ібн Русті.

– З дерева виробляють вони глечики, в яких знаходяться у них і вулики для бджіл, і мед бджолиний зберігається.

– Ну й сіяли, імовірно, пшеницю.

Ібн Русті.

– Найбільше сіяють вони просо.

– Чи займалися виноробством?

Ібн Русті.

– Вони не мають виноградників. Хмільний напій готують із меду.

А які в них були музичні інструменти?

Ібн Русті.

– Є в них різного роду лютні, гусла й сопілки. Їхні сопілки завдовжки у два лікті, лютня ж їх осьмиструнна.

– Ну а взагалі, життя в Київській Русі було дорогим або дешевим?

Абу Хамід.

Життя в них дешеве.

– Яка ходила валюта? Долари? Євро? Римські денарії?

Абу Хамід.

Розраховуються вони між собою старими білячими шкурками.

– Шкурками?

Абу Хамід.

– За кожну з таких шкурок дають чудовий круглий хліб... На них купують будь-які товари: невільниць, і невільників, і золото, і срібло, і бобрів, і інше.

– Напевно, жителі Русі багато працювали.

Гервазій Тільберійский (перша третина XIII в.), англієць, автор твору "Імператорські дозвілля".

– Народ руський косніє в неробстві, із пристрастю віддається полюванню й непомірній обжерливості, ... майже ніколи не переступає кордонів своєї країни.

– А от таке пікантне запитання. Наскільки нам відомо, навіть після прийняття християнства у слов'ян усе ще існувало багатоженство. Як дружини поводилися після смерті чоловіка? Чи могли знову вийти заміж?

Ібн Русті.

– Якщо в покійного було три дружини й одна з них стверджує, що любила його, то приносить вона до трупа його два стовпи, і вбивають їх стійма в землю, потім кладуть третій стовп поперек, прив'язують посередині цієї поперечини мотузку, вона стає на лаву й кінець цієї мотузки зав'язує навколо своєї шиї. Коли вона таке зробила, лава приймається з-під неї, і вона залишається висіти, поки не задихнеться й не вмре, а по смерті її кидають у вогонь, де вона й згоряє.

– Х-ммм... А що в цей час роблять родичі? Напевно, сумують?

Ібн Русті.

– Під час спалювання небіжчиків віддаються гучним веселощам.

– Веселощам!?

Ібн Русті.

– Демонструючи тим радість свою милості, зробленої йому [небіжчикові] богом.

– Як на Русі було з магією, чаклунством?

Невідомий автор "Саги про Олава Трюггвасона"

Було в Гардариках багато віщунів, тих, які знали багато про що.

Нестор літописець.

Тому-то й спокушають вони людей, ... і так волхвують через наущення диявольське. Більше ж бісівські волхвування бувають через жінок; бо сперш усього біс жінку спокусив, а жінка ця — мужа. Так [із роду] в рід багато волхвують жінки чародійством, і отрутою, і іншими бісівськими підступами.

– Що так, те так. А чи могла жінка бути, скажемо, головою родини?

Данило Заточник (XII в., автор "Мирських притч").

Птах у птахах сич, звір у звірах їжак, риба серед риб рак, худоба в скотах коза, хлоп у хлопах холопський хлоп, муж серед мужів не чоловік, той, хто дружини слухає.

– Спасибі, добродії за змістовні відповіді.

 

Що ж, брати інтерв’ю у середньовічних авторів можна нескінченно. Але обсяг цієї статті не безмежний. Та й про простих людей, чесно кажучи, вони повідомляють небагато. Щоб розібратися в давньоруській ментальності варто звернутися і до інших джерел, перш за все до висновків сучасних істориків. От коротенько в чому ці висновки полягають.

 
                      Різні аспекти буття 
 

Національність 

Відповідно до літописів, Київська Русь являла собою співдружність різних племен. Слов'яни (поляни, древляни, сіверяни, кривичі й ін.) становили більшість. Однак, крім них на землях цієї держави "тулилася" велика кількість найрізноманітніших етносів – фракійці, алани, греки, балти, угро-фіни, іудеї, вірмени, хазари, половці...

Так було завжди. Але населення Київської держави все-таки значно відрізнялося від жителів цих земель попередніх століть. Насамперед тим, що в період розквіту до складу Русі постійно вливалися потужні струмки не лише східних, але й західних емігрантів, яким було "за щастя" прилучитися до високої й багатої цивілізації. В аспекті "національної різнобарвності" Древня Русь виключенням не була – у Європі не знайти країни, яка не прилучила би у свій склад вихідців з доброго десятка різномовних племен.

Особливе місце серед жителів Русі займали нащадки "людей, що стверджували, що вони, тобто народ їх, називається Рос", і які, як виявилося, є вихідцями "з народу шведів". Знахідки нормандських стародавностей на території Давньоруської держави досить рясні. І не лише на півночі – на о. Березань (Миколаївська область) було знайдено стелу з рунічним написом, у Галицькому Звєнігороді у XII столітті якийсь нащадок варягів, що жив в цьому місті, вирізав на кам'яному прясельці жіноче ім'я Сігрід і супроводив його двома хрестиками й двома рунами f. Угода Олега з візантійцями містила близько десятка скандинавських імен "руських" бояр – "від варягів адже прозвалися руссю...". Чимало сучасних істориків Ігоря, Олега, навіть Володимира називають "руськими вікінгами", а Ярослава Мудрого подають як свідомого спадкоємця своїх предків-норманів. Не випадково іноземці змальовують русів ("білокурі, червоні лицем, білі тілом") як скандинавів, хоча й не позбавлених слов'янських рис.

Полеміка між "норманістами", що вважають засновниками Давньоруської держави варягів, і "антинорманістами", які заперечують у цій справі роль сторонніх норманів – наріжний камінь історії Древньої Русі. Однак суперечка ця має не так науковий, як "патріотичний" характер – не хочеться ж бо визнавати себе скореним.

А, справді, чи скорили нормани слов'ян?

Радше, усе ж таки ні – і Нестор-літописець стверджує, що Рюрика "запросили", і в жодному зі скандинавських середньовічних джерел не згадується про, нібито, завоювання Гардариків (Давньоруських земель). Так що наші з вами патріотичні почуття не постраждали. Проте, позбутися нестерпних норманів “антинорманісти” намагаються шляхом “русифікації” Рюрика і його братів. Завершену форму “антинорманістські” побудови одержали в працях академіка Б. А. Рибакова, що писав:

"Историческая роль варягов на Руси была ничтожна. Появившись как "находники", пришельцы, привлеченные блеском богатой, уже далеко прославившейся Киевской Руси, они отдельными наездами грабили северные окраины, но к сердцу Руси смогли пробраться только однажды".

Саме оце "однажды" і перекинуло все з ніг на голову – навіть "антинорманісти" не можуть заперечити той факт, що асимілювавшись із місцевим населенням, скандинави привнесли в слов'янське середовище свої звичаї і свої ментальні цінності. Як мінімум до сьомого коліна норманці давали своїм дітям як слов'янські, так і скандинавські імена: наприклад син Володимира Мономаха Мстислав назвав своїх дочок – Малфрід, Інгеборг, Ірина і Єфросинія.

Не менше ніж варягів у Київській Русі проживало нащадків скифо-сарматів – не випадково візантійці постійно плутали русів те з норманами, те зі скіфами – норов і тих, і інших подібний.

Дуже багато жило на Русі греків. По-перше, нащадків тих, "справжніх", античних, котрим, як і сарматам, після гунської навали нікуди було подітися. А по-друге – візантійців: після прийняття Володимиром християнства саме вони склали ядро інтелігенції Київської Русі. Кількість візантійців на Русі в багато разів збільшилося після захоплення хрестоносцями в 1204 році Константинополя – жителі столиці Східно-Римської імперії полинули до Києва, жителі якого, як стверджує пан Ібн Русті, "гостей шанують, і до чужоземців, які шукають їхнього заступництва, ставляться добре".

 

 Особистість – суспільство

Особа Древньої Русі – людина групи, колективу, до якого вона належала усе своє життя. На селі незаперечним авторитетом користувалась селянська громада, у містах – гільдії ремісників. Панували колективні форми власності. "Приватних підприємців", як і в античній Греції, не дарували.

Колективізм, звичайно, річ непогана – і побалакати є з ким, і "гуртом краще батька бити". Але з іншого боку, він породив ряд специфічних рис. У першу чергу, зневагу до особистості. Люди Русі анонімні – у літописах ми нікого, окрім князів не бачимо. Всі інші – так, масовка. Ми не знаємо імен видатних майстрів – живописців, архітекторів, ювелірів. Викликає сумнів навіть ім'я Нестора-літописця. Справа звичайно не в тім, що в Київській державі крім князів не бути яскравих особистостей, сильних характерів, видатних талантів. Таких людей було доволі. Просто іншим вони, схоже, були "до лампочки" – закордонні джерела про "киян" повідомляють більше, ніж свої власні.

Ставлення до людини, як до смерда, імовірно, позначилося і на уявленні древніх русів про те, що керувати їхнім життям може лише якась зовнішня, пануюча над усіма сила. Поняття "влада" стало ототожнюватися з "богом обраною" конкретною персоною. Але це уявлення не збіглося із традиційною волелюбністю слов'ян, які взяли владу князів під контроль – домоглися інституції віче. Того, хто мав власну думку, поважали. Пієтетом користувалися й ті, хто демонстрував презирство до загальноприйнятих норм – їх називали юродивими, цуралися, однак потай поважали. Адже вони порушували ті заборони, які пересічні громадяни самі були б ладні порушити.

Особлива на Русі була жіноча доля. На селі, як і у минулі століття, їй доводилося "і коня на скачу зупиняти, і в палаючу входити хату". В містах, у першу чергу в Києві, панували греко-візантійські норови.

Не розпещували на Русі й дітей. З малолітства їм доводилося тяжко працювати, а знання в них утовкмачували різками. Пороття застосовувалося не лише у школі, але й в родині.

Втім, "ставлення до людини" у Київській Русі було усе-таки куди краще, ніж у так званих "розвинених європейських країнах" – адже ні своїх вчених, ні навіть відьом древні руси на вогнищах не спалювали.

 Побут 

Незважаючи на велику кількість міст, Русь певно було б назвати державою сільською. А сільський побут самі знаєте який.

Матеріали археологічних розкопок і ілюстрації літописів свідчать про те, що міські й сільські меблі були прості і непримхливі: масивний, не покритий скатертиною, стіл, лави, нари-лежанки, скрині, посудні полки. Палати князів хоч і відрізнялися деякою витонченістю, наявністю різьблених крісел, східних килимів, але все-таки не досягали вишуканості будуарів європейських королів. Навіть ліжка в князів були рідкістю – їх заміняли дерев'яні нари.

Таким же утилітарним, простим, був і посуд. Керамічній, дерев'яний, металевий, скляний. Розмальовані мисочки, глечики, кухлики зустрічалися не часто, проте, вони також являли собою частину побуту жителів Русі.

В покутті, своєрідному вівтарі, що знаходився по діагоналі від печі, обов'язково розміщувалися обереги – язицькі, що оберігають будинок, амулети. Згодом їх замінили християнські іконки, які, по суті, залишилися такими ж язицькими талісманами.

Характерна деталь: у Київській Русі на вікнах не було завісок – життя людей проходило в усіх на очах.

Міста

Велика кількість міст – це те, чим Древня Русь відрізнялася від попередніх слов'янських протодержавних утворень. Вони були за нашими мірками невеликі – як і у трипільців, десь по 10-12 тисяч жителів. Населення Києва становило 50.000 мешканців, Чернігова й Галича – по 25.000. Як правило, міста будувалися на високих річкових берегах. У центрі – замок правителя, довкола нього – квартали заможних городян, за ними – халупки ремісників і бідноти.

Головним місцем був, зрозуміло, базар. Так само й майдан, на якому кипіли страсті і збиралося народне віче.

Міста мали величезне значення для безпеки Київської Русі. Навіть відносно невеликі, вони являли собою фортеці з могутніми валами, вежами й мало чим відрізнялися від європейських. Ну, хіба що архітектура дещо інша, та й забудовувалися менш купчасто. Можливо, у цьому виявилася "сільська" особливість "центрально-слов'янського" менталітету – звичка жити у вільному просторі.

Давньоруські дерев'яні споруди були двох типів. Перший – балковий, розповсюджений у північно-західній Європі, особливо у Швеції й Норвегії, другий – традиційний слов'янський зруб. У зрубах жило простолюддя, знать будувала собі кам'яні двох і трьохповерхові хороми.

У розвитку архітектури Київської Русі фахівці відзначають три періоди. Перший (правління Володимира) – копіювання Візантії. Другий (правління Ярослава) – поступовий відхід від візантійських канонів. У структурі архітектурних споруд починають виявлятися власні уявлення місцевих майстрів про гармонію. Головною особливістю цих уявлень став об'ємний характер архітектурних композицій, який обумовлював тісний зв'язок споруди, насамперед храму, з навколишнім ансамблем міста. Рівномірне освітлення інтер'єра змінилося контрастною грою з тінню, а в гамі фарб мозаїк і фресок стали переважати життєрадісні барви – білі, жовті, позолочені, рожеві, ясно-зелені, блакитні. Мальовничі кольорові сполучення, декоративні ніші, фасадний розпис надавали спорудам – як храмам так і будинкам – нарядність і урочистість. Третій етап розвитку архітектури Київської Русі (друга половина XI – початок XII століть) охарактеризований появою цілих архітектурних шкіл, що продовжили розвиток місцевих традицій, базових у формуванні української ренесансної й барокової архітектури.

Розквіт Київської Русі збігся з розквітом світової культури. У цьому тріумфальному ході "наша" архітектура багато в чому випередила європейську – храми Німеччини, Польщі, Чехії, скандинавських й інших держав у порівнянні з величним храмам Русі являти собою лише невеличкі ротонди або похмурі базиліки важких примітивних форм – ні по технічному, ні по художньому рівню вони не досягали вишуканності київських.

Економіка

Економіку Київської держави можна охарактеризувати так: якщо захочемо, то ж можемо! Слов'яни, виявляється, добре працювати уміють.

Як ніколи "квітувало" на Русі сільське господарство. Цьому сприяло те, що відпала необхідність у міграціях – селяни почали використовувати так звану перелогову систему обробки землі, при якій ґрунт засівався різними культурами й не виснажувалася. Було розвинене скотарство – воно давало більш ніж достатню кількість м'яса, молока, шкір. Продукти сільського господарства не лише "донесхочу" годували народ, але й експортувалися.

Однією з важливих галузей економіки було ремісництво. За прикладом західноєвропейців майстри об’єднувалися в цехи, спільно налагоджували виробництво й знаходили своєї продукції стійкий збут. На належному рівні перебувала металургія.

Галуззю діяльності, що особливо чуйна до кон'юнктури є будівництво. Воно розвивається лише тоді, коли суспільство на підйомі, заможньо і упевнено в майбутньому – бурхливий розвиток містобудівництва в Давньоруській державі є красномовним свідком високого добробуту його громадян.

Русь активно торгувала – з Європою, Візантією, Кавказом, Хазарським каганатом, арабськими країнами. Найприбутковішою статтею експорту була сільськогосподарська продукція, таклж вироби ремісників, шкурки куниць, лисиць, бобрів, білок.

Однак, населення Київської Русі власним грошовим знакам, схоже, довіряло не дуже – гривні, злотники, куни були в ході по всій території Русі, але заощадження люди тримали в арабських дирхемах, візантійських міліарісіімах, західноєвропейських денаріях. А в побуті, як стверджують мандрівники, розраховувалися білячими шкурками.

На жаль, не існувало на Русі й того, чого бракує і зараз – "римського стрижня європейської цивілізації" – доріг. Якісь шляхи, звичайно, були. Лише дорогами ці розмиті дощами утворення назвати важкувато.

Військова справа і влада

І в часи античності, і в середньовіччя, і зараз, світом керував і керує той, хто являє собою військову силу. До утворення Київської Русі слов'янські племена хоч і "набігали" на Візантію, однак, лише в якості поганоорганізованих "злочинних" угрупувань. Розкиданість хуторів, розрізненість племен, відсутність єдиного "центра" й інші фактори не дозволяли створити їм власну армію. А без неї, самі розумієте, що за житття. І наші пра-прабатьки прийняли мудре рішення – коли не можеш створити власну армію, заведи чужу. Що вони й зробили: "пішли за море до варягів" і запросили талановитого полководця з усією його раттю – Рюрика. До речі, не тільки "ми", але й інші європейські країни, зокрема англійці, також "завели собі" скандинавське військо.

Що ж, ватажки слов'янських племен чудово розуміли, що посадою "міністра оборони" Рюрик не обмежиться. Так воно й вийшло.

Отже, ядро армії Київської Русі склали нахабні, нещадні, добре навчені армійській справі вікінги, "народ, як усі знають, найвищою мірою дикий і грубий, що не носить у собі ніяких слідів людинолюбства". А хіба солдатові потрібні якісь інші якості? Звичайно – солдатові необхідний доблесний командир. Їх династія Рюриковичів "подарувала Русі" у надлишку – більшість київських князів були чудовими воєначальниками. Коли в 1120 р. син Мономаха Ярополк пішов з військом на Дон, де "кучкувалися" половці, він їх там просто не знайшов – лише зачувши, що йдуть руси, вони повтікали за Волгу.

Як би те не було, свою головну функцію – захист Русі від степовиків – династія Рюриковичів виконала.

Вона виконала й іншу функцію – об'єднала слов'янські землі. Саме агресивне, авторитарне, компетентне правління Олега – Ігоря – Ольги – Святослава – Володимира Великого – Ярослава – Володимира Мономаха зумовило велич і славу Русі. Незважаючи на нескінченні князівські свари державне об'єднання за назвою Київська Русь залишалося протягом довгого часу усе-таки досить міцним.

Найбільшу владу на Русі мав, зрозуміло, князь. Його стосунки з наближеними будувалися на особистих, насамперед родинних зв'язках, а відносини з населенням – назвемо речі своїми іменами – на рекеті. Якщо вам не подобається це слово, на збиранні данини. Це нічого не змінює. Адже князівська дружина, особливо на перших порах, являла собою щось подібне до розбійницької ватаги, яка несла у собі, за словами Н.И. Костомарова, "зародок державності". Враховуючи відносну рівність членів цього угруповання, роль здобичі, як головного джерела існування, її можна порівняти як з очолюваним отаманом козачим військом, так і з мафіозною "сім'єю", що встановлює контроль над своєю територією в "розборах" з іншими "сім'ями".

Загалом, Київська Русь, як і багато інших держав того часу, з'явилася шляхом інституалізації рекету, присвоєння князями монопольних прав на застосування насильства й оподатковування – данина була платою за "наїзд", що не відбувся.

І все ж таки князівська данина, кажуть, була менше "хазарської", а обов'язок "даху" дружина як могла виконувала. Слід зазначити, що лише третю частину данини князі витрачали на себе. Інше – на розвиток держави. "Податки" Рюриковичів народ визнав легітимними, це й забезпечило цієй родині можливість панувати на величезних територіях. У протилежному випадку волелюбні, добре озброєнні слов'янські племена, мали можливість відстояти своє право не підкорятися нахабним, на їхній погляд, вимогам. Що й зробили у свій час древляни, убивши Ігоря й змусивши Ольгу замінити рекет законом. Це, безсумнівно, сприяло економічному підйому держави. Наступні правителі доповнили й удосконалили законодавчу базу Русі, "підтягнули" її до канонів світової правової думки – візантійської, римської, німецької й скандинавської, і навіть багато у чому ці держави випередили.

Однак, влада Київської Русі – це не лише князі. І якщо новгородських, київських, галицьких можновладців щось змусило заснувати народне віче, це "щось" – сам народ, який відстояв право самим вирішувати своє життя. Народовладдя відігравало істотну роль у житті суспільства. А в критичних ситуаціях віче брало владу у свої руки. Так, приміром, в 1068 р. воно змістило князя Ізяслава, а у 1113 р., всупереч існуючому порядку, зазвало на київський престол чернігівського князя Володимира Мономаха.

Релігія

Пантеон язицьких богів Русі був тим же, що й у попередні століття – здобувши владу, князь Володимир "поставив кумири ...: дерев'яного Перуна ... Хорса, Дажьбога, і Стрибога, і Сімаргла, і Мокошь". Перун був символом не лише грому і блискавки, але й великокнязівської влади, її непорушності й величі.

Не будемо зупинятися на питанні, що послужило причиною введення Володимиром Святославовичем християнства. Лише зауважмо, що у виборі державного віросповідання саме грецького кшталту, певно, не останню роль зіграла подібність слов'янської й грецької ментальностей, що мали обмаль спільного з менталітетом Рима. Коли посланці князя "прийшли в Німці й бачили, як вони службу правили", те "краси не побачили ніякої". А коли прийшли "у Греки", перебуваючи в храмі "не знали, чи ми на небі були, чи на землі, тому що немає на землі видовиська такого або такої краси".

Християнська церква стала інстанцією, яка апріорі осуджувала князівські свари й кровопролиття. Їй не важливо було знати, правий або не правий той або інший князь, їй важливо було зберігати бажану богові згоду. Християнство духовно, економічно й політично об'єднало Київську Русь з Європою, дало їй можливість вести справи з Візантією, Німеччиною, Францією, Угорщиною, Священною Римською Імперією. Християнство привнесло на Русь писемність, сприяло розвитку культури.

Але простий люд прийняв Христа не відразу – ще довго на Русі людина, що дотримувалася християнських цінностей, сприймалася "білою вороною". В "Слові об полку Ігоровім", написаному через 200 років після введення християнства, згадується величезна кількість язицьких богів. Ярославна, яка молила про допомогу, у своєму "плачі" зверталася не до діви Марії, не до Спасителя, а до вітра-вітрили, світлого-трисвітлого сонця й до Дніпра-Славути.

В археологічних матеріалах Київської Русі рясніють язицькі амулети: символи Сонця – круглі підвіски, символи Місяця – "лунниці", символи Перуна – декоративні сокирки, ведмежі або кабанячі зуби, "заговорені" ножі або символи багатства – декоративні ключики, аналоги руни f. Язичеські знаки часто-густо переплітаються з християнськими – наприклад, хрест у колі. Іноді, що показово, християнські символи перемішуються з античними: на оберегах-зміївиках з одного боку наносилося зображення Христа, а з іншого – Медузи Горгони; на фресці Софіївського собору в боковому вівтарі святого Георгія зображений, як вважається, Аполлон.

Сполучення античних, язицьких і християнських мотивів є базовим для давньокиївьского менталітету. У той час як у Європі бушувала інквізиція, яка вогнем і мечем вибивала зі своїх парафіян "поганство", на Русі православ'я знайшло з язичеством компроміс. Академік Д. С. Лихачов "відмовив" у християнському світогляді навіть монахам-літописцям! Адже ними не було створено жодної письмової праці, що переконливо розвінчує язицтво. Не лише прості люди, а навіть священники Київської Русі традиційно не сприймали домовиків, лісовиків, русалок, мавок, і навіть чортів чимсь антагоністичним – "бога люби, але й чорта не гнівай", стверджували вони.

В 1054 році в Константинополі трапилась катастрофа – церква розкололася на два непримиренних, що наклали один на одного анафему, табори. Як сприйняли це розкол у Київській Русі? Ніяк. Там його навіть не помітили: 1054 рік в "Повісті минулих літ" зазначений сумною подією – смертю Ярослава Мудрого. Про церковні чвари у Візантії літописець навіть не згадує.

Мова

Якою мовою розмовляли жителі Київської Русі? Українські "патріоти" знають це абсолютно точно: українською. Прихильники теорії єдиної Русі стверджують – давньоруською. Те ж повідомляє й Нестор-літописець.

Однак важко уявити, що мешканці різних земель, від полян і древлян на півдні, до чуді й муроми на півночі користувалися однією мовою. Радше, вони спілкувалися на близьких до давньослов'янської мови діалектах.

Більшість дослідників вважає, що формування російської, української й білоруської мов почалося в XIII-XIV століттях. Але відокремлення українського говору від руського могло початися й раніше – наприклад в 1169 році, після нападу ростовського, суздальського й володимирського князя Андрія Боголюбського на Київ. Загарбники спалили місто, винищили його населення – логічно припустити, що саме тоді жителі півдня вперше ототожнили північного сусіда з "супостатом" і поділили "киян" й "володимирців" на "своїх" й "чужих", і, як і зараз, прагнули ввести у свою мову якнайбільше слів, відмінних від "супостатських".

Писемність

Із введенням християнства у наших предків (нарешті!) з'явилась писемність. Потрібно ж було якось прославляти князів і нести в маси слово Боже.

Слов'яни довго запрягають, але жваво їдуть. І не просто жваво, мигцем – за короткий час Київська Русь стала одною з найбільш освічених держав Європи. У школах вивчалися грецька й латинська мови, з'явилася величезна кількість літописів, творів художньої літератури, при храмах створювалися бібліотеки, краща з яких (при Софіївському соборі) стала гордістю Ярослава Мудрого. Друга дочка Ярослава, Ганна Реґіна, одружившись з королем Франції Генріхом I, вразила французький двір – вона була письменна! Чоловік її на документах ставив лише хрестика.

Проте приживалася на Русі писемність нелегко. По відданих в учні дітях матері "плакали як про мертвих". Горі матерів можна зрозуміти: забрані "у навчання" сини назавжди відривалися від традицій дідів, прилучалися до принципово нової, "книжкової" системи цінностей. Як помітив професор Данилевський, якщо людина, що йшла на війну, мала шанс залишитися неушкодженою, то дитина, що йшла "в освіту", уже ніколи не могла повернутися до світу своїх батьків.
 

Література

З'явилась писемність, з'явилась й література – церковна, історична, юридична, художня. Грані між цими напрямками можна провести лише умовно – проповідуючи Християнство, книжки давали велику кількість історичних відомостей, містили зводи законів, тексти договорів, написані були жвавою, художньою мовою. Найбільш видадтні, що збереглися до нашого часу твори, це: "Повість минулих літ", Київський літопис, Галицько-волинський літопис, "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, "Поучення" Володимира Мономаха, "Києво-Печерський патерик" й багато інших.

Велику роль у становленні світогляду давньоруського читача грали тексти Аристотеля, Платона, Гомера, Піфагора, Демокріта, Эврипіда, Геродота, Сократа й інших античних мислителів. Завдяки викладанню в школах древніх мов, література Рима й Греції була відома на Русі не лише в перекладах, але й в оригіналах. Знайомство з добутками античних авторів, філософів Заходу й Сходу формувало в давньоруської людини різнобічне уявлення про світ і спричинило виникненню нового класу – високоосвіченої інтелігенції.

Як і тепер, популярними в Київській Русі були "твори для масового читача" – книги по астрології, магії, гаданням. Офіційною церквою вони заборонялися. Тим гірше для церкви – ці книги читалися, переписувалися й поширювалися як би тепер сказли "саміздатом".

І, проте, книг було мало. Читач зрідка одержував нові сюжети й мимоволі перечитував те, що вже йому було відомо. Селянське населення залишалося неписьменним – воно й підтримувало величезний шар "паралельної" літератури, передаючи з покоління в покоління перекази, казки, вірші, билини, міфи, заклинання, загадки, приказки. Усна народна творчість вплинула на розвиток літератури наступних поколінь, у тому числі на українську, визначивши її форму, художність, стиль. Культ Слова, віра в Його Чарівну Силу – один з давньослов'янських, язицько-християнських архетипів.

Філософія

Філософська думка Київської Русі сформувалася під впливом Візантії. А візантійська, у свою чергу, ґрунтувалась на ідеях античності. Погляди на життя мислителів Древньої Греції виявилися співзвучними з поглядами руської інтелігенції – уявлення й тих, і інших, про сенс життя, улаштування Космосу, етику багато в чому збігалися. Доступ до античних текстів активізував київських любомудрів до пошуку в житті метафізичного, трансцендентального.

Але у відмінності від античної філософії, у межах києворуської школи склався тип мислення, не схильний до абстрактного резонерства, софізму й вишуканому "гностицизму". Тут утворився тип філософствування, спрямований радше не на пошук загальних теорій, а на знаходження істини у своєму житті.

Із традицій Древньої Греції через Візантійське світосприймання у філософію Київської Русі перекочувала акцентуація на душі, що знайшла пристанище в серці. Серце – центр волі, любові, стрижень мрій, світлих помислів, вчинків. У протиставленні до душі, київські філософи з зневагою писали про "плотське".

І релігійна, і філософська думка Русі всіляко підкреслювали архетип "святого страждальця", що пожертвував своїм благополуччям і навіть життям заради високих ідеалів – правди, смиренності, милосердя. Але в першу чергу – мудрості. Поряд з "серцем", мудрість – один з основних філософських постулатів Древньої Русі. Саме ця парадигма втілена в головному храмі, що уособлює собою велич держави – соборі Святої Софії.

Художнє ремісництво

Якби Геродот відвідав Київську Русь, він би не стверджував: "Крім безлічі великих рік, немає в цій країні більш нічого цікавого". Цікавого в цій країні було цілком достатньо. Не останнє місце займали вироби ремісників.

Наприклад, ковалів – вони володіли унікальними прийомами обробки металів, їхні вироби відрізнялися художністю і завершеністю.

Так само, як і вироби ювелірів, що були прикрашені дорогоцінним камінням, перлами, складними вишуканими візерунками. У середньовічній Європі київських, чернігівських, галицьких ювелірів вважали неперевершеними майстрами, які створили чимало того, що належить до шедеврів світового мистецтва.

Життєрадісність була притаманна народній традиції вишивки по шовку, яка містила в собі поліхромні мотиви, розетки, элліпсоподібні фігурки, трикутники, зображення чудернацьких істот.

Високохудожніми були вироби різців по дереву, кожем'як, склярів, ткачів. Їхня вишукана, однак недорога продукція, з дитинства оточувала наших предків. Яскравий одяг, діадеми, браслети, обручі, персні, ґудзички, дзеркальця, гребінці, підвіски та інші оригінальні дріб'язочки – усе це віяло духом оптимізму й життєствердження.

Велика роль у розвитку ремесел Середнього Подніпров'я належала монастирям – запровадження християнства дало потужний поштовх до виробництва хрестиків, іконок, медальйонів, світильників, літургійного посуду, окладів ікон і богослужбових книг. Якість продукції не лише не поступалася, але, найчастіше, навіть перевершувала якість аналогічних виробів з Візантії, країн Сходу й Заходу.

Цікаві ремісницькі вироби Русі, що мали так званий "гібридний" характер. Вони уособлювали в собі "скіфський" звіриний стиль, східні, антично-грецькі й скандинавські риси.

На художній світогляд майстрів Древньої Русі вплинула (у який раз ми це повторюємо) Візантія. Довгий час давньоруське мистецтво взагалі вважалося складовою частиною візантійського, навіть існувала думка, що в Києві не зустрінеш нічого, що в корені відрізнялося б від Візантії. Так, нашими вчителями були греки. Однак візантійська школа, що дала "міцний поштовх" руським майстрам, надалі не перешкодила розвитку місцевої культури, що відобразила самобутність, цілісність і високий художній смак давньоруської душі. А розповсюджений циркулярний орнамент – концентричні кола із крапкою посередині, різноманітні види геометричного декору – паралельні косі штрихи, хвилясті й зиґзаґоподібні лінії сягають коріннями в епоху ранньослов'янську й, як знати, може бути, навіть в Трипілля.

На думку українських мистецтвознавців, аж до XVIII століття московські іконописці неухильно дотримувались візантійського стилю, а південні (київські) створили власну школу. Російські мистецтвознавці заявляють прямо протилежне – це на півночі виник свій стиль, а українці лише копіювали візантійців. Як би те не було, і ті, і інші визнають, що "московське" мистецтво зображувало святих строго канонічно, кольори ікон стримані, у той час як київські ікони випромінювали оптимізм. Вони більш "живі", колоритні, гуманні, що відповідало місцевому світосприйманню й місцевим традиціям.

Музика

Музика складала невід'ємну частину культури Київської Русі. Умовно можна виділити три напрямки музичного життя того часу – народну музику, інструментальну й церковну. Уявлення про народну музику ми можемо зробити по архаїчних наспівах, які й понині звучать в українському фольклорі. Найдавніші їхні форми пов'язані з язицькими обрядами – заклинаннями, ігрищами, колядками, усілякими ритуалами й святами. Для церкви ці ритуали були неприйнятні – улюблені народом свята вона традиційно засуджувала, називала не інакше, як "бісівськими". Показова згадка в одному з літописів про ченця Києво-Печерського монастиря Ісакія Затворника, якого "спокушав" ансамбль бісів, що грали на сопілках, бубнах і гуслах. Правда, у літописі не повідомляється, що саме ці чорти виконували. Може, "Несе Галя воду"? Або ж "Ой, Марічка, чечері"?

Проте, християнство принесло в культуру Русі церковні співи. Вони були одноголосими, мелодія рухалась урочисто. Церковні мотиви, що прийшли з Візантії, вважалися священними й незмінними. Але згодом вплив Візантії послаб, і на церковну музику стали нашаровуватись місцеві самобутні течії, які привели до виникнення нових форми музики, зокрема, знаменитого Київського розспіву. 

Медицина

Медицина Київської Русі була доволі розвинена й не відставала від загальнолюдських середньовічних канонів. А народне цілительство випередило свій час й успішно застосовується й зараз.

Лікарі (від кельтського "лейкер"), гойцої (ті, що гоят), знахарі були вельми популярні й займалися практикою професійно. Своїх лечців мали князівські двори, а монастирі – власні богадільні.

Які ж методи використовувала давньоруська медицина? По-перше, хірургічні – війни вимагали великої кількості фахівців з лікування ран. Була для хірургів робота й у мирний час – у літописах згадуються навть операції по видаленню пухлин.

Важливою "галуззю медицини" було, звісно, акушерство.

З покоління в покоління передавалися в Київській Русі знання по фітотерапії. Не лише "народні цілителі", але й кожна господарка знала лікувальні властивості рослин і уміла готувати "зілля" – відвари, настої, чаї.

Популярна в народі була "домашня фізіотерапія" – лазні, компреси, розтирання, масаж, укутування, "банки", клістири.

Однак специфічним "києворуським" методом була психотерапія. Вона базувалася на язицьких традиціях – заговорах, позбавленні від "пристріту", "порчі", "поробленого". Рідко в яких інших державах (аж ніяк не в Європі з їхньою інквізицією) були так популярні ворожки, шептухи, чаклуни, заклинателі, відьми. Що характерно, ці традиції не прийшли до нас ззовні – ні з Візантії, ні з півночі, ні з античності. Вони збереглися на наших землях з незапам'ятних часів, і є невід'ємною частиною центрально-слов'янського сприйняття зв'язку живої людини з "іншим" світом.

Кохання 

Головним осередком Древньої Русі була, безсумнівно, родина. Одне із кращих тому підтверджень – велика й детально розроблена термінологія родинних стосунків. Письмові джерела скупо висвітлюють любовне життя наших предків. Однак навіть непрямі дані дозволяють зробити цікаві висновки.

Наприклад, такий. Не поспішаючи приймати християнство, жителі Русі за давньою традицією продовжували сходитися "на ігрища, на пляси, на всякі бесівські пісні", де "умикали собі дружин по змові з ними; мали ж по двох і по трьох жон". Дружини ж, як споконвіку було прийнято у слов'ян, "любові віддавалися, скільки хотіли, не стримувані своїми мужами й не соромлячись". Київські князі-варяги спочатку навіть і не думали із цим якось боротися, адже у скандинавів ця частина життя подібна: у Швеції навіть після прийняття християнства – аж до кінця XI століття – панувало багатоженство. І Рюриковичам аж ніяк не далекі були "шведські норови". Зокрема, Володимиру Великому, у якого зокрема сімох жон "наложниць було 300 у Вишгороді, 300 у Бєлгороді й 200 на Берестові".

Перший закон, спрямований проти язицьких традицій в любові, заснував Ярослав Мудрий – він увів грошові покарання за багатоженство, адюльтер, інцест, несанкціонований розрив шлюбних уз, народження "незаконнї" дитини, пошибаніє (зґвалтування), романтичний зв'язок з духовною особою або черницею, "нестатутні відносини" з іновірцями, тваринами й іншими "нелегітимними" об'єктами статевого життя. За пошибаніє, приміром, належало віддати у скарбницю за простолюдинку – 30 гривень (начебто, небагато), за бояриню – 1,6 кг. золота. І якщо правителеві знадобилося видавати подібний закон, значить все це на Русі було в надлишку.

Завдяки цьому указу, а, може, за традицією, правовий статус жінки на Русі був вище, ніж у Європі: передбачалися високі штрафи навіть за її образу "сороміцькими виразами". Наложниця або спокушена рабиня після смерті господаря ставала вільною, дружина успадковувала майно чоловіка: на вдів київські ловеласи заглядалися особливо.

Як могла, "наїжджала" на вільність норовів церква. Нею був розроблений лад шлюбних стосунків, наповнений різноманітними заборонами й обмеженнями. Гріховно було займатися любов'ю під час постів, і, чомусь, у п'ятницю, суботу й неділю. Власне, на думку церкви, гріховно займатися любов'ю взагалі! Навіть про неї думати! Сексуальні відносини в шлюбі хоч і сприймалися церквою меншим лихом, чим розпуста, однак і вони, "яко содомський гріх", відзначалися печаткою аморальності.

До церковних заповідей населення Русі ставилося, судячи з усього, без належного розуміння й жило за заповітом апостола: “Де умножиться гріх, там ряснітиме благодать– гареми у впливових осіб існували не лише в дохристиянській Русі; збереження дівчиною "чистоти", а жінкою вірності культувалося лише в знатних родинах, пересічні ж громадяни позашлюбні зв'язки вважали нормою – в "ігрищах" й "хитаннях" брали участь не лише акселеровані німфетки і юні отроки, але й "мужаті жони": "Коли бо прийде саме це свято, трохи не весь град візьметься за бубни й сопєлі... І всякими неподібними ігрищами сатанинськими займаються... Жони ж і дівки – главами кивають, вустами кличуть всекепські пісні, хребтом виляють, ногами скачуть і топчуть. Отут є чоловікам й отрокам велике падіння на жіноче й дівоче хитання. Тако ж і дружинам мужатим беззаконне опоганення тут же".

Але й віддані були дружини чоловікам безмежно (так-так, одне інше не виключає): "Якщо в покійного було три дружини й одна з них стверджує, що любила його, то приносить вона до трупа його два стовпи…"

Що далі, ви знаєте.


Менталітет

Що ж, давайте спробуємо здійснити неможливе – змалювати ментальність тої нації, якої як єдиної народності ще не існувало, і яку іноземці називали по-різному – русами, росами, норманами, скіфами, словенами, і навіть греками. Менталітет жителів Київської Русі – це мозаїка, що складається з світогляду доброго десятка етносів. Серед яких, проте, домінувало чотири: слов'яни, скіфо-сармати, скандинави й візантійці.


Слов'янські архетипи давньоруського менталітету

Ранньослов'янській, "до києворуській" душі були властиві наступні особливості: залежність від землі, любов до природи, повага до духів, сімейність, волелюбність, миролюбство, неприязне ставлення до влади, сміливість, кмітливість, хитрість. А також: неохайність, невимогливість, непослідовність, безладність, наївність, бідність, схильність до халтури, неспішність. Але й: універсальність, оригінальність, людська краса, оптимізм, доброта, буйство любовних пристрастей.

Чи зустрічаємо ми ці риси в людині Київської Русі? Більшість із них – безсумнівно. Зв'язок із землею не припинялася ніколи. Адже "Ця країна обширна, рясна медом і пшеницею і ячменем". Любов до природи відрізнялася розумною прагматичністю, а духи, що її населяли, співіснували із християнськими святими. Колектив мав зверхність над особистістю, головним "осередком держави" була родина. Волелюбність древніх русичів виявилася в тім, що вони, нарешті, скинули з себе ярмо печенігів, половців, хазар, а традиційна недовіра до влади привела до утворення віче.

Жителі Київської держави ажніяк не страждали ксенофобією – до іноземців, і навіть до рабів ставилися добре. Свою сміливість древні руси довели в походах, а прикладів їхньої кмітливості й хитрості можна привести скільки завгодно. Будучи в побуті людьми відкритими (нвіть на вікнах не було завісок), невимогливими (скромне оздоблення житла, грубі меблі, простий посуд), жителі Київської Русі були людьми красивими ("Я не бачив людей з більш досконалими тілами..."), веселими ("на Русі є веселість пити..."), переконаними оптимістами, яким Володимир Мономах вигукнув: "Слава тобі, людинолюбе!"

Людинолюбство – риса, мало властива середньовіччю. І яким би м'якосердім не був громадянин Київської Русі, являв він собою, усе-таки, людину свого часу, "січучи нещадно всяку стать й усякий вік", відстоював місце під сонцем. Проте, агресивним його назвати важко – руським билинам тема завойовницьких походів не близька. Більш того, у центрі давньоруської культурної самосвідомості опинився не переможець, а жертва – першими святими Древньої Русі стали "невинноубиєнні" Борис і Гліб, подвиг яких полягав лише в тім, що вони не противилися власної смерті; найбільш відомий епічний твір того часу "Слово об полку Ігоровім" оспівує не перемогу, а поразку.

Однак, при всій тотожності менталітету Київської Русі з попереднім давньослов'янським, у нас немає підстав "приписувати" "киянам" такі риси, як непослідовність, безладність, виробнича халтура. Ці якості з домінанти пересунулися в рецесив. Безсумнівно, цьому сприяло почуття захищеності, усвідомленість того, що "будується – на віка".

Скіфо-сарматські грані

Фахівці відзначають наступні психологічні особливості скіфів: рішучість, військову мудрість, хоробрість, жорстокість, общинність, побутову невимогливість, волелюбність, незалежність, високий художній смак еліти.

Чи характерні ці риси для жителів Київської Русі?

В основному – так. Скіфський "слід" як у генотипі так і в ментальності слов'янських племен "українського" степу присутній однозначно. І візантійці, які завжди ототожнювали русів зі скіфами, істотно не помилялися.

А що ж сармати? У них відзначають – неспішність, "авральність", норовистість і властолюбство жінок.

Що ж, києворуські дружини, немов сарматські амазонки, часто-густо володарювали над чоловіками. Навіть саме слово "дружина" означає й "жона", і "воєнізований загін". "Прибув Олег із дружиною в град Константинополь", – і не зрозуміло, він туди з'явився з армією, або з жінкою. Що ж, з такою дружиною чоловікам залишалося лише випинати губи й (так, щоб вона не чула) вигукувати: "Хлоп у хлопах холопський хлоп, ... той, хто дружини слухає".

Не менш сарматів, у менталітет Київської Русі внесли вклад нормани – не будь які гуманісти, одначе, які не є, європейці.
 

Скандинавські риси

З приходом норманів життя східних слов'ян змінилася докорінно. Звані гості взяли владу у свої руки, створили потужне військо й позбавили хліборобів від рекету степовиків. З'явилося те, чого у народів Подніпров'я ніколи не було – держава, приналежність до якої стала визначатися не родовим або племінним принципом, а територіальним. Податок став помірнішим і йшов на розвиток суспільства. Виникла приватна власність на землю, професійне ремісництво, аристократія, зникла традиційна для слов'ян зрівнялівка – громада стала складатися з багатих і бідних, городян і селян, "смердів" і бояр, "пересічних громадян" й інтелігенції.

Які ж характерні риси варяжської "нордичної" вдачи?

Це:

Агресивність, рішучість, безкомпромісність, цілеспрямованість – все те, що складає архетип переможця.

Схильність до порядку й дисципліни.

Консерватизм. Приміром, скандинавська скальдична поезія, що виникла в IX столітті, за 400 років існування практично не змінилася.

Щирість і правдолюбство. Нормани вважали, що брехати можна тільки ворогам.

Працьовитість. Лінощі сприймалися з величезним роздратуванням – в IX-Х століттях рівень виробництва й матеріальної культури на берегах Балтики був чи не найвищим у Європі.

Ощадливість у побуті й щедрість у владі.

Цими шістьома рисами нордичний характер, безумовно, не обмежувався. Але вони, все-таки, домінували. І те, що асимілювавшись із варягами, жителі Київської Русі стали більш рішучими, цілеспрямованими й, саме головне, працьовитими, виглядає очевидним. Крім того, можливо без варягів у "безладних", не звиклих до дисципліни слов'ян ще довго б не існувало законів.

Однак північні прибульці, імовірно, закріпили в слов'янській ментальності й дещо інше: неповагу до особистості, персоніфікацію влади, хамство адміністрації щодо "смердів", парадигму "бий своїх, щоб чужі боялися". Може бути саме в ті часи було закладено уявлення, що влада – це щось чуже, що суд завжди неправедний, що нема нічого поганого в тому, щоб поцупити щось у держави, адже все, що вона "награбувала" – "моє". Нарешті, чи не з тих часів у нашому суспільстві така нелюбов до міліції – "вікінгів", що не стільки захищають, скільки збирають данину?

Отже, слов'яни перейняли в норманнов працьовитість. Однак це твердження суперечить спостереженню деякого англійського мандрівника, що заявив: "Народ руський косніє в неробстві, із пристрастю віддається полюванню й непомірній обжерливості".

Так само як в одній людині можуть сполучатися протилежні риси характеру, у психології цілого народу можуть співіснувати протилежні риси менталітету.

Антично-грецькі відгомони

 Середньовічні автори завше підкреслювали, що "варварський світ на північ від Понта Эвксинского" багато чого запозичив у греків.

Для антично-причорноморського менталітету характерні наступні риси: веселість, безпосередність, легкість у спілкуванні, відкритість, непрагматичність, миролюбство, колективізм, прохолодне ставлення до роботи (так само до порядку, влади, законів), "прагнення до прекрасного" і до любовних утіх.

Невже ці риси ми не знаходимо в жителях Київської Русі?

Слов'янські племена, які тисячу років проживали як добрі сусіди з греками, ще до утворення Київської держави увібрали в себе грецьку культуру й цінності грецької цивілізації. Масову еміграцію на Русь нащадків еллінів – візантійців – вони сприйняли як явище близьких родичів. І аж ніяк не випадково в XI-XII століттях західноєвропейці сприймали Київ як "найславетнішу прикрасу Греції". Як і в античній Греції Північного Причорномор'я, у Київській Русі будувалися міста-поліси, які за прикладом південних сусідів прагнули до незалежності від центра. Як і у Древній Греції, на Русі існувало віче. Як для грецького, так і для слов'янського язицтва головний бог – Зевс-Перун Громовержець. І греки, і жителі Київської Русі, добре ставилися до іноземців. Так хіба все перелічиш! Зрештою, Кирило й Методій недарма зробили висновок, що грецькі символи більш співзвучні слов'янському сприйняттю, аніж латинські, і включили 24 грецькі букви в руську абетку.

Візантійські домінанти

У радянський час про Візантію розповідали скупо. Дивним чином одна з тисячолітніх імперій виявилася на периферії уваги. Донедавна книги про візантійську спадщину було надійно заховано від любителів самостійно поритися в історії. Чому? Може тому, що не личить радянській людині знати, що через Візантію вона пов'язана з античністю? Або потрібно було якось відтінити православ'я? Як би те не було, створювалося враження, що нічого цікавого в тій Візантії немає. Могутня держава, яка кардинально вплинула на світову історію й визначила європейський ренесанс у працях вітчизняних дослідників замальовувалася як нудне бюрократичне суспільство, проймане інтригами й підступництвом, церковно-світською єдиноначальністю й нескінченними повстаннями рабів. Так би мовити – убога калька з античності.

Так, візантизм тяжів до авторитарних схем мислення, до ортодоксії, й тим самим привніс у ментальність Русі постулат "єдино вірної істини". Якщо в часи Аристотеля було нормою розмірковувати на абстрактні теми, відкрито висловлювати незгоду із загальноприйнятою точкою зору, то у Візантії, і, відповідно, у Київській Русі, таке було нечуваним – філософи, літератори, живописці були зобов'язані пропагувати православ'я. Адже й саме це поняття – "правильне славіє" – означає щось "виключно вірне", "винятково правомочне". У києво-візантійскій системі освіти найбільше уваги приділялося риториці – мистецтву володіння мертвим словом. Догма була фетишем, свіжа думка вважалася абсурдною – адже "усе, що має бути сказане, вже сказане". Непорушні канони панували в літературі, музиці, живопису, архітектурі – замість того, щоб створювати щось своє, руські творці сліпо копіювали шаблони.

Протест проти офіційної ідеології, проти влади, проти "нікчемності буття" у києво-візантійскій психокультурі виявився в так званій "героїзації злочинця" – законослухняна поведінка вважалася ледве не лицемірством.

Але з іншого боку, зберігши антично-грецьку спадщину, Візантія передала її Русі – після падіння Константинополя саме Київ став центром культури, освіти, мистецтв, виявився потужним "ретранслятором" у світову цивілізацію греко-античних традицій.

Передала Візантія Русі й християнство. "Правильне славіє" спробувало було нав'язати життєрадісному слов'янинові архетип "вічного грішника", винного навіть у власному існуванні. Однак вільний народ, що жив в країні де споконвіку укорінилося "чоловікам й отрокам велике падіння на жіноче й дівоче хитання" був далекий від цінностей аскетизму й знайшов із цієї ситуації вихід: раз церква сказала – "треба", народ відповів – "єсть!". І зімітував виконання її волі, продовжуючи жити по своїм власним, а не нав'язаним ззовні правилам, зберіг споконвічні ментальні архетипи й передав їх своїм нащадкам.


Порівняльний аналіз 
"середньовічноєвропейської" та "києворуської" ментальностей

І середньовічна Європа, і Київська Русь являли собою співтовариства різних племен, етносів і народів. Тому будь-які порівняння "середньовічно-європейської" й "киево-руської" ментальностей умовні і далекі від об'єктивності. Проте, якісь висновки зробити все-таки можна (інакше навіщо взагалі ця стаття?). І висновки ці наступні.

Із часів античності території від Атлантичного океану до Карпат і від Карпат до Дону у своєму розвитку йшли різними шляхами. У середньовічну Європу цивілізацію принесла Західна Римська імперія, спадкоємиця античного Рима (у всьому панували римські звичаї, домінувала латинська мова), Київська Русь своїм розвитком зобов'язана Візантії, спадкоємиці античності грецької, що й визначило подібність ментальності Русі з ментальністю античних еллінів.

У Київській Русі людина була пов'язана з родючою, "багатою всякими благами" землею й "райською" природою. Європеєць же змушений був добувати собі покорм "потом і кров'ю", вгризаючись у непривітний ландшафт, ненавидячи його й переінакшуючи під плідні землі. Тому так склалося, що робота, одна з головних римських цінностей, в Європі була умовою виживання, а "закостеніла в неробстві" Русь традиційно віддавала перевагу візантійсько-грецькому прохолодному ставленню до праці – вижити можна було й не натужуючись.

І на Русі, і в Європі, індивід був "безликим" і належав суспільству. Але якщо в Європі "безликим" був навіть король, то на Русі влада ототожнювалася з конкретним правителем, з усіма його достойностями й хибами. Своєму королеві середньовічний європеєць, як правило, не перечив. Жителі Київської держави виявилися більш волелюбними, заснували народне віче, і, час від часу, зазивали на престол того, хто їх більше влаштовував.

Широченні простори давньоруської держави сприяли відкритості давньоруської душі – куди до неї європейській душеньці, оточеній куцими графствами, непрохідними болотами й лісами. Та й мислення середньовічних європейців, як і римлян, не відрізнялося легкістю й вільнодумством – культура й мистецтво були підпорядковані інквізиції, а загальний культурний рівень населення був вкрай низьким.

У Київській Русі вплив православної церкви на народ був куди меншим за тиск на європейців католицизму. Незважаючи на те, що в сільській місцевості Європи й існували елементи язицьких дохристиянських вірувань, вони не йшли ні в яке порівняння із двовірством на Русі – м'яке православ'я, з його лубочними храмами і казковими літургіями не змогло, а, може, й не схотіло відрізати народ від його язичеських коренів – веселих свят, шанування духів природи, життєлюбства й незгубного оптимізму. Київська церква досить в'яло боролася з містичними віруваннями, магами, цілителями, чаклунами, навіть з відьмами. З європейської ж панорами, де зв'язок з богом являв собою нібито угоду між папою римським і "грішником", все це просто зникло. Агресивна й пожадлива інквізиція змусила середньовічного європейця відмовитися від усього кращого, що було в його житті – сміху, веселощів, любові, і, по суті, перетворила його життя на кошмар. Того, хто їй був не до вподоби, спалювала на багаттях – насамперед найгарніших дівчат і тих, хто звик мислити самостійно – вчених, філософів, астрономів.

І в середньовічній Європі, і в Київській Русі, головним осередком суспільства була родина. Але якщо в Європі жінка традиційно вважалася особою другорядною, то на Русі у відносинах із чоловіком вона частенько лідирувала. Можливо тому й для києворуських родин і для суспільства взагалі не властива "європейська" холодність і жорстокість – зненависть до "чужих", ворожість до "інших", закритість європейської людини в "своєму будинку – своїй фортеці" протиставлялися на Русі доброзичливістю, відкритістю, гостинністю. Такі європейські риси як прагматичність, дріб'язковість, ощадливість контрастували з руською щиросердністю, співпереживанням, прагненням допомогти знедоленому. Однак у зовні "артільного", але внутрішньо замкнутого європейця від римської античності лишилася одна досить корисна особливість – звичка сподіватися не на бога, не на правителя, а на самого себе.

У Київській Русі на вищому ніж у середньовічній Європі рівні перебували медицина й цілительство. Більш розвиненою й освіченою була й руська міська інтелігенція.

У Європі й на Русі було принципово різне ставлення до порядку – від античного Риму Європі дісталася звичка педантичного дотримування законів, указів і правил. А так само непритаманна Русі повага до приватної власності. Адже у той час як у давньоруській ментальності злочинець це, швидше, якийсь напівромантичний персонаж, "повстанець" проти влади й умовностей буття, то в Європі він вважався порушником божественного укладу, винним в усіх лихах і неприємностях – казки про робін гудів вабили лише невеличкий прошарок населення.

І на останок. За свідченнями іноземців, руси були дуже красивими людьми. Особливо жінки – привабливі, емоційні, відкриті. І "буйно пристрасні". Холодні, замкнуті європейки, що виходили заміж не по любові, а в результаті "комерційної угоди", ніякого порівняння з ними не витримували.

Що ж, у середньовічній Європі античність, так би мовити, вмерла. Але в Київській Русі вона продовжувала розвиватися – увібравши в себе її досягнення, наші пра-пра-пра-дідусі й пра-пра-пра-бабусі на наступній сходинці розвитку свого суспільства створили власну цивілізацію, власну культуру, і своєрідну, ні на кого не схожу націю, зі своєю власною унікальною суперечливою ментальністю.

                                                                                                         Олександр Стражний
 



Рецензія на статтю "Ментальність Київської Русі"

 Наталя Гаук,
  журналіст, 
літературно-критичний часопис "Київська Русь"

Стаття "Ментальність Київської Русі" виняткова з деяких причин. Насамперед тому, що за дослідження взявся не історик і не мовознавець, а... психіатр з багаторічним досвідом у цій царині. Здавалося б, навіщо людині з таким фахом порпатися в минулому, досліджувати власноруч історичні джерела, зважувати всі "за" й "проти", пристаючи до тієї чи іншлї наукової теорії (про походження назви "Русь", про генезу нашої мови, її витоки й коріння), формувати цілісну картину про функціонування Київської держави та її населення зокрема?

Проте тут слід зосередитися на двох речах. По-перше, кожен фахівець дошуковується першопричин тих чи інших явищ, аби мати можливість встановити певні закономірності їхнього розвитку, зрозуміло, що минуле для прогнозування майбутнього не належить винятково історикам (згадаймо поняття "історія хвороби"). По-друге, доцільно пригадати, власне, значення слова "менталітет" "сукпність психічних, інтелектуальних, ідеологічних, релігійних, естетичних і т.ін. особливостей мислення народу, соціальної групи або індивіда, що проявляються в культурі, мові, поведінці тощо". Вочевидь, у визначенні, яке можна співставити із концепціями "унікальна картина світу", "оригінальний код світосприйняття кожної окремої нації", на першому місці фігурують не культурні та історичні форманти, а насамперед психічне мислення. І тут без фахівця не обійтися...

Олександр Стражний шукає витоки українського етносу (стаття, опублікована в КРу, є лише уривком дослідження "Український ментилітет. Ілюзії, міфм, реальність"), щоб дізнатися, що так "несподівано змінило менталітет наших прабатьків", аби вони змогли з неписьменних племен перетворитися на могутню державу? І тут постає ще одна важлива особливість пропонованого матеріалу всі історичні шукання автора спрямовані на виявлення в них безпосередньо людського фактору, психічної поведінки особливості, що вельми непросто зробити, адже необхідні дані доводиться вичленовувати з суто історичних повідомлень (про походження народності, державний устрій, суспільну організацію, культурний рівень, розвиток мистецтва, побут тощо).

Такий незвичайний ракурс дослідження передбачає й оригінальну побудову та систематизацію опрацьованого матеріалу. В статті не зустрінете фахової психологічної термінології, окрім, власне, "ментальності", навпаки, своє завдання пан Стражний вбачає в тому, щоб написане зробити максимально доступним для широкого кола читатів. І тут вдало було використано прийом інтерв'ю з речниками минулих століть (візантійські, європейські, арабськи автори, славнозвісний Нестор Літописець), які віками свідчили про звичаї й закони наших предків, їх статус у світі в період формування й розквиту Київської Русі та, що дуже важливо для такого дослідження, як жили не лише князі, владні посадовці, а й звичайний люд.

Принцип узагальненості, який сповідує автор, виділення в опрацьованному чинників, що сприяли формуванню менталітету наших пращурів, неоднозначно впливають на змістовний бік статті. Побіжний виклад матеріалу, що його читач має можливість спостерігати в другій частині дослідження, де автор виділяє й стисло характеризує окремі підрозділи ("Особливість суспільство", "Економіка", "Військова справа і влада", "Релігія", "Філософія" тощо), вряди-годи видається спрощеним і поверховим. Не можна в таких стислих рамках і без грунтовних посилань вирішувати питання про "норманську" й "антинорманську" теорії походження давніх русів, об яку сила-силенна науковців ламали й ламають списи й послуговуються при цоьму не тільки "патріотичними" почуттями; чи як мало нам скаже загальна фраза на кшталт "ковалі володіли унікальними прийомами обробки металів, їхні вироби відрізнялися художністю й завершеністю" поруч із конкретним багатющим переліком видів обробки золота, срібла, міді (адже коваль не тільки працював із залізом): литво, волочіння дроту, скань і філігрань, виготовлення емалей. Хоча зрозуміло, що пан Стражний у своєму дослідженні керується іншими цілями й завданнями, досліджує насамперед психологію мислення жителів Київської Русі, а не розвитлк ремесел і промислів того періоду. Вельми оригінальним і цікавим для читача з цієї точки зору є розділ "Любов" про язичницькі традиції в коханні, правовий статус жінки на Русі тощо.

Підсумок проведених автором досліджень знаходимо в третій частині. Якою ж постає ментальність "тієї нації, якої як єдиної народності ще не існувало і яку іноземці називали по-різному русами, росами, норманами, скіфами, словенами, і навіть греками"? На думку пана Стражного, її формують, окрім власне слов'янських архетипів, скіфо-сарматські, скандинавські, античногрецькі, візантійські риси. В результаті витворюється дивовижний мозаїчний сплав, ув якому поруч із любов'ю до природи, повагою до духів, відкритістю, людинолюбством, вродою (ранньослов'янський спадок) уживалися військова мудрість і хоробрість (від скіфів), владний статус києворуської жінки (від сарматських амазонок), рішучисть, схильність до порядку й водночас неповага як до влади, так і до особистості (скандинавські архетипи), непрагматичність, веселість, колективізм, відчуття прекрасного (відгомони античнопричорноморського сусідства греків), догматизм у релігійній (християнство, яке все ж не подолало первісних язичницьких вірувань) і, відповідно, культурній сферах (багатющий і переважаючий вплив візантійської спадщини). Це, звичайно, не весь перелік, що його наводить автор, до того ж він допомагає окреслити реалістичний образ пересічної особистості періоду Київської Русі, оскільки окрім позитивних згадує й негативні складові його менталітету (прохолодне ставлення до роботи, антагонізм між владою та "смердом", безликість індівіда в суспільній організації).

У цілому стаття А.Стражного розширює межі традиційного, відверто кажучи обмеженого, уявлення власне про український менталітет, згадки про який, як правило, зринають у свідомості під впливом мас-медійних, політичних, пропагандистських чинників: нам, "коли потрібно", нагадують, що ми то нащадки славетного козацького роду, волелюбні відчайдухи, то довженківські славнозвісні "чухраїнці", основні життєві принципи яких "моя хата скраю", "а якось то воно буде"... Насправді ж витоки нашого менталітету мають значно глибше й розгалужене коріння, сягають у дохристиянські часи. Кожен може погоджуватися або заперечувати історичну достовірність фактів у дослідженні пана Стражного (маємо право на власну думку, аби вистачило снаги її доводити), але навряд чи заперечуватимемо, що "наші прадідусі й прабабусі на наступному щаблі розвитку свого суспільства створили власну цивілізацію, власну культуру та своєрідну, не схожу на жодну іншу націю, зі своєю власною унікальною суперечливою ментальністю".

                                                                                                             До початку сторінки


Олександр Стражний
Український менталітет

Ілюзії – міфи – реальність
  
Київ,  видавницво "Книга", 2008-2009 р.  

Зміст

     Зміст
     Відгуки читачів   

      Продовження       в книзі

     Де придбати книгу      

     Російськомовна сторінка

 
Інші статті 

 

 
Александр Стражный
Авторская литературная страничка

Home   Об авторе   Психотерапия   Краткий обзор изданного   Нетрадиционная медицина  
Игры в болезнь   Менталитет   Рассказы   Храм Афродиты   Притчи   Афоризмы  
 Бестолковый словарь   Сказки   Отзывы читателей Статьи   Интервью   Пресса   TV  
Песни   Видеофильмы   Фотоальбом   Памяти отца   Гостевая книга   E-mail    
Homepage for Europe